У випуску щоденної львівської інтернет-газети “Вголос” від 05.05.2004 року з’явилося інтерв’ю з головою Львівського регіонального відділення Партії регіонів Олексієм Радзієвським, частина якого присвячена моїй скромній персоні. Як правило, я не реагую на провокації з боку опонентів. Але тут брутальність пана Радзієвського переходить усілякі мислимі межі. Тому волію скористатися конституційним правом на свободу слова та оприлюднити декілька реплік із приводу одкровень теперішнього партфункціонера та колишнього міського голови Дрогобича.
Єдине, в чому не злукавив пан Радзієвський, – це те, що знає мене давно.
До речі, ми водночас розпочинали трудові біографії на одному підприємстві. Я працював слюсарем автотранспортного цеху Новороздільського гірничо-хімічного комбінату, а Радзієвський – слюсарем механічного цеху. Реальні факти з цього спільного виробничого досвіду дають мені підстави відповідально заявити, що карколомну партійну кар’єру Радзієвський побудував головним чином на дискредитації колег по роботі. Завдяки цьому він доводив свою безмежну відданість компартії, яка блискавично піднімала свого відданого слугу щаблями влади. Спочатку він миттєво став секретарем комсомольської організації цеху, невдовзі – інструктором Миколаївського райкому, потім – інструктором Львівського обкому. Й уже в тридцять з гаком років – першим секретарем Дрогобицького міськкому партії. На той час я працював директором Дрогобицького АТП-14607. Відтак досвід спілкування з попередніми першими секретарями міськкому – Володимиром Барібаном і Віктором Борисюком – дозволили переконатися, хто такий Радзієвський насправді. Його стиль і методи роботи були повною протилежністю підходам попередників. Насамперед він категорично заборонив спілкуватися українською мовою у своєму кабінеті. Я вже не кажу про ті специфічні вимоги, які він диктував керівникам усіх рівнів. На жаль, ті мовчали, боячись утратити партквиток, а разом із ним – посаду. А шкода. Бо це дало можливість Радзієвському 1998 року ошукати дрогобиччан і вдруге повернутися в ратушу, тепер уже в ролі міського голови. Згодом не тільки керівники, але й виборці спізнали справжню суть Радзієвського, передвиборні обіцянки якого абсолютно не співпадали з його ділами. Свої безпідставні претензії на лідерство в Дрогобичі він закінчив шлейфом страйків, пікетів, скандалів і ганебним фіаско на виборах-2002, набравши лишень 13,9 відсотка. Не найкращим чином виглядає й нинішнє політичне реноме Радзієвського. Так, згідно з соціологічними опитуваннями, проведеними Українським центром вивчення громадської думки “Соцінформ’’ (дані від 5 березня ц.р.), з-поміж 22 політичних лідерів Львівщини Радзієвський займає передостанню сходинку. Думаю, Партія регіонів зробила не найкращий вибір, віддавши булаву обласного лідера особі, яка не спроможна подолати навіть двовідсоткового рівня довіри. Втім кадрова проблема партії влади на теренах Львівщини – не моя справа. Дивує, однак, те, що лідер, рейтинг якого впритул наблизився до межі політичного банкрутства, наважується давати оцінку мені як голові обласної ради. Тим часом численні зустрічі з виборцями, багатолюдні віча щодо підтримки моєї діяльності на посаді голови облради та, зрештою, вивчення громадської думки населення області й міста Львова “Соцінформом”, на які я вже посилався вище, доводять, що чутки з приводу моєї політичної смерті, які щодня поширюють мої опоненти, зокрема Радзієвський, значно перебільшені. З-поміж вищих державних інституцій і посадових осіб області та Львова облрада та її голова перманентно посідають лідируючі позиції. Але ж хіба пан Радзієвський коли-небудь зважав на думку громади? В Дрогобичі дотепер пам’ятають, як 1989 року одіозного першого секретаря, який до останнього патрона захищав збанкрутілі моральні цінності компартії, довелося силоміць спроваджувати з ратуші. Дамоклів меч політичного й економічного банкрутства постійно висів над головою Радзієвського й у часи його перебування на посаді міського голови. Національно-демократичні сили Дрогобича за підтримки широких кіл громадськості не раз ініціювали процедуру імпічменту щодо екс-мера, які, з огляду на цинічне ставлення Радзієвського до корінних дрогобиччан, набували особливої гостроти. Заради того, щоб утриматися в кріслі, Радзієвський без докорів сумління зраджував своїх друзів і соратників, паплюжив комуністичні вартості, яким ще недавно поклонявся, відкуповувався пам’ятниками, заради спорудження яких заганяв місто в борги й економічну кабалу. Мер-монументаліст залишив після себе кількамільйонні борги за енергоносії, не кажучи вже про борги організаціям, які споруджували пам’ятники. Щоб задобрити дрогобиччан перед виборами-2002 щоденною подачею гарячої води, Радзієвський накинув зашморг житлово-комунальному господарству, взявши на баланс міста низку занедбаних відомчих багатоповерхівок. За час його головування за безцінь розпродали десятки найбільш привабливих об’єктів комунальної власності, зокрема в центрі міста. Впродовж чотирьох років так і не піднявся з колін колишній промисловий гігант – автокрановий завод, що було основним пунктом передвиборчої програми Радзієвського. Жертвою російських конкурентів став долотний завод. Остаточного краху зазнало відоме колись на всю Україну ВАТ “Галол”. У глухий кут загнано КП “Дрогобицький ринок”, над долею працівників якого він сьогодні бідкається. “Треба уявити, – заявив із приводу теперішнього конфлікту на ринку Радзієвський, – яким рівнем цинізму має бути наділена людина, котра стоїть на вершині місцевої влади, щоби зробити замах на інтереси величезної кількості людей”. Очевидно, екс-мер думає, що дрогобиччани вже забули про перманентні скандали, пов’язані з ринком, у часи його господарювання. Варто нагадати, що тоді ним керували кримінальні структури, а ринковий збір, який надходив у скарбницю, був, порівняно з теперішнім, просто сміховинним. Саме тоді жорстоко вбили декількох підприємців, які наважилися протестувати проти панування криміналітету. Якщо нинішній конфлікт, пов’язаний із упорядкуванням владою ринкової торгівлі, Радзієвський називає цинізмом, то як же тоді охарактеризувати те, що коїлося там за часів його головування? Цілком очевидно, що найбільш прийнятний синонім цьому можна знайти хіба що в Кримінальному кодексі.
Перелічені факти – це навіть не вершина айсберга на ймення “Зловживання владою”. Адже, крім цього, на його каденцію цілком не випадково припала ціла низка скандалів, зокрема, викрадення фресок Бруно Шульца, приховування від мешканців інформації щодо забруднення водопроводу фенолами, факти здирництва у фірмі “Сігма”, що належала родині Радзієвських тощо. Проте переліченого, мабуть, достатньо, щоб підвести риску під рейтингом екс-мера як політика та господарника. Власне, чи можна, з огляду на наведені аргументи, оперувати таким словом, як “рейтинг”? Очевидно, в цьому контексті радше пасує слово “банкрутство”. І насамкінець – декілька слів про ВАТ “Дрогобицьке АТП-14607”, про яке говорять і пишуть ледь не як про восьме чудо світу. Дотепер я мовчав із цього приводу, прекрасно розуміючи, що в політичних противників більше не залишилося аргументів, і вони в такий спосіб мене провокують. Розраховують на те, що в Сендака після цілої зливи наклепницьких публікацій у контрольованих ними ЗМІ здадуть нерви і, щоб захистити честь і гідність, він надовго застрягне в контрольованих ними ж судах. Це, зрозуміло, пастка.
Однак те, що до багатоголосого хору лакеїв, щедро “підтримуваних” СДПУ(о), раптом долучився й екс-мер Дрогобича Радзієвський, уперше після тривалої мовчанки спонукає мене відреагувати на ці звинувачення. Насамперед тому, що саме Радзієвський долучився до тих проблем, які сьогодні переживає АТП.
Річ у тім, що на той час (зрештою, як і нині) не було створено дієвого механізму відшкодування перевізникам затрат, пов’язаних із обслуговуванням цілої армії пільгових пасажирів. До речі, ця обставина спричинила глибоку кризу автотранспортних підприємств у всій Україні, про що недавно офіційно заявив прем’єр-міністр Віктор Янукович.
Дотування АТП повністю залежало від місцевих органів влади. Радзієвський, який передусім дбав про розвиток сімейного бізнесу, скористався цим. Він поставив мене перед дилемою: або віддаємо фірмі “Сігма” 50 відсотків території та транспорту, або АТП не отримає жодної копійки дотації. Я відкинув цей ультиматум. Відтоді й почалися негаразди АТП. У той час, як інші автопідприємства області отримували від 350 до 700 тис. грн. на рік, за чотири роки головування Радзієвського ми не одержали жодної гривні. На жаль, це був не єдиний спосіб знекровлення Радзієвським АТП. Для прикладу, використавши своє службове становище, він домовився з начальником обласного управління пасажирського транспорту І. Думою про передачу найбільш вигідних маршрутів, які обслуговувало АТП, фірмі “Сігма”. Зробили це без будь-якого обґрунтування.
До речі, навздогін цій афері І. Дума – один із найзапекліших нині моїх громадських обвинувачів у справі АТП – надіслав на ім’я тодішнього голови облдержадміністрації М. Гладія “закладну”, в якій повідомив (цитую дослівно): “АТП-14607 передало 11 дозволів на здійснення перевезень ТзОВ “Сігма”, не уклавши з ним навіть ніякого договору”. Ще один приклад. Не втрачаючи надії заволодіти АТП, Радзієвський на одній із сесій заявив про передачу контрольних пакетів акцій АТП-14607 і ВАТ “Машинобудівний завод” Дрогобицькому міськвиконкому, з приводу чого він уже звернувся з відповідним клопотанням у вищі урядові інстанції. Машинобудівний завод, зрозуміло, в цій заяві був ширмою, за якою Радзієвський завуалював від депутатів свої справжні наміри. Відтак працівники АТП, щоб запобігти загарбанню підприємства, на зборах одностайно вирішили передати власні акції керівництву. В 1999 році, коли я залишав підприємство, борг із невиплати заробітної плати становив 550 тис. грн. Тим часом борг виконкому за перевезення пільгових пасажирів сягнув 2 млн. грн. Якби АТП отримало ці кошти, то не мало б жодного боргу із виплати зарплатні. До речі, низка автопідприємств області, які отримували відшкодування за перевезення пільговиків, боргують своїм працівникам аналогічні суми, а подеколи навіть більші. Наприклад, борг Червоноградського АТП із невиплати зарплатні становить 1 млн. 300 тис. грн. Мислячій людині неважко здогадатися, задля чого роздмухують цю історію з АТП до вселенських розмірів. Мої політичні опоненти, справжні, як вони себе вважають, леви в політиці, не можуть, проте, політичними методами впоратися із Сендаком, який, як висловився Радзієвський, сів не у свої сани. За рівнем політичного вишколу мені, виробничникові, справді далеко до Радзієвського та схожих на нього, як кажуть, рафінованих демагогів. Моя сила – у твердій і послідовній націозахисній позиції, яка зрозуміла та приваблива для кожного свідомого українця, що не дав “обрізати” національної гідності та власного сумління. Отже, нехай мої політичні противники продовжують, якщо це хочаб якимсь чином компенсує їм відсутність симпатій і підтримки з боку виборців, уявляти себе левами. Перефразовуючи, однак, один із шедеврів національного епістолярного жанру, так і хочеться запитати: “Які ви в біса леви, якщо голими руками не можете впоратися з Сендаком?” Користуючись слушною нагодою, яку створив пан Радзієвський, викликаю його на публічний діалог, який можна провести в прямому теле-, радіоефірі чи в редакції газети. До речі, одного разу я вже кинув виклик панові Радзієвському, звинувативши його в причетності до розвалу АТП-14607. Пан Радзієвський, проте, дотепер не може довести зворотного. Судовий процес триває третій рік. Але, виявляється, навіть у нашому “гуманному” суді складно спростувати очевидне.
ІА "Вголос": НОВИНИ