Роман Григорович Віктюк – всесвітньовідомий театральний режисер
Як Вам святкування Дня міста?
Я вважаю, що є дві сторони. Одна сторона – історична. Це питання вічності, космосу. І якщо клаптик землі зберігся 750 років, значить, це земля хороша. Друга половина - як це використовується політично, тою системою, яка хоче себе утвердити. І тут в мене є багато сумнівів.
Люди, які були на площі, на вулицях, в театрах – це, мабуть, перший раз я бачив, що політика не доторкнулась до вияву тієї енергії, яка проходила через людей з землі. Вібрація організмів відбувалась і небо цю вібрацію сприймало. Не мало ніякого значення: хто приїхав, скільки грошей подарували місту на ремонт, тому що ремонт все одно поганий.
Бруківку, яка відчувала біль і радість цього міста, змінили. Цивілізація зняла усі покрови болю, які повинні були б залишитись.
І будинки, фальшиво пофарбовані, не відтворили тої енергетики, яка була їм подарована за ті роки. За останні, принаймні, 300 років. От будинок, в якому я живу, там жив Іван Франко, потім його перебудували. Там була кав’ярня, і Іван Франко з письменниками постійно туди приходив. Цей будинок на Галицькій, 7, ще зберігся, його не зруйнували.
Там дах такий готичний і радянська влада там вчепила величезні букви. Вони ввечері світились червоним кольором і було написано „Слава КПРС”.
І та „Слава КПРС” зробила нам такі діри в тій готичній споруді, що у нас до цього часу тече стеля. Як тільки дощ – у нас капає. Біда. Знаючи кожного з мерів, я ні разу не наважився сказати допоможіть, а може, це і врятувало б. Тому що не приїхали будівельники, нічого не змінювали і не фарбували дім.
А Ви не зустрічались з Садовим у ці дні і не говорили йому, що Вам не подобається „реконструкція” на площі Ринок?
Це не реконструкція, я так думаю, а напластування політичне. Це, наприклад, якщо подивитись обличчям до Ради, ліва сторона пофарбована, центр пофарбований, а права сторона – ні.
Мабуть, політика не везли тією стороною. І везли так, що він бачив тільки ліву і центр, а далі його не пустили, ні одного, ні другого. І Тимошенко не бачила цього. А якщо ще 200 метрів пройтись, біля театру ляльок – там величезна купа бруківки. Величезна.
Не встигли...
Не тільки не встигли. Просто вони знали маршрут. І тим маршрутом не треба було вихвалятись. І так далі. І це жахливо.
І коли я бачу Оперовий театр, де був президент і дружина президента, і всі гості були. Був порядок. Вони входили і виходили через двері, через які вони не могли побачити театр Заньковецької. Він весь такий обдряпаний! Він у такому жахливому стані! В мене серце обливається кров’ю. Це не може бути. Єдине щастя, що люди своїм дитячим, львівським, батярським характером на це наплювали, не звертали уваги, співали, веселились, раділи, що вони в цьому місті.
То можливо, що це не дитячість, а інфантильність?
Ні, то не інфантильність. Інфантильність – це коли люди не розуміють того, що з ними відбувається. А про що я кажу, це та енергія, завдяки якій колесо крутиться само по собі.
Оце в ці дні і відбувалось. Ніякого додаткового струму не потрібно було. І ті, що приїхали, і ті, що звідси – в цей рух колеса вкрутились, не розуміючи цього. Діти не розуміють, чого вони крутяться. Вони крутяться самі по собі. І світу завжди кажуть тільки „так”, ніколи – „ні”. От в ці 3 дні все місто кричало – „так”. А якщо б вони задумались над політичною брехнею і словоблудством – вони б кричали „ні”. Я думаю, що це почнеться зараз. І це не може не початись.
Ви про це говорили з Садовим, яка була його реакція?
Ніякої.
Він промовчав?
А що він може? В цей час, мене ще не було у Львові, ми ще не приїхали з театром, померла прекрасна актриса театру Заньковецької. Остання, остання з плеяди занківчан. Вона була дружиною Тягна, головного режисера.
Він похований на Личаківському цвинтарі. Їй було 94 роки. Щоб підкопати її до чоловіка, потрібно було затратити, кажуть мені, 250 гривень. Ні театр, ні театральне товариство не знайшло тих 250 гривень. Її відправили і поховали в Брюховичах. Туди їхати 1,5 години.
Від театру була єдина артистка. Може це бути? Це ж в ці дні святкування. Вона сприяла славі цього міста, протягом, всього життя. Її чоловік. І вона лежить, і до неї тепер ніхто навіть дороги не знайде. І ніхто про неї не згадає.
Може це бути? Не може такого бути. І керівництво міста про це не знало. В газеті навіть не було маленької траурної рамочки, що померла ця актриса. Нікому в голову не прийшло. Їй було 94 роки! Якщо б я був тут, я б ці гроші відніс. Я пішов би до тих керівників. Пішов би просто.
А Ви бачили то, що робилось під час лазерного шоу?
Там я не був. Я це бачив по телебаченні, але там щось було побачити неможливо. А ти бачив, як торт їли?
Ні.
А шкода. Називається „бальшая жратва”. Ніби, голодні були і все життя тортів не їли. Як папірцями змагались, хто більший шматок візьме, а потім бігли до пам’ятника Міцкевича, від одного поета до іншого і їли. Сиділи на Міцкевичу, папірці кидали йому на верх, на низ, що завгодно. Але це не наш поет, біля нього можна.
А біля нашого можна було дертися, виривати один в одного шматок, а потім бігти туди. Можна?
А як Вам той дебільний фанатизм, що творилось біля Тимошенко?
Біля Тимошенко я все бачив. Тому, що я з балкону бачив. Я хотів їх помахати рукою, я її знаю. Я до Києва мав привезти її портрет, який їй зробив один художник у Москві. Я повинен був привезти і вона знала про це. Я не привіз. Ми не їхали відразу до Києва, і я не привіз.
А тут я їй хотів сказати, що я передам цей портрет. Підійти до неї, я бачив, було неможливо. Але вона була щаслива. Вона виконала політичну місію. І коли йшли литовець і поляк, вони також виконували політичну місію. І виконали прекрасно.
Куйбіда мав Вам поставити пам’ятник?
Так, це вже давно було.
І чому не поставив?
А от тепер там Данило Галицький стоїть. Дерево трошки зрізали. І поставив пан Баняк, другий голова Ради, коня нам. І я дивлюсь на коня. Тепер коня погано пофарбували. А Куйбіду зняли і він не поставив.
Ви б хотіли, щоб Вам там поставили пам’ятник?
Ти що, хворий! Погруддя в мене є в картинній галереї, і пан Візницький мене оберігає, щоб воно не пропало. Зараз приїхали москвичі з 1 каналу, знімали про мене фільм. Він з радістю дав мені погруддя в руки, щоб я носив сам себе.
Я спокійно до цього ставлюсь. А навіть мені задавали питання, коли був прямий ефір – „а Ви бачили свою скульптуру?”, а я кажу, яку бл*** скульптуру! Це дурниці. І поганого Данила поставили. Ну на коні сидить без яєць. Нема яйця ні в коня, ні в пана. Я вважаю, що це просто анти поставили? Це не може стояти в цьому місті. Це фальш.
Ви все-таки поїхали зі Львова. Ви не думаєте, що Львів з часом перетворився на таке собі болото, яке не продукує якихось нових ідей, як це було раніше? І тому люди звідси і втікають?
Я не знаю. Коли я про це почну говорити, це буде нечесно.
Чому?
Тому, що в мене буде думка, ніби, на мою користь.
Чому?
Ну, а як же, безумовно. Я ж не ображаюсь. Я, взагалі, називаю це місто – місто без любові. На жаль.
А вона була тут хоч колись?
Ніколи. Ніколи.
А є хоч на Україні місто з любов’ю, в Росії?
НЕМА!
А де є?
Я не думав про це. Місто, яке так ставилось до Франка. Місто, яке вбило Крушельницьку. Ну як це може бути? Ми про це мовчимо. І зараз поляк говорить так, ніби тут нічого не було. Ніби, не було крові.
Можливо, у тому і є українська традиція, що людину, яка виділяється, її просто задавлюють, щоб вона не виділялась, бо на її фоні всі інші просто сірості?
Ну вважай, що так. Значить перемагає сірість, я згоден.
Розумієш, Башмет не зміг би тут працювати. Тому що, той оркестр, який тут є – це самодіяльний оркестр. Це жах просто. Це непрофесійна музична громада. Непрофесійна. На жаль. І що б він тут робив? Йому потрібно було б виїхати в Ізраїль. Відразу. Я ж пам’ятаю його, коли він тут був. Коли він вчився. Я пам’ятаю це.
Ну і все. А зараз він всесвітньовідомий. І він грандіозний музикант. Так як він дав Моцарта...
А тут навіть не знають, що син Моцарта у Львові стільки років жив. Ти так на мене дивишся, ти теж не знаєш. Рідний син його у Львові заснував консерваторію і філармонію. Де тут табличка висить? Ніхто не знає. Я Возняку проговорив, вони надрукували, знайшли матеріали. У них в „Ї” є. Він надрукував про це. І прекрасно. І в нього прекрасна музика.
І тут він грав свої перший і другий фортепіанні концерти. І звідси поїхав під Прагу, і там помер. Але як львів’янин. Де йому дощечка висить? Нема.
А Захер-Мазоха? Ну, я перший почав кричати про то, коли розпочалась перебудова. Надрукували в Москві і його прозу, і його українську прозу, і книжку дружини Ванди. Надрукували. І розійшлось тоді по всій, не тільки Росії. Переклали вже і на українську мову. Ну і що, де вулиця? Де вулиця на Коперніка? Повинна бути хоч маленька дощечка.
Нема. А мама українка. Мама – стопроцентна українка. Нема? Нема. Так про що ти говориш? Все. Якби він не поїхав...
Гоголь. Батько в нього писав прекрасні п’єси. Прізвище батька було Яновський. І я знайшов одну з його п’єс. Вона нічим не гірша від того, що робив син. Син поїхав, батько – залишився. Він написав біля тридцяти п’єс. Збереглась одна, єдина. І написана прекрасно. А сидів би з батьком?
Є щось таке в тому. Я не кажу країна без любові. Я можу казати про місто, де є я.
Я хочу вірити, що все ще буде добре, це повинно бути. Не може так бути. Зараз росте покоління. І є надія на це покоління. Є надія в мене. І я переконаний, що все буде так, як повинно бути в божому місті.
Режисер Іван Вирипаєв сказав, що він чекає на епоху Відродження.
І я про це кричу. Але вона буде пов’язана з тим поколінням, ті, які зараз тут, ті, які у мене вчаться зі Львова в академії в Москві. І вони хочуть повернутись.
Вирипаєв ще сказав, що це покоління повинне стати основою для чогось кращого.
Безумовно. Я в цьому не сумніваюсь. І є все для того, щоб це Відродження відбулось. Але воно відбудеться незважаючи на політичні, економічні рухи і навіть на долярові. Так повинно бути. І за це потрібно молитись. Але не всі дочекають до цього часу і не всі це побачать. А коли уві сні я це бачу, то я щасливий.
ІА "Вголос": НОВИНИ