Виконавчий директор Української кіноакадемії Анна Мачух зібрала список фільмів, які цього року вразили її найбільше.
Джокер
Режисер: Тодд Філліпс.
“Джокер” розповідає про становлення одного з найвідоміших злодіїв в історії коміксів. Артур Флек живе у Готемі і мріє стати коміком, але змушений працювати клоуном. Коли його мрії та сподівання руйнуються, він починає руйнувати себе зсередини. Історія Артура Флека отримала шалену популярність і захоплення глядачів, що і не дивно. Це показова стрічка про несправедливість класового поділу, сегрегації і ненависті, яка виникає через несправедливість і має руйнівну силу. Втім найбільше вражає гра Хоакіна Фенікса, який втілив Джокера. Він використовує чаплінівську фізичну комедію, як метод зображення характеру героя, істеричну клоунаду та маніакальний сміх, що роблять з нього не вселенське зло, а білу ворону у цьому суспільстві, яку так хочеться пожаліти.
Одного разу в Голлівуді
Режисер: Квентін Тарантіно.
Квентін Тарантіно - знаний синефіл, який споживає кіно у великих кількостях, тому кожна його стрічка сповнена цитат, алюзій та переспівів. “Одного разу в Голлівуді” - саме такий, власне, апофеоз цього методу. Це перший фільм Тарантіно, заснований на реальних подіях. При цьому у стрічці багато реальних осіб, деякі з яких досі живі.
“Одного разу в Голлівуді” - це дуже атмосферне та стильне кіно, події якого розгортаються у 60-х роках на фоні діяльності секти Чарльза Менсона, хоча його ім’я не вимовляється ні разу. Головний герой - телевізійний актор, кар’єра якого невпинно котиться до заходу і він усіляко намагається втриматись на плаву. Тим самим займається і його дублер. Ролі цих двох персонажів зіграли одні з найкращих голлівудських акторів Леонардо Ді Капріо та Бред Пітт. І на цей акторський дует дійсно приємно дивитися майже три години.
Ірландець
Режисер: Мартін Скорсезе.
“Ірландець” розповідає реальну історію профсоюзного діяча та мафіозі Френка Ширана та його друзів Рассела Буфаліно та Джиммі Хоффи. Мартін Скорсезе взяв за основу стрічки передсмертне зізнання колишнього американського дальнобійника на прізвисько Ірландець. Саме так називали Френка Ширана, який відповідальний за вбивство десятків людей. Фільм охоплює декілька десятиліть з життя Ірландця, зображаючи те, як він побудував мафіозну кар’єру.
Гангстерське кіно Мартіна Скорсезе, де зіграли оцифровані заради омолодження Роберт Де Ніро та Аль Пачіно, триває три з половиною години, втім це спеціальний художній прийом. В результаті ми отримали класичний кінороман, про який колись мріяв Девід Гріффіт.
Паразити
Режисер: Пон Чжун Хо
Південнокорейського режисера не надто знають у Європі. Але на батьківщині та й в Азії загалом він вважається культовим автором. Там кожен знає його “Спогади про вбивство”. Європейському глядачу більш відома його попередня робота “Окча” з Тільдою Свінтон. Через цю стрічку у Каннах виник скандал, оскільки її виробництвом займався стрімінговий сервіс Netflix. Але вже за пару років Пон Чжун Хо повернувся на Лазурний узбережжя з новим фільмом “Паразити” і виборов головну нагороду - “Золоту пальмову гілку”.
Журі вразила одночасно жорстока та сатирична історія про бідну корейську сім’ю, яка у повному складі влаштовується на роботу до багатіїв, сподіваючись таким чином “відкусити” свій шмат щастя. “Паразитів” часто порівнюють з минулорічним каннським лауреатом - “Сімейна справа”, але Пон Чжун Хо вдався до більш сюрреалістичних методів у своїй соціальній трагікомедії.
Шлюбна історія
Режисер: Ной Баумбах
Ноа Баумбах відомий як майстер жанру мамблкор, тому розмовна драма про розпад творчої сім’ї стала одним з кращих фільмів Венеціанського кінофестивалю. Головні герої - нью-йоркський режисер Чарлі (Адам Драйвер) та акторка з Лос-Анджелесу (Скарлетт Йоханссон). Подружжя переживає розлучення і намагається визначити, з ким має залишитися восьмирічний син. Хоча Баумбах намагається бути відстороненим у цьому сімейному конфлікті, глядач з легкістю визначить, що Чарлі - альтер-его режисера. Їх споріднює не лише професія, а й подібна любовна драма.
Та сказати, що тонка і ніжна “Шлюбна історія” - це про розлучення, не зовсім коректно. Це фільм про розруху, яка виникає у стосунках, коли щось замовчується, коли відсутній діалог та порозуміння.
Додому
Режисер: Наріман Алієв.
Дебютна повнометражна робота українського режисера Нарімана Алієва стала одним з відкриттів року. Прем’єра стрічки відбулась на 72-му Каннському кінофестивалі в конкурсній програмі “Особливий погляд”. Хоч призів вона й не здобула, отримала визнання глядачів. Це підтверджують декількахвилинні овації та захоплення директора фестивалю Тьєррі Фремо грою Ахтема Сеітаблаєва. Наступною перемогою стало Ґран-прі Одеського міжнародного кінофестивалю. Це вперше в історії, коли український фільм виборов головну нагороду ОМКФ та ще й розділив її з іншою картиною.
“Додому” - один з небагатьох фільмів, який піднімає питання Криму, що загубилося в інформаційному полі на фоні війни на Донбасі. Головні герої стрічки - батько й молодший син. Разом вони повертаються на півострів, аби поховати тіло старшого сина, який загинув на сході. У стрічці ситуація з Кримом є фоном для особистої драми між родичами. Конфлікт батьків та дітей є зрозумілим кожному, а емоційно потужна кінцівка пронизує глядачів до сліз.
Мої думки тихі
Режисер: Антоніо Лукіч
Ще одна дебютна художня повнометражна робота. Цього разу іншого українського режисера - Антоніо Лукіча, який вирізняється особливим почуттям гумору. З-поміж жанрових “побратимів” фільм “Мої думки тихі” виділяє те, що це роуд-муві, в якому матір напрошується у робочу поїздку до сина. Хлопець має записати голос рідкісного птаха, що водиться на Закарпатті, але присутність мами трохи коригує його плани на спокійну роботу. Під час цієї подорожі герої влаштовують з’ясування стосунків, розмови про мрії та нездійсненні бажання. Такі прості та водночас складні особистості нагадують кожного з нас. Особливо це вдалося Ірмі Вітовській, яка зіграла маму. Це однозначно одна з найкращих її ролей.
Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго
Режисер: Надія Парфан
Повнометражний документальний дебют Надії Парфан зі складною для вимови назвою “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго” - найтепліше кіно року. В ньому глядач бачить робітників комунальних служб, від яких залежить тепло в будинку, зовсім з іншого боку. Надія Парфан працювала над стрічкою декілька років, адже опалювальний сезон буває лише раз на рік і повинно було встигнути на його початок. Зйомки проводились у рідному місті режисерки на підприємстві її дідуся “Івано-Франківськтеплокомуненерго”, де зараз працює і мама Надії. Тому потрапити у “святая святих” було не досить складно. Складно було спіймати потрібний момент.
В центрі сюжету - профспілковий хор комунальників, яким опікується Іван Васильович. Поки усі учасники хору знаходяться на виїздах, ремонтують труби, перевіряють тиск чи годинами вислуховують обурення клієнтів, він чекає усіх на репетиції. Для нього це opus magnum, в який він вклав душу й сердце.
Надії Парфан вдалося зробити зріз катастрофи системи, яка залишилась у спадок від СРСР. Старі апарати, іржаві механізми, з якими вимушені працювати люди, які продовжують співати, аби не втратити оптимізм.
Ціна правди
Режисер: Аґнєшка Голланд.
Світова прем’єра драми “Ціна правди” польської режисерки Аґнєшки Голланд відбулась на 69-му Берлінале, де стрічка брала участь в основному конкурсі. На покази фільму вишукувались довжелезні черги глядачів, охочих побачити реальну історію про британського журналіста Гарета Джонса. У 1933 році він вперше відвідав Україну і на власні очі побачив той жах, що тут коївся. Гарет Джонс став одним з перших кореспондентів, хто розповів правду про Голодомор та сталінські репресії у Manchester Guardian і New York Evening Post.
Виробництвом фільму займались Україна, Польща та Великобританія. Здебільшого стрічка розрахована на іноземного глядача, аби ознайомити його з цією страшною сторінкою нашої історії. Та для України це не менш важливе кіно. “Ціна правди” - не просто екранізація біографії відважного журналіста, а масштабний проект, який показує моторошну сутність СРСР та його режиму, який породив Голодомор.
А потім ми танцювали
Режисер: Леван Акін
Шведсько-грузинська стрічка “А потім ми танцювали” стала справжнім глядацьким хітом, завдяки чому фільм отримав Ґран-прі 10-го ОМКФ, розділивши нагороду з драмою “Додому”. Леван Акін підняв болючі для суспільства теми про традиції, архаїку, свободу та засудження. Режисер віднайшов нові способи вираження цих конфліктів через мистецтво танцю.
Мераб з дитинства танцює національний грузинський танок. Хлопець відчайдушно прагне вирватися з посередності й бідності, тому його мета - довести вчителю, що він вартий місця у Національному грузинському ансамблі. Але у героя з'являється суперник Іраклі, до якого Мераб починає відчувати романтичні емоції.Обидва хлопці ведуть відчайдушну боротьбу за свободу на самовизначення та орієнтацію у ґендерно-консервативному середовищі. Категоричну думку, якою часто керується стереотипне суспільство, висловлює керівник танцювального ансамблю: “Грузинський танець ґрунтується на маскулінності. Тут немає місця для слабкості".
ІА "Вголос": НОВИНИ