Відкритий скрипічним ключем сезон „Леополіс 2007”. Кауфман в піжамі. Голівуд в нотах, джаз на сцені і ще раз Кауфман в Дзизі.
2 березня. П’ятниця. Увесь нотний Голівуд, представлений муніципальним камерно-симфонічним оркестром „Leopolis” розігрівався на сцені, очікуючи виходу ВЛОДКАУФМАНА на червону доріжку, передчасно затоптану глядачами.
Розігрів заглючився хвилин на 20. В лімузині Кауфмана, біля Макдональдса, сів акумулятор. Ні полосата піжама, ні живий метелик, не могли зрушити кару з місця. Довелося штовхати апарат до філармонії, де щасливий власник того ж метелика, спокійно собі переліз через невеликий паркан, продефілював коло входу під спалахи фотографів і побіг відігріватись "За кулісами".
Саундтрековий Голівуд вже зачекався на сцені свого часу. Екран, на якому стопкадрились відофрагменти до виступу оркестру, чорніє Малєвічем.
Приїхали люди з бульвару Капуцинів і понеслось. Ведуча у блискучій суконці подякувала посольству США за ноти, без яких би „Leopolis”, сидів би зараз вдома і попивав пивко.
На сцену вилетіла простенька квітникарка Моя чарівна леді і швиденько та непомітно зникла. На горло її пісні наступили матьорі криміналістки Рене Зельвегер та Кетрін Зета-Джонс. Це Чикаго, це Ричард Гір, це, напевне, цікаво.
Привид Опери ще й досі блукає Європою. Трек уже настільки приївся, що і слухати, і тим більше, дивитись сцени з гламурненького фільму просто впадло. Це класика. Та ця розтиражована класика, як і занадто розкручений трек Джеймса Бланта „You`re Beautiful”, лише підтверджує одне давнє польське прислів’я.
Гаррі Поттер краще читати, десятибальний героїзм „Володаря Кілець” також краще читати. Один вдома – це вже далекий спогад і навіть не про музику. Про хохми.
Зоряні війни дали змогу розвернутись ксилофону та особливо свистку. Люд хоч трохи проснувся від летаргічного сну навіяного голлівудськими саундтреками.
Джейн Бонд, на відміну, від оперного привида, чомусь, не набридає, хоча він не менш розкручений.
І знову Гаррі Поттер. Ведуча повідомила, що так хтось має померти (бідні поттеромани та герміонечки), також хтось має померти і в продовженні „Піратів Карибського моря”, напевне, це буде Кіра Найтлі (щасливий бойфренд Найтлі).
Знову дванадцятибальний героїзм „Пластиліну Кілець, перстнів та іншої бужутерії”. Цей новозеландський пацифізм з ягнятами біля океану, вже задовбав.
Ямайський ром від Джоні Деппа на десерт і на біс. Можна вважати, що це був розігрів філармонії під недільний концерт Андрія Кондакова та Деніз Пер’є. Трохи попси, щоб відтінити джаzzz.
Субота. КАРПАТОРОЗДІЛ.
Хвойний перформенс з елементами мережива та весільних шалашів від ВЛОДКАУФМАНА. Скрипаль у ліжку, присипаний сухою хвоєю. Абориген у підвищеному кутку з різноманітним набором карпатських інструментів. Духовий інструментарій: тромбон та туб. Мигаль з віолончеллю на балконі. Троє ягнят. Все.
Маленьке карпатське весілля зі дріадами, німфами, що живуть у деревах. Обрізане весілля. Вони живуть у деревах, оберігають їх і гинуть разом з ними. Тому таке весілля – як шкірою по корі. Домоклів стовбур над шлюбним ложем з мурашником та львівські плащаниці воскреслих сосен. Чому всі так бояться Апокаліпсису і так часто про нього згадують? Який тут Апокаліпсис?
Хтось шукає у тому якусь концепцію – без трави, Кауфмана, фіг зрозумієш. Дивні люди, що вони тут хочуть зрозуміти своїми мізками? Це потрібно відчувати, сприймати, вдихати. Потрібно бути Мавкою, або ж Тим, хто греблі рве. Це ж не чіповий Макдональдс. Ще більш дивні люди розписують то якимись фарбами, шукають епітети, порівняння. На фіга?
Затиснені 4 стінами чуваки, ніяк не можуть вдуплитись у те, що бачать. А всі так часто їздять у Карпати. Що ви там забули? Чи що ви там шукаєте? Тільки що вміють, так це сопливо розписувати свої карпатські походеньки та карпатські пейзажі.
Браво Владко Кауфман.
Неділя. Філармонія. Джаzzz.
Деніз Пер’є. Орлеан. Фріско. В’єтнам. Азія. USA. 1928 народження. Зажигає на сцені так, що дай боже. Якісь, стариє рускіє бабкі говорять, що ця музика не піднімає настрій. Ну, в них вже давно нічого не піднімається, хіба що клімакс.
Кондаков живе інструментом. Він витискає з нього усе неможливе. Говорить з ним. Щось запитує. Шаманить. Джазовий кентавр-віртуоз.
Передні ряди сидять з похмурими рецензійними та критичними обличчями, тіпа, уважно слухають. Дєвушка, що привалила на концерт заради престижу, сидить у 3 ряді з вбитим фейсом. Її оплески якісь недоношені, мляві. Ти чого ти сюди прийшла, тьотя? Це називається претензійна львівська публіка. А у древньому Львові, пані всі гонорові. Ну їх.
Деніз шоуманить на сцені. Відкрита, впевнена, усміхнена. Плаче, як дитина в гершвінівській „I love you, Porgy”. В „Everything must change” – це вже Фідель Кастро в суконці. Войовничий приспів. Наступ. Рваний ритм. І вона любить „Аpril in Paris” і бітлівську „And love Her”.
Ця непояснена лірика „Don't explain” Біллі Холідей. Цей початок, ця вимова:
Hush now, don't explain
Just say you'll remain
I'm glad your back, don't explain
Це не пояснити, це потрібно слухати. Яку шикарну версію „Don't explain” записали Damien Rice та Lisa Hannigan в альбомі Herbie Hancock „Possibilities”!
Все що було далі, вже не важливо. Оплески. Біс. Браво. Квіти від Садового. Він би міг і сам їх принести і краще, не в вазонку. То якось так похоронно виглядало, аби поставити на сцені.
Це не пояснити. Шкода, що Деніз увесь наступний день проспала і не вдалось взяти у неї інтерв’ю. Інтерв’ю з Кондаковим читайте тут. Такого вже давно не було.
ІА "Вголос": НОВИНИ