Східні області України гідно прийняли перший удар вторгнення Росії. Українське військо, територіальна оборона та місцеве населення дають відчайдушну відсіч окупантам. Тим часом на Галичині чоловіки штурмують військкомати, а в тих селах, де вже мобілізували першу хвилю воїнів, місцеве населення готується до відчайдушного спротиву.
З огляду на обставини воєнного часу, в цій історії ви не зустрінете багато прізвищ чи точних адрес. Понад те, в цій історії не буде й фото, позаяк редакція суворо дотримується базових правил - жодних фотографій блок-постів чи будь-яких об’єктів, які можуть бути ідентифіковані окупантами, як мішені. Як ми чудово знаємо з досвіду 12 днів повномасштабної війни, наш ворог - це сатанинська сила, яка не знає жодних норм та правил війни.
Та ця історія про людей, наповнених Божим гнівом та правдою. Одразу є зауважимо - наша історія не про стихійну самооборону, не про вуйків з села, які їдять канапки на імпровізованих блокпостах. Усі чоловіки, з якими ми спілкувались, стоять на військовому обліку. У тих селах, які ми відвідували, перша хвиля мобілізованих чоловіків вже вирушила до лав війська, аби захищати наш мир. Та що робити іншим, тим, чия черга ще на настала? Вочевидь, не сидіти по хатах, дивлячись телевізор.
Нехай це прозвучать пафосно та дещо емоційне, шановні читачі, та все ж кожному очевидно, що ми живемо у час, де історія твориться на наших очах. Проте це також час, де історія оживає у нових поколіннях, адже кожне містечко, що трапилось на нашому шляху, виглядало ніби курінь УПА. А сели - це щонайменше чоти.
На шляху до Ожидова
Ми виїхали зі Львова зранку, по київській трасі. В машині нас четверо - автор цього тексту, датський журналіст з перекладачем та водій, про якого обмежимось лише ім’ям. Цього чоловіка звати Олег, і в тому, попередньому житті, він був успішним менеджером у сфері шоубізнесу. Багато років він працював з гуртом Антитіла, учасники якого прямо зараз захищають Україну в лавах територіальної оборони столиці. Зводила доля його і з Володимиром Зеленським за ті часи, коли наше президент ще працював у сфері шоу-бізнесу. В рідному селі Олега знають також і в інших іпостасях, зокрема як тренера з бойового гопаку, який опікувався тутешніми дітлахами, привчаючи їх до спорту та здорового способу життя. Ми зустрілись неподалік його квартири, яка зараз перетворилась на пункт прийому біженців.
Зараз з поміж велетенської кількості волонтерських проєктів, якими він займається, першочергово стоїть організація гуманітарного блоку в рідному Ожидові - селі, яке навіть під час війни і горя, що ллється звідусіль, полонить серце своєю красою та неймовірною щирістю і гостинністю його мешканців.
Дорогою кожен був у своїх справах, адже телефон Олега розривається від телефонних дзвінків, я паралельно координував колег, а наш датський гість розпитував у перекладача про те, що він бачив дорогою - як блокпости, частина з яких очевидно була імпровізована, так і храми й пейзажі північної частини Львівської області.
І ось на шляху нас чекає перша зупинка - старовинне місто Буськ, яке вигідно розташувалось одразу поруч з головною трасою країни, дорогою життя, яка з’єднує Львів та обложену ворогом столицю. Саме містечко, колишній районний центр, а нині головний населений пункт Буської територіальної громади, має населення близько 8,5 тисяч людей. Проте, як і кожне містечко Галичини, Буськ дихає в обличчя історією, адже був заснований раніше за Москву, наприкінці XI століття. А Магдебурзьке право здобув ще у 1441-у році.
Буськ - це типове галицьке містечко доганяючого розвитку. Так, де інде тут можна зустріти занепалі будівлі чи розбиті дороги, та за останні 10 років місто, як і вся Львівщина, змінилось на краще, і це очевидно всім. Та зараз всі попередні проблеми, як то новий благоустрій чи подальший економічний розвиток, відійшли на далекий план. В телебаченні та радіо, в переляканих очах дітей, що дивились на нас нас заправках. І в настроях місцевих мешканців - лише війна.
Ми поспілкувались з представниками місцевої самооборони на в'їзді до Буська. Добротно облаштований за всіма правилами військової науки блокпост вразив і мене. і нашого датського гостя своєю масивністю. А суворі небагатослівні хлопці на ньому, як ми пересвідчились, прекрасно справляються зі своєю роботою. Адже в місто і з міста йде безперебійний рух, підозрлі авто перевіряються, та й і в цілому - організація роботи блокпостів тут вражає своєю майже військовою відточеністю.
Та справжній бджолиний вулик ми побачили у невеликому чепурному готелі, що розташувався неподалік траси Київ-Чоп. Його власник, якого звати Антон, очолює місцеву самооборону. І в його приміщеннях робота без перебільшення кипить.
Поки на першому поверсі жінки плетуть маскувальні сітки, готують їжу, сортують провізію та гуманітарну допомогу, весь другий поверх приміщення Антон віддав під інформаційний фронт, адже саме там за наданими ним комп’ютерами місцеві підлітки не бавляться в онлайн ігри, а цілодобово скаржаться на телеграм-канали російської пропаганди, поширюють перевірену інформацію серед своїх та займаються деморалізацією бойового духу ворожого населення.
Антон - типовий представник середнього класу на Галичині. Кремезний чолов’яга, який все життя працює на себе та розвиває свою справу. А зараз, як один з найбільш авторитетних місцевих мешканців, взяв на себе координацію дій місцевої самооборони. Перше, на що звертаєш увагу в його кабінеті, це фото родини - дружини та дітей, вбраний в українські вишиті сорочки. Вони займають більшу частину стіни одразу поруч з робочим столом очільника Буської самооборони.
Буськ - місто, яке століттями стримувало орду
“Ми працюємо, допомагаємо фронту, пливемо сітки. Ми робили бліндажі, допомагаємо воєнним, організували місцеву самооборону, підготували інженерні позиції. Також ми масово збираємо допомогу на фронт. Перш за все ліки та провізії. В міру того, як їдуть автомобілі туди - на Київ, Миколаїв, Херсон. Передавали ліки та шприці, військову форму. Все, що приносять волонтери, ми сортуємо та організовуємо виряджання. Так само продукти, солодке тощо. Одяг”, - розповідає він.
Та найголовніше за словами Антона - координація та самоорганізація. Адже громада, яка не отримує вказівок згори по вертикалі державної влади, мусить сама дати раду як потребам власної охорони, так зрештою і організувати волонтерську діяльність. Адже місцеві мешканці готові працювати без відпочинку для перемоги, проте крім ентузіазму та гарячого серця, тут потрібні такоє організаційні здібності й холодна голова.
“Найголовніше - ми зібрали всіх людей та координуємо їх. Ми на контакті з військовими. Маємо списки, маємо чергування. Вся взаємодія абсолютно відлагоджена і кожен знає, за що відповідає, та має свою ділянку роботи. Віримо в краще, та готуємось до гіршого”, - розповідає чоловік.
На питання датського журналіста про те, що планують робити у Буську якщо ворог дійде сюди, Антон відповідає чітко та просто.
“Ми готові до цього, я та мої люди. Ми маємо зброю. Головне - це жінки та діти. Частина з них вже в Польщі. Дуже і дуже багато допомагає тут. Ми налаштовані оптимістично та віримо у перемогу, але ми усвідомлюємо те, що проти нас колосальна військова потуга, озброєна орда з купою ракет. Ми не потребуємо людей наразі, та потребуємо зброї, аби захищати себе”, - говорить він.
Окремо чоловік нагадує про те, як ще нещодавно значна частина українців легковажила інформацією про широкомасштабне вторгнення Росії.
“Я маю готель та ресторан, 5 місяців тому моя дружина запитувала мене навіщо я витрачаю гроші на зброю, якщо не маю де її застосувати. Як можемо бачити нині, виявися правий таки я”, - говорить він.
“Ми готові з огляду на наше місце розташування. Я хочу нагадати, що ворог завдає ударів по Житомиру. Б’є по житлових будинках та школах. Та окрім того, окупанти обстрілюють також й дороги. Позаяк самі рашисти мають колосальні проблеми з логістикою та забезпеченням, очевидно, що зі свого боку вони будуть намагатися перервати постачання наших захисників. Одразу біля нас - траса, і не просто дорога, а стратегічно важлива магістраль, яка сполучає столицю з Заходом України. Відтак, ми усвідомлюємо, що вона може бути мішенню для окупантів, зокрема й для різноманітних провокацій та діяльності ДРГ. Ми готові”, - підкреслив команди Буської самооборони.
А далі пішла звичайна розмова про те що хвилює абсолютно кожного українця - коли закінчиться війна? У Бузьку, як і у всій Україні, сподіваються на краще. Та готуються все ж до гіршого.
“Я не знаю, коли закінчиться війна, адже Путін не зупинитися на ДНР та ЛНР, йому потрібна вся Україна. Російська пропаганда поширює мапи, на яких в їхніх планах захоплення України. Я не військовий експерт, та можу припустити, що вони не зайдуть на Захід, адже населення тут максимально нелояльне до них. втім, зараз це стосується всієї нашої держави, друзів Росії тут більше немає.
Втім, як свідчать приклади останніх днів, вони можуть завдавати ударів по наших містах та селах віддалено. До цього треба теж бути готовими. Та найбільш небезпечною зараз є російська пропаганда, яка працює перш за все на внутрішній ринок. вони накручують своїх же військовою істерією. А крім того - готують мобілізацію для ще більшого посилення своїх угрупувань. Відтак, коли буде наша перемога, я не готовий сказати. Можливо, це станеться не так скоро, як нам би хотілось, відтак, мусимо бути готові до цього” - розповів він.
До того ж як зауважив Антон, масова пропаганда серед населення держави-агресора та тотальна мобілізація Путіним ресурсів для війни свідчить про його готовність йти до кінця. Опосередковано про це повідомляють зокрема й ті українці, які живуть РФ, адже варто не забувати що не території ворожої держави проживають мільйони українців. втім, як вони себе поведуть після нападу на Батьківщину, наразі не зрозуміло.
“А взагалі - у мене день народження у квітні. Я сподіваюсь, що до цього часу ми переможемо. Але звісно, це лише сподівання. Наведу приклад. Я мав розмову з деякими людьми, назвемо їх так - російські українці. І вони працюють в силових структурах. Зараз їх мобілізують.
Він питає - що мені робити, і я відповідаю просто - не йди. А коли ці люди бідкаються, що у випадку відмови їх очікує в’язниця, то я завжди говорю просто - ліпше сидіти в тюрмі. ніж підіймати зброю проти свого народу. Та й зрештою, якщо подумати з іншого боку - ліпше навіть сидіти у в’язниці, ніж гнити падаллю не безкрайніх полях гостинної української землі”, - розповідає Антон.
Втім, розмова наша закінчилась на позитивній ноті.
“А щодо нас - як я вже говорив, ми готові. І ми готові до найгіршого. Усі чоловіки нашої самооборони є на обліку у військкоматі. Усі готові поїхати на передову, як тільки буде наказ. Найбільше нас турбують наші цивільні - жінки та діти, наші родини. І важливо, аби вони перебували у безпеці. Ми ж звідси нікуди не поїдемо, окрім як на фронт. Це наша земля, і ми готові до смерті її захищати. Путін зробив помилку, яку неодноразово чинили в історії ті чи інші диктатори - віроломним ударом він не зміг зламати нашу волю, а лише розбудив сплячого велета. Напевне, цей карлик сам до кінця не усвідомлює, які глибинні сили нашого народу він закликав до життя”, - підсумував Антон.
Отже, вся кава випита, сигарети викурені, інформація отримана. І ми вирушаємо далі благословенною галицькою землею, аби встигнути повернутись у найспокійніше місто України до початку комендантської години. Наступна наша точка - Ожидів.
Ожидів - село родом з мрій, яке готове стати кошмаром для ворога
Ожидів - старовинне галицьке село, перша згадка за яке датується ще XV сторіччям. Зараз це велика, заможна та потужна громада з населенням в більш ніж 2000 людей, розташована на перетині важливих автомобільних та залізничних шляхів. На території села працює чимало підприємств, куди з'їжджаються на роботу люди зі всього колишнього Буського району, а то й з більш дальніх сіл.
При в'їзді нас зустрічає блокпост, обладнаний як і попередній, за всіма правилами військової науки. Наразі чергування на ньому несуть учасники місцевої самооборони без бойової зброї, лише з мисливськими рушницями. Проте налаштовані хлопці рішуче, й водночас доброзичливо. Автомобілі односельців, яких знають в лице, Завийки раз не перевіряють, аби не ускладнювати логістику. Проте ретельно пильнують підозрілі автівки.
Саме тут, на в'їзді в Ожидів ми і дізнались походження назви цього села. Попри поширені стереотипи, термін “жид”, який на Галичині споконвіку без будь-якого образливого контексту позначали представників єврейського народу, не має жодного стосунку до нього. “Ожидів” - від давньослов’янського “ожидати”, адже саме тут був розташований один з форпостів дорогою до Олеського замку, який мав повідомити про наступ орди зі Сходу чи Півдня і витримати перший удар. Тут “ожидали” ворога століття тому. Як бачимо, зараз нічого не змінилось.
На блокпості особливу увагу привертає небагатослівний чоловік з добрим, та водночас суворим обличчям. Це теж Олег, який приїхав до Ожидова разом з родиною з обложеної ордою столиці. Він не захотів розповідати про деталі цієї мандрівки, та судячи з виразу його обличчя можна зрозуміти, що він встиг постарішати на кілька років, вивозячи свою родину з під обстрілів. Зараз дружина та діти цього чоловіка у безпеці, його дані передані у місцевий військкомат. Та поки ще мобілізація до нього дійшла, Олег з родиною допомагає як може тут.
Перша зупинка на нашому шляху - будівля колишньої сільської ради, а нині старостинської адміністрації, яка перетворилась у справжній “мозок” села під час воєнного стану. Зрештою, серце Ожидова розташоване зовсім неподалік, і я маю на увазі Храм Воздвиження Чесного Хреста, споруджений в селі ще 1828-го року.
Церква Воздвиження Чесного Хреста (1828)
Тут нас зустріли місцеві мешканці, кожен з яких був, як то кажуть, “при ділі”. Поки молоді хлопці сортують речі та сидять на цілодобових телефонах, жінки готують їжу, пригощають чаєм та кавою, та займаються організаційним питаннями. Адже село приймає біженців, жінок з маленькими дітьми, і їм всім необхідна турбота.
Першим нашим співрозмовником став Роман, який і очолив місцеву самооборону. З огляду на те, що часу у всіх було не багато, автор цього тексту запитав у пана Романа коротко про найголовніші питання щодо місцевої самооборони.
Розмова з тутешнім провідником
Ви самоорганізовані, чи перебуваєте на контакті з ЛОДА?
Коли розпочалося вторгнення, місцеві мешканці зібрались біля сільської ради, яка слугує своєрідним опорним пунктом координації. Зауважу, що першими прийшли мисливці, які мають дозвіл на зброю. Позаяк, це треба було комусь організувати, то використовуючи свої навички та менеджерські здібності свої. І ми почали організовувати місцеве населення.
Я почав більше займатись територіальною обороною. Олег, який вас привіз, взяв на себе гуманітарний блок. Ми встановили чергування, налагодили структуру роботи різних бригад, які мають різні зони відповідальності. І вже з цього моменту почали приходити звичайні люди, наші односельці, і кожен став долучатись по можливостях. Дуже сильно згрупувався сам народ. Підготували бригади - де є зброя, де немає зброя. І кожен робить те, що він може робити.
Дуже активно долучилися наші місцеві підприємства, які теж допомагали технікою, будівельними матеріалами, бетонними блоками. З цього почалась наша робота.
Зараз ми активно контактуємо з сусідніми сільськими головами та громади, створили штабні номери телефону. Є штаб, який цілодобово працює та приймає дзвінки від населення й передає далі. Налагоджена робота з міністерством внутрішніх справ. в нас є прямі контакти, де ми не дзвонимо 102. а є швидка та пряма комунікація. Є комунікація і в самій структурі нашій, зв’язок, звичайно, що не мобільний.
Чи є у вас випадки “шпигуноманії”, які прокотились зокрема і Львовом, і як ви з ними боретесь?
Є такі речі. Хтось не погасив вогонь. Хтось спалював сміття, і на ніч воно розгорілось. Для людей це є маячок. Виїжджаємо, ліквідовуємо, заспокоюємо. Наразі, Богу дякувати, все ОК. В нас було кілька випадків, де затримали підозрілих людей - без документів. з незрозумілими авто, ці всі речі виявляються за допомогою наших патрулів. які об'їжджають території та дивляться за порядком. Але звичайно, люди налякані, і часто бригади виїжджають на умовні хибні виклики. Та це нормально, і з моєї точки зору краще буде так, ніж люди будуть пасивними та байдужими, це теж слід розуміти.
Ми на це все нормально реагуємо, намагаємось вести роз’яснювальну роботу. На базі сільські школи ми зробили навчання по володінню зброєю, навчання по першій домедичній допомозі. Поводимо семінари невеликими групами. Вчимо людей. Яких вказівок з вищого рівня - З Бузька чи зі Львова, наразі немає. Ніхто з нами з цього приводу не контактує. Але ми свою роботу робимо. Якісь незрозумілі моменти намагаємось координувати та зв’язуватись з владою. Робимо те, що можемо робити.
Чи готова евакуація жінок та дітей?
Ми готові до цього. В нас є люди, які мають автобуси пасажирські і спринтера. І так далі. Всі наші люди є у відповідних список, по цьому ми також склали певний контактний лист з роз’ясненнями. що треба робити на випадок якоїсь нестандартної ситуації. Ясно. що якщо почнуться реальні бойові дії, важко сказати, чи не буде панічних настроїв. Проте ми готові до такого розвитку подій.
Всіх біженців, які прибувають до нашої громади, ми реєструємо. чоловіки стають на облік. Так само через органи міністерства внутрішніх справ ми перевіряємо, що це за люди, чи дійсні в них паспорти. Так само номерні знаки автомобілів. Це питання контролюється.
Що б узаконити свою діяльність, ми подали колективну заяву на МВС і на Міністерство оборони. Заяву ми оформили як територіальний добровольчий загін. Тобто, що ми такі є, і ми таке робимо. Свого роду запас для збройних сил України. Бо якщо люди літнього віку, жінки та діти, за потреби поїдуть за кордон, то чоловіки мають залишитися і відстоювати свою землю. І страху в людей точно немає, я вам зразу скажу. В нас приїздять кожен день все більше і більше. Тут вже понад 300 людей - мужчини які здатні тримати зброю. Приблизно половина з них вміє з нею поводитися, а хто не вміє, то ми проводимо відповідні навчання.
Чи готове село до можливих обстрілів ворога, адже як свідчить досвід східних областей, окупанти прицільно бомбардують мирні села?
Є розуміння, де в кого можна сховатись. Підвал, або льох, може бути місцем для укриття. В наших підприємствах теж є бомбосховища, до всіх керівників підприємств ситуація доведена.
В нас використовують замість сирени дзвони, як і багато де по селах. З цим були трохи незрозумілі речі, коли оголошували так званні навчальні тривоги, і коли оголошували по радіо чи телебаченню, що тривога у Львові, то вони бігли бити дзвони тут. Зараз вже вирішено, хто буде цим займатися, аби це було цивілізовано та злагоджено.
Ситуація в селі абсолютно під контролем. Серед нас є і люди, які пройшли Афганістан. Окремо хочу наголосити - військовий комісаріат в курсі про всіх цих людей. Зараз перша мобілізація в селі вже була, і ті чоловіки, які мають реальний бойовий досвід, поїхали на фронт. Всі інші зберігають спокій та готуються. Ми заспокоюємо населення. роз'яснюємо, як вести у випадку надзвичайної ситуації, пояснюємо що таке інформаційна війна. Ми створили телеграм-канал, який є в доступі до жителів села, де подаються якісні новини, перевірені, і лише з офіційних джерел. Також ця інформація дублюється на фейсбук спільноті громада Ожидова.
Все для дітей, і для фронту!
Розмова з паном Романом була коротка та по чоловічому стисла. Куди більш емоційною виявилось спілкування з тутешнім жіноцтвом. Староста села, пані Марія, буквально падала з ніг від томи. Проте на вустах цієї жінки, з ім’ям Богородиці, крізь сльози, які ніколи пробивались після розмов про звірства рашистів над мирним населенням, пробивалась і посмішка. Адже в Ожидові ніхто не сумнівається у перемозі і робить все можливе для її досягнення.
Пані Маріє повела нас до місцевої школи, де ми разом з її директоркою, пані Світланою, оглянули, як проходить процес підготовки гуманітарного блоку села. Кухня, яка десятиліттями готувала місцевих дітей, зараз працює на повну, аби забезпечити потреби біженців та місцевої самооборони. Крім того, всю зібрану місцевими волонтерами провізію, одяг та інше оснащення при першій же можливості передають на фронт.
Саме в цьому місті я не витримав, і зробив одне фото. Ця мапа, розташована на стіні звичайної сільської школи, чудово ілюструє один простий факт - Україна єдина від Заходу до Сходу, і зараз це як ніколи істино. Як говорив свого часу класик, поставили гуцули з трембітами та шахтарі з бітами. До зустрічі ворога готуються слобожанські селяни, таврійські фермери та галицькі газди. Та й зрештою - в кожному, абсолютно кожному куточку країни відчувають, що це війна до перемоги. Особливо вразили на цій мапі згадки про візити до Ождиова дітей з двох українських міст, які неминуче повернуться під контроль нашої держави - Алушти та Алупки.
А хліб - бігме, друзі, такого запашного домашнього хліба за своє життя напевне не коштував ще ніколи. Особливо він вразив і журналіста з Данії (його ім’я - Матс), який крім буханки паляниці отримав у подарунок цілу банку легендарного українського сала.
“Це не фабричний хліб, ми печемо його самі. В школі пункт збору товарів першої необхідності. Їжу готують безпосередньо на шкільній кухні. Готуємо, коли є потреба. І як тільки є машина, то відправляємо далі”, - розповідає пані Світлана.
Пані Марія, староста Ожидова, окремо наголошує, що окрім повної самовіддачі мешканців села, тотальну підтримку всіх дій для забезпечення українського війська вони отримали також від місцевих підприємств, серед яких є й виробництва з іноземними інвестиціями. Та без огляду на походження власників (адже в Ожидові крім українських компаній працюють такоє німецькі та турецькі фірми), всі вони за першим же проханням включаються в роботу для потреб фронту.
“В нас на території багато підприємств, у нас промислове село. Допомагають чим можуть. І пальним. І їжаки роблять. Команда, прохання - і зразу все є. Ніхто не відмовляє. Ми погамаємо на районі, й іншим селам, які є трохи слабше. Долучаються також і іноземні підприємства”, - розповідає пані Марія.
Насправді шановні читачі, з тих діалогів, які я мав в Ожидові, можна було б зробити цілу книгу, з купою зворушливих історій. Не кажучи вже про легендарну галицьку гостинність, яка без перебільшення вразила нашого данського гостя. Місцева мешканка, пані Оля, яка прийняла нас у своїй господі, здивувала його своїм знанням англійською. А її зупа та салаки вочевидь залиши незгасимий слід в шлунковій пам’яті данця Матса, який навряд чи коштував щось подібне за своє життя.
Та на сам кінець наших відвідин цієї самоорганізованої Січі, якою став Ожидів, ми звернули увагу на невелику споруду, схожу на капличку, яка стояла обібіч виїзду з гостинного та водночас максимально мобілізованого села. Це колона святого Миколая, розташована при автошляхові Київ—Чоп, трохи на схід від села, при перетині з місцевою дорогою Баймаки—Білий Камінь. Колона була споруджена у XVIII столітті, на місці сторожової вежі, що стояла тут у часи татаро-монгольського нападу. 1962 року знищена радянською владою, а 1993 року відбудована мешканцями Ожидова.
Як бачимо, історія циклічна. Минули століття, і Україна знову стоїть на шляху сатанинської Орди, страшнішої за тих, що траплялись нам до цього. Диких тварин, які свідомо та цілеспрямовано знищують мирне населення. І як колись, так і зараз, мусимо вистояти у цій боротьбі, і сподіватись лише на себе. Адже історія вчить, що іншого виходу в нас немає. В 1918-1920-их роках українці не змогли мобілізуватись та програли боротьбу за власне державотворення. І тих, хто тоді був байдужий, згодом чекав Голодомор, репресії, та страшна війна. Ми зараз не можемо повторити цю помилку.
На сам кінець, хочеться додати про те, що у цій народній війні є дуже важливим ефект сопричасності. Коли народ живе однією хвилею з військом. Коли кожен докладає до перемоги всі можливі зусилля. Поки наші воїни боронять наш мир на фронті, населення в тилу масово мобілізується для економіки військового часу, збирає допомогу, та жертвує свій вільний час й гроші на потреби захисників. І це важливо.
«Вголос» вже писав про те, що вфськова адміністарція Львівщини закликає не будувати самовільних блокопстів та не займатися самоуправстом. І власне ця історія про інше, вадже в обох відвіданих нами містах місцева самооборона завжди на контакті з оранами влади, а від її діяльності користі очевидно в рази, в дестяки разів більше, ніж шкоди.
На війні є фронт, який неможливий без міцного тилу. Відтак, особисто я, як автор, можу лише подякувати людям, з якими зустрівся під час цієї мандрівки, за міцний тил.
ІА "Вголос": НОВИНИ