Ми спілкувалися з нашою героїнею у студентському кафе і часом бесіду обривали вітання чи ледь помітні кивки головою. Здавалося, що ця жінка – одна із тутешніх студенток, яка приїхала до Львова у пошуках кращого майбутнього. Втім, вона тут із зовсім іншою місією. Про це нам говорять чорна ряса та відповідний головний убір



Широка посмішка, щирий погляд та спокійний голос. Від цієї жінки віє спокоєм і теплотою. Її можна з легкістю назвати різнобічною особистістю, адже за спиною: диплом молодшої спеціалістки з економіки,  бакалаврині з маркетингу, магістрині релігійних наук, а попереду пошук себе у психотерапії. 

Коли запитуєш про її гобі, вона посміхається. Каже, що спочатку основні обов’язки, а тоді можна фотоапарат до рук взяти і за стареньке фортепіано сісти, а під настрій – навіть порифмувати.

Під час розмови з цією людиною усвідомлюєш, що дуже цікаво слухати начитаних та грамотних осіб. А ще - стежити за їхніми рухами, поведінкою та стриманістю.

Із сестрою Антонією, монахинею-редемптористкою УГКЦ,  ми говорили про віру, шлях до самоусвідомлення та закулісся монашого життя. А зараз готові поділитися цим із вами.

  • Я росла у побожній сім’ї: ми ходили до церкви, святкували релігійні свята, знали молитви. Втім, ніхто і ніколи не підштовхував мене до такого вибору. Це було особисте свідоме рішення. Одного дня я познайомилася з людьми із сусіднього містечка, які брали участь у різноманітних прощах. Тоді й мені випала нагода побувати на одному молодіжному паломництві. Це була чудова можливість побачити духовну сторону життя. Тоді я усвідомила, що навіть у такому контексті йшлося про ту ж молодь, якою вона є і за межами релігійних таборів. Ці люди, попри всі упередження, не мають подвійного життя. Навіть за межами храму вони співають релігійних пісень, розмовляють на духовні теми, мислять дуже усвідомлено. Ще одна цікава подія, яка вразила мене в той час – монаший постриг, який я побачити на власні очі вперше.

Сестра Антонія посміхається. Пригадує, що у 17-18 років вперше поставила собі запитання, чи справді вона готова ступити на такий шлях. Зізнається, що без вагань не обійшлося. Дівчина взяла рік на роздуми, який тільки додав їй упевненості, що вона на правильному шляху.

Страшно, до слова, зовсім не було. Зрештою, у такою юному віці Зоряна (хресне ім’я сестри Антонії) не до кінця усвідомлювала, яким насправді буде цей шлях до свого нового Я.

  • Я хотіла бути в монастирі, навіть не розуміючи до кінця, про що йдеться. Усвідомлення приходило з часом. Усього доводилося вчитися. Хоч спочатку у цьому було щось схоже на пригоду. Можливо, через подібне сприйняття, страху й не було взагалі. Монастир став новим світом, який я з кожним роком відкривала для себе більше і більше. Життя у монастирі – це і праця з молоддю, дітьми та старшими, подорожі, прощі, пісні під гітару, але і внутрішнє духовне життя. Воно передбачає щоденне читання Слова Божого, спільну молитву із сестрами кілька разів на день, життя «по дзвінку», який кличе на молитву, трапези, спільні зустрічі одна з одною у стінах монастиря. І в такому ритмі я перебуваю вже 15 років.

Монаше життя для сестри Антонії було захопливою пригодою, на яку її підштовхнув внутрішній голос, і яке згодом переросло у спосіб життя.

Тепер вона живе з чітким розпорядком: години для праці, години для молитов, час для спільного відпочинку та особистих потреб. Усе чітко та структуровано. Про армійський режим, ясна річ, не йдеться, втім організованості та своєчасності тут точно вчать. Саме це нашій героїні і подобається найбільше. Вона щиро зізнається, що є людиною хаотичною, тож чіткий розпорядок вчить її зібраності. Напевне, саме тому сестра Антонія і встигла осягнути не одну професію, знайшла власне покликання, допомагає молоді та всіх охочим і навіть не планує зупинятися на здобутому.

До слова, навіть з чітким розкладом у монахинь вистачає часу майже на все. Зрештою, якщо заплющити очі на самі пункти, то такий спосіб життя не відрізняється від рутини кожного із нас. Ми й самі нерідко структуруємо добу для більш продуктивних результатів.

Сестра Антонія запевняє, такий спосіб життя не обмежує ані тіло, ані свідомість, бо йдеться не про впорядкованість заради впорядкованості, а про мотивацію та раціональність. Це навпаки стає своєрідним стимулом, який заряджає енергією на весь день.

  • Якщо говоримо про обов’язки, то всі сестри, передусім, мають відповідальність по дому. Йдеться про: миття посуду, прибирання, приготування їжі. Але є й зобов’язання іншого роду. Ми - місійне згромадження, тому працюємо з людьми різних категорій, зокрема й зі студентами. І тут все залежить від самих сестер, від того, які вони мають здібності в тих чи інших сферах, що їм більше до вподоби та чим вони займаються загалом. Також маємо і оплачувану роботу (наприклад, психотерапія чи праця на парафіях). Часто їздимо в різні міста на місії. Втім, про чітко закріплену відповідальність за кожною монахинею назавжди зовсім не йдеться. Час від часу ми змінюємо одна одну, бо перебуваємо у тісній співпраці.

Поруч з обов’язками стоять і заборони. Їх в монастирі не так багато та й більшість із них нам відома.

Мовимо про обіти чистоти, убожества та послуху.

У монахинь немає нічого власного. Усе й завжди стає спільним. Стосується це навіть грошей. За витрати сестри здають звітність.

Себто поняття “не можна” в монастирях не існує, однак ти повинен заздалегідь вказати, що саме і в якій кількості тобі потрібно. Діапазон потреб широкий: від засобів особистої гігієни і до техніки. А під кінець місяця всі здають звіт особистих затрат. Усе має бути в дусі поміркованості.

Втім, одне із найосновніших обмежень – заборона виходити заміж.

Наша героїня знизує плечима. Визнає, що сімейне життя – прекрасне. Часом вона розуміє, що могла би бути доброю дружиною та матір’ю, але обрала той спосіб життя, який допомагає жити по-максимуму і для інших. Найкращий спосіб реалізувати те, що Бог у неї заклав.

Душа Антонії прагне іншого. 15 років тому вона зробила свій вибір і зовсім не жаліє про нього зараз.

-  Нам можна спілкуватися з чоловіками, підтримувати з ними дружні чи ділові відносини. Зрештою, це як і в шлюбі, коли ти маєш право колегувати з іншими, не переходячи межу. Такі межі існують і в нас. Ми ж маємо друзів серед різних людей - і це чудово.

У розпал бесіди раптом запитуємо, що чекає людину, яка після довгого часу в монастирі усвідомила, що прагне зовсім іншого. Чи матиме така особа змогу покинути святиню? Якщо так, то до якої миті потрібно встигнути?

Ми очікували почути, що піти зі спільноти буде вкрай важко, а дізналися, що й потрапити туди не так легко.

  • Насильно в монастирях нікого не тримають. Але слід зазначити, що перед тим, як ви вирішите назавжди залишитися із сестрами чи братами, ви повинні пройти певні етапи формації. Таких є декілька і постриг – це всього лише перша ланка, коли людина ще має право на роздуми та вагання. Та й навряд чи хтось приходить до монастиря винятково на певний термін, щоб взяти щось від цього способу життя і піти. Це має бути виважене рішення. Ви ж не укладаєте шлюб з думкою: поживемо пів року і розійдемося. Людина пробує, цікавиться, звикає. Але в процесі ознайомлення спільнота також придивляється до гостя. Нам важливо знати, що сюди не прийшли заховатися від світу чи уникнути проблем. Це не те місце, де можна сховатися від власної нереалізованості або скористатися довірою для своєї вигоди. Йдеться про інше. Мовимо про осіб, які готові відкрити серце для чогось нового.

Як дізнаємося, перший рік людина живе у монастирі, звикаючи до тамтешньої праці та молитов. Це етап, коли доводиться опиратися на перше враження і вирішувати, чи справді тобі імпонує таке життя.

Відсутність монаших обітів – обіцянок жити в убожестві, чистоті і послусі, що дається на кілька років або ціле життя, дозволяє кандидатам покинути монастир у будь-яку мить.

Далі відбувається постриг, але й він не є ключовим моментом у переінакшенні власного життя. Це тільки період занурення в глибшу формацію – навчання духовного життя та монаших практик.

Навіть обіти монахи та монахині складають всього два роки. Тож про повну віддачу як церкві, так і спільноті до кінця свого життя навіть не йдеться, аж до певного періоду.

Загалом, у більшості монаших спільнот період  приготування до вічних обітів – рішення посвятити себе Богові у монастирі на все життя може тривати від 5 до 8 років. Це час, відведений особі для того, щоб дати чітку відповідь і в прямому сенсі вирішити власну долю.

  • Людина сама повинна відчути, усвідомити і сказати, що вона готова відкрити серце Богові на все життя. Втім, навіть цього замало. Спільнота також повинна бачити в особі бажання, готовність та потенціал, щоб дозволити їй піти на такий рішучий крок. І я вважаю, що це правильно. У монастирі люди зустрічаються із зовсім іншим життям, не тим, яке вони бачили у власній сім’ї. Бувають різні ситуації. Часом хтось визнає, що це не те, чого він очікував і йому чи їй доводиться шукати своє місце де-інде. Інколи навіть досвідченіші представники спільноти (Рада сестер, яка приймає основні рішення у монастирі) можуть сказати, що це не те, що треба цій людині і краще не мучитися. Це нормально. Ми всі люди.  

Головне, як зазначає сестра Антонія, не шукати вигоди. Ні в служінні Господу, ні в монастирі, ні в будь-яких інших ситуаціях. У подібних місцях ти служиш Богові та людям, а не вони тобі. Користувацьке споживання – це не про монаший спосіб життя.

Мимоволі запитуємо, чи за 15 років життя при монастирі у нашої героїні не виникало бажання покинути святиню.

Жінка зізнається, що кризи були. Але у кого їх немає. Та й стосувалося це скоріш особистого і жодного разу не призводило до подібних думок.

Монахиня зізнається, що їй дуже імпонують милі подружжя, які живуть душа в душу, але вона вже зробила свій вибір. Подібні радощі – не її шлях. У душі відгукується зовсім інше. Жінці імпонує монаше середовище, де вона, як стверджує, стає собою. 

Однак не всім щастить із таким натхненням та самоусвідомленням. Деяких подібні вагання таки змушують покидати стіни святині назавжди.

  • Я люблю свою спільноту. Тут про нас дбають, роблять усе, щоб ми наповнювалися знаннями і зростали духовно. Життя в монастирі – це вибір, покликання, стиль життя.

Уточнюємо, з якою метою у спільноту приходять майбутні монахи та монахині. І розвінчуємо одне із найпоширеніших кліше про те, що в такі місця люди приходять, аби відмолити гріхи.

Сестра Антонія сміється і заперечно киває головою. Мовляв, таких у монастир навіть не пропустять. Вигоди у такій місцині шукати не слід.  І йдемо сюди не з розпачу, втікаючи від свого минулого, а з любові до Бога і служіння Церкві.

  • У монастирях ми не ховаємося від світу, а стаємо з ним тільки ближчими, бо ж ідеться про постійний розвиток, подорожі, служіння, знайомства, зустрічі. Тому для того, хто прийде, щоб заховатися від усього, це виявиться неабияким випробуванням. Взагалі життя у стінах монастиря може дуже сильно змінити людину та її світогляд. Так чи інакше усі ми приходимо сюди з різними долями та історіями. А з часом усе це набуває нових барв, знаходить своє логічне продовження і де-не-де навіть трактування. Віра не ламає твого минулого. Вона допомагає знайти відповіді на запитання, віднайти себе, доповнює помисли й показує істини. Ми починаємо приймати ті деталі минулого, які, можливо, нам не подобалися колись. Зате тепер ми розуміємо причини й усвідомлюємо наслідки. Страхи більше не здаються такими великими, а проблеми – непереборними.

Усе це неабияк нагадує дуже тривалий, проте ґрунтовний самоаналіз, у якому ти занурюєшся в минуле, знаходиш відповіді і навіть приймаєш те, що колись здавалося тобі страшенною життєвою похибкою.

Це такі собі нетипові рефлексії, де центром всього стає віра. Ти намагаєшся віднайти порадника, друга і психотерапевта за допомогою молитви та духовного проводу. І, як стверджує сестра Антонія, це працює і навіть дає чудові результати.

Одразу ж запитуємо, що під поняттям віри розуміє вона.

Думаєте, будемо мовити про молитви і церкву? Ну що ж…

  • Віра – це розмір мого серця. Скільки там місця, стільки Бога туди ввійде. Також це життя з усвідомленням того, що ти не залишишся сама в найскрутніші миті. Це світогляд і особливості того, як ти сприймаєш цей світ. Віра – це бачити себе, інших та світ Божими очима. Це спосіб життя.

Наступне питання змушує сестру Антонію замислитися.

  • Чи отримала я те, що очікувала? Але я нічого не очікувала отримати у стінах свого монастиря. Це була цікава пригода, яка переросла у стиль життя. Взагалі, я стараюся жити без очікувань, однак завжди відкрита для змін і готова їх приймати.

То ви задоволені всім, що маєте зараз?

  • Ой, ну стверджувати, що я щасливий на всі сто відсотків, абсурдно. У кожного є щось, що так чи інакше його не влаштовує. У мене теж є миті, які я хотіла б змінити, але розумію, що не можу. Певні етапи вже пройдено, висновки зроблено. Тож я живу далі, не ідеалізуючи життя. Я ж така, як і всі люди. А у нас всіх виникають труднощі. Ми схильні помилятися. Це нормально. Головне - усвідомлювати та приймати такі події, бо без них не було б повноцінного життя.

Допивши свою каву, сестра Антонія відносить пусту чашку, тоді старанно кутається в теплий шарф, бо осінь біжить навздогін, і виходить з кафе.

Тепер усе знову пливе звичною течією.

Життя триває.

На жаль чи на щастя, нам не дано знати, що буде далі, але просто зараз монахиня біжить на вечірню службу, планує завтрашній день і мислить про особисте.

З планів на найближче майбутнє: творити та показувати людям їхню справжню красу через випадкові світлини, аби ті нарешті припинили боятися себе, продовжувати свою справу, розвиватися та дбати про розмір серця, аби там могло поміститися якнайбільше Божого тепла…