Сенсація, зумовлена виходом сина легендарного В’ячеслава Чорновола – Тараса з фракції “Наша Україна”, минулого тижня отримала своє дальше продовження. Під час поїздки до Івано-Франківська він заявив про намір формувати самостійну партію, яка претендуватиме на роль “третьої сили” в українському політикумі.
Таким чином підтвердились прогнози тих політологів, які після жорстких заяв Тараса Чорновола однозначно заявляли, що маємо справу не з емоційним надривом політика-романтика, а з добре продуманою і далекойдучою комбінацією певних політичних сил. Автор цих рядків теж був серед них.
Людей, які схильні оцінювати політику не лише за промовами і гаслами, не міг не здивувати той факт, що конфлікт Тараса Чорновола із “Нашою Україною” відбувався в час переходу від мажоритарної до пропорційної виборчої системи. А це означає, що політики-мажоритарники, які донедавна могли зберігати певну політичну самостійність, сьогодні поставлені перед жорсткою дилемою – або залишити політику або шукати певного політичного “даху”, який би забезпечував їм місце у партійному списку на наступних виборах.
Прощатись із округом і вступати у полеміку з найпопулярнішою в регіоні політичною силою міг хіба, що вкрай наївний політик, або такий, який вирішив поставити крапку на своїй політичній кар’єрі. Як бачимо ні до перших, ні до других Тарас Чорновіл себе не відносить. Щоправда, продовжити свою подальшу політичну кар’єру він вирішив у дещо незвичній для себе ролі миротворця.
Розуміючи непривабливість свого вчинку Тарас Чорновіл спочатку намагався заявляти про те, що він не буде виставляти своєї кандидатури на президентських виборах, якщо у них братиме участь лідер “Нашої України”, що нібито він іде з “Нашої України” для того, аби агітувати за Віктора Ющенка тих, хто в ньому ще сумнівається, зрештою говорив про те, що може поповнити ряди фракції БЮТ.
Перехід у лави прихильників Юлії Тимошенко, яка серед спектру політичних сил “широкої опозиції”, виявилася чи не найпослідовнішою, був би для багатьох зрозумілим. Адже відомо, що в рядах “Нашої України” Тарас Чорновіл і Тарас Стецьків презентували так зване радикальне її крило. Однак, як не дивно, саме радикалізм “Нашої України” став основною причиною розриву Тараса Чорновола з нею.
Коли про свою незгоду з радикалізмом “Нашої України” висловлюють такі досить стримані політики як, скажімо, Віктор Мусіяка, то це ще зрозуміло. Проте, коли проти радикалізму висловлюється ідеолог акції “Україна без Кучми”, який у пориві люті рвав стрічки з вінка, покладеного Кучмою до пам’ятника Тарасові Шевченку, активіст Форуму національного порятунку, лідер молодіжного руху “За правду!” – то це по меншій мірі викликає подив і поважні сумніви у щирості почуттів.
Очевидно, що поява на політичній арені “третьої сили”, яка б справді стала партією “миру”, а не війни - є необхідною і бажаною. І мабуть, що можна було б зрозуміти і самого Тараса Чорновола, якби він намагався самостійно ініціювати її створення, об’єднуючи навколо себе конструктивні центристські сили. Однак, хто ж сьогодні серйозно повірить у те, що такою “третьою силою” може стати вчорашній керівник Адміністрації Президента, один із лідерів ПУКу (парламентсько-урядової коаліції) - В.Литвин?
Дивні метаморфози. Від гнівних звинувачень у причетності до злочинів режиму до апологетики лідера провладної “ЗаЄдУ”. Хоча у випадку із політикою на Західній Україні дані метаморфози швидше подібні на правило, ніж на виняток. Варто згадати лише приклад генерала Євгена Марчука, доморощених радикалів - Вітовича та Ільясевича. Як тут не згадати біблійного застереження про вовків, що ховаються під шкірою невинного ягняти.
Поява згаданого політичного проекту насправді не є такою вже й несподіванкою. Зумовлена вона швидше за все реалізацією одного з численних передвиборчих сценаріїв. Суть його полягає у формуванні іміджу кандидата, який би “влаштовував всю Україну”. Виходячи з цього завдання - найімовірніші кандидати у президентських перегонах – Віктор Ющенко, Віктор Янукович, Петро Симоненко будуть представлятись як суто регіональні кандидати, які користуються не загальноукраїнською, а регіональною підтримкою, що може призвести до суттєвого загострення і без того непростих міжрегіональних стосунків. При цьому будуть розігруватися сценарії на зразок того, який мав місце не так давно з нашоукраїнцями в Донецьку, з комуністами у Сумах. Щось подібного влаштують і у Львові. До цього додайте протиріччя між кланами. Чим не загроза громадянської війни? А в такій ситуації миролюбиві українці готові підтримати будь-кого “тільки б не було війни”.
Однак до чого тут Тарас Чорновіл? – запитаєте Ви. А він якраз і є родзинкою даного плану. Ну хто краще за нього зможе пояснити загрозу “нашизму”. З чиїх вуст для виборців сходу та центру України твердження про цю загрозу звучатимуть переконливіше? Що кращого від легендарного Чорновола можна запропонувати західнякам? Чиї це будуть голоси – Симоненка? Януковича? Проект насамперед розрахований на те, щоб привабити і “зв’язати” на свою користь ту частину електорату, яка не має симпатій до жодного з претендентів, щоб їх голоси не перейшли до Ющенка – для цього й потрібен Чорновіл.
Але цей проект, як і будь-який добрий проект, має підкладку. Суть її полягає у тому, що після проведення конституційної реформи посада спікера парламенту може стати ключовою. Виштовхуючи діючого спікера у президенти можна претендувати на його місце або через спікеріаду провокувати парламентську кризу та розпуск парламенту. Кому вигідний такий сценарій - не важко здогадатись. Недаремно і сам Володимир Литвин неодноразово заявляв, що він не самогубець і не піде на президентські вибори. Але що важать його амбіції, коли розігрується влада. Миротворці готові. П’ята колона теж. Символічно, що її формування відбувається у Львові! Збір біля пам’ятника Чорноволу.
ІА "Вголос": НОВИНИ