12 липня

1711 року укладено Прутський мир. Вочевидь уявивши себе після полтавської битви великим полководцем московський цар Петро І здійснив весною-улітку 1711 року похід на Молдавське князівство, що було тоді васалом Туреччини. Ідея виявилась так собі. Турки під командуванням великого візира, орда кримських татар та запорожці в липні 1711 оточили і притиснули військо царя до берега річки Прут. Незабаром в оточеному московському таборі стало закінчуватися порох і продовольство. Петро у відчаї «бігав табором, бив себе у груди, не можучи вимовити ні слова». І тоді цар вдався до немудрящого ходу, який став відтоді візитною карткою політики. Посланці царя просто … підкупили турецького візира за 150 тисяч рублів. Саме за такий бакшиш турецький командувач погодився випустити царя з оточення. (Втім ходили чутки, що вирішальну роль зіграла подруга царя Марта Скавронська ( майбутня імператриця Катерина), яка провела ніч у наметі візиря і, вочевидь, зуміла схилити його до поступки). У підписаному там само Прутському договорі цар Петро зрікся Правобережжя і Запорожжя, і погодився знищити ряд прикордонних укріплень.  А що було далі? Для запаморочливо жадібного візира московське золото стало перепусткою на той світ. Султан засудив його до страти, і візира задушили яничари. Але грубий підкуп, як коронний номер російської дипломатії, на жаль, продовжує показувати свою дієвість і нині. І нема жодного шансу, щоб німецького екс-канцлера Шрьодера, австрійську екс-міністерку Кнайсль чи французького екс-прем’єра Фійона (працевлаштованих, хто не знає, у Роснєфті) за непомірну любов до московського бакшиша  їхні держави нагородять петлею з шовкового мотузка. А уявіть лишень, що якби не засліплююча любов турецького візира до грошей, то Петро Перший, фельдмаршал Шереметєв та вся військова еліта  неминуче б стали полоняниками султана, і «Російська імперія» так і ніколи не з’явилася б на карті.

Візир та Марта Скварновська

 

13 липня

1937 року у Києві розстріляний художник Михайло Бойчук з учнями.

Народжений на Тернопіллі Михайло Бойчук за свідченням сучасників був магнетичною особистістю, харизматичним мистецьким лідером і фонтаном креативних ідей. Як художник -монументаліст він дружив з Дієго Ріверою, який поряд з Сікейросом і Ороско вважається засновником муралізму. У 20-их роках Бойчук і його послідовники-«бойчукісти» взялися на напрацювання українського стилю у малярстві, спираючись на традиції Візантії і Київської Русі. Саме це – поєднання глибоких національнії традицій з модерними підходами категорично не подобалося большевицькому режиму.

Чекістські упирі винищили школу Бойчука. Одних розстріляли, інші поневірялись по концтаборах. Але большевикам мало було просто вбити митців. Радянські вандали роками цілеспрямовано винищували творчу спадщину Бойчука і бойчукістів. Пошукам мистецького українського стилю московський ведмідь протиставив свій незміний політичний стиль – масовий терор, масштабний вандалізм, замовчування, стирання з пам’яті.

фото: Укрінформ

14 липня

1789 року бадьорі народні маси Парижу взяли штурмом фортецю Бастилію, яку охороняли півтора солдати-інваліди. Почалась Велика Французька революція – матір всіх революцій. В наступні роки були для французів дуже інтенсивними та насиченими подіями. Вони запровадили Конституцію, повалили монархію, занурились в жахи якобінської диктатури, відбили іноземні інтервенції. Саму Бастилію парижани розібрали по камінчиках, вочевидь так само, як пізніше німці – Берлінську стіну. На площі, що утворилась на місці фортеці гумористи повісили табличку «Тут танцюють». 14 липня відтоді стало національним святом Франції. Потім, однак, виявилася дивна річ - за усіма періодами успіху і сили Франції  чомусь завжди проступали контури поваленого «старого режиму». І Бонапарт, і де Голль відновлювали у нових умовах все ту ж централістичну модель, яка склалася ще за часів Короля-Сонця Людовіка ХIV.

 

фортеця Бастилія

15 липня

У 1989 Застрайкувала шахта «Ясинуваська-Глибока» на Донбасі. Шахтарський страйк став справжнім шоком  для радянської влади. Комуністи змальовували себе як владу трудящих, робітників і селян. І тут кращі з кращих – шахтарі - застрайкували. За кілька днів страйк перекинувся на більшість шахт. Застрайкували і шахти Червонограда. Вимоги страйкарів не були політичними, але й того вистачило, щоб ще більше розхитати і ослабити режим.

 

17 липня

2014 Озброєні Росією терористи бадьоро відрапортували, про збиття українського військово-транспортного Ан. Зрозумівши, що насправді вони збили малайзійський лайнер МН17, росіяни кинулися гарячково замітати сліди, боягузливо видаляючи свої ж попередні заяви і звіти. Одночасно російська пропагандистська машина звично увімкнула генератор маячні, наповнюючи ефір  сотнями версій і теорій, спільним у яких було одне – «росія ні при чому». Негідники договорильсь навіть до того, що мовляв і Боїнг летів на автопілоті, і пасажири були мертвими ще перед вильотом! Звичайно нікого в оману своїми незграбними вивертами росіяни не ввели. Міжнародне розслідування переконливо довело, що літак збили проросійські терористи. З 2020 року у Нідерландах триває судовий процес у справі збиття МН17, відомі імена чотирьох підозрюваних – громадяни Росії Дубінскій, Гіркін, Пулатов та сепаратист Харченко.

Терористи на уламках Боїнга

1936 року почалась громадянська війна в Іспанії. «Сімнадцятого о сімнадцятій. Директор»  відповідно до цієї телеграми генерала Еміліо Моли повстали іспанські військові частини у Марокко. Громадянська війна між «республіканцями» і «націоналістами» тривала три роки. Конфлікт одразу  набув жорстоких і кривавих форм. Запеклі бої на фронті  супроводувалися масовим терором у тилу. На допомогу республіканцям Сталін прислав воїх заплічних справ майстрів, які звично розгорнули мережу «особливих відділів», тобто натуральних чекістських катівень. Вони вишукували класових ворогів, ворожу агентуру і, звичайно, усіх, кому не подобалася перспектива встановлення режиму а ля СРСР. Крім фірмових тортур і розстрілів чекісти відзначились в Іспанії організацією масштабних провокацій. У травні 1937 вони спровокували заворушення у республіканській твердині Барселоні, а потім звинуватили троцкістів і анархістів у спробі путчу, з метою передати місто противнику. Звичайно, що по тому уявні путчисти були ретельно винищені.

Військова контрозвідка протилежної сторони, яку підтримували гітлерівська Німеччина та фашистська Італія,  не поступалася чекістам масштабами діяльності і методами роботи. Свою лепту вносили і підрозділи мароканців, що воювали на боці повсталих генералів. За три роки громадянської війни Іспанія добряче вмилася кров’ю – вона втратила вбитими 5% населення, ще більше втекло з країни.

За сумною традицією українці не лишились осторонь таких неординарних подій  і воювали за обидві сторони. Трагічні події іспанської громадянської вйни відображені у низці романів, починаючи від класичного «По кому подзвін» Е. Гемінгвея до нещодавного циклу А.Переса-Реверте «Фалько» та його ж «Лінії вогню».