Сьогодні мав нагоду коротко спостерігати ще одну «кольорову революцію». На цей раз «біло-зелену»: ФК «Карпати» vs мер Львова Садовий. Прравду кажуть, що історія має шанс повторитися тільки як фарс. «Біло-зелена революція» місцями нагадує абсолютно білу гарячку. Однак, як то кажуть, свободу не спинити і жива творчість народу, прориваючись крізь вигадки «мишмейкерів», іноді здатна немало повеселити.
...Динаміки ревіли щось про «зелено-білі прапори». Як міські райці працюють за таких умов – незрозуміло. Певно ніяк не працюють, тобто, як завжди. Але в короткій паузі вдалось почути скандування групки дуже молодих людей. Вочевидь маючи до мера претензії за те, що той не відвідує матчів улюбленої команди, вони стали вигукувати гасло: САДОВИЙ, ПІДИ хоч РАЗ ПОДИВИСЯ НА «КАРПАТИ»!
Поступово слово «хоч» якось зникло з їхньої кричалки. Зайве відпало і остання набула довершеної форми: «САДОВИЙ, ПІДИ РАЗ ПОДИВИСЯ НА «КАРПАТИ»!
Тут знову включили динаміки й ініціатива мас, в буквальному розумінні, була заглушена.
А шкода. Не тому, що було цікаво слухати образи на адресу людини – це якраз було неприємно і створювало певний дискомфорт. Просто цікаво було спостерігати за процесом живої творчості народних мас.
До речі, цей випадок нагадав мені хрестоматійну історію, яка мала місце в 70-х рр. позаминулого століття у дружному нам Санкт-Петербурзі.
Тоді влада (генерал-губернатор Петербурга граф Ігнатьєв і обер-поліцмейстер Паткуль) розігнала студентські мітинги. Відповідно, будь-які політичні зборища у місті були заборонені. У відповідь студенти почали організовувати не політичні, а літературні збори. Причому «хітом» літературних зібрань був вірш «Кумушки», написаний спеціально для цієї нагоди одним із найкращих російських версифікаторів того часу поетом Дмитром Мінаєвим.
У вірші, який передавав діалог двох кумась, йшлося про тяжку долю жінки, одруженої з пияком, який ще й до того, дає волю рукам.
Коротше кажучи, основний текст вірша був досить банальний і нецікавий... Але рефрен!!!
Бабы все снесут
Сладко ли, не сладко ли —
Всё: по шее ль бьют,
Лупят под лопатку ли...
Так не плачь, кума,
Позабудь, Кондратьевна:
Нужно из ума
Гнать, и гнать, и гнать его...
Зрозумло, що рядки «Лупят под лопатку ли» і «Нужно гнать и гнать и гнать его» (Для молоді нагадаю, що російською «гнать и гнать его» вимовляють як «гнать и гнать ева») присутні на "літературних зборах" скандували хором. Виходило: "Лупят подло Паткули" і "Гнать и гнать Игнатьева"
Ось така історія. Петербург – Львів: дружимо – змагаємось через роки через віки!
ІА "Вголос": НОВИНИ