На цьому наголошували під час науково-практичної конференції «70-річчя депортації українців із Закерзоння», яка відбулася в суботу, 12 грудня, у Львівському палаці мистецтв. Її організували Інститут українознавства НАН України імені І. Крип’якевича та об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння».
Голова об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» Володимир Середа зазначає: «Для нас злочинним є моральний аспект цієї справи. Як я, якому йшов тоді 12 рік, був добровільно евакуйований? Повірте, я буду почуватися на тому світі таким, який не здійснив того, що мав би здійснити, того, що був зобов’язаний здійснити – домогтися об’єктивної, правдивої політичної і правової оцінки цього рішення. Для сучасних поколінь, для наступних поколінь українців – це вже історична проблема.
Нам потрібна підтримка з боку центральної влади України. А для неї наша проблема – це якесь таке периферійне питання, на вирішення якого нашаровується сучасна політична складова, зокрема військова ситуація, збройна агресія Росії на Сході України. Розумію, що є первинні проблеми, від яких залежить існування взагалі України як держави європейської, цивілізованої. І є такі проблеми, як наша. Тому саме так ми підходимо до оцінки цього явища. Добрим союзником у вирішенні цього питання є дотримання строгої історичної правди на християнських засадах: «Вибачаємо і просимо прощення».
Зі вступу Володимира Середи на тему: «Примусова депортація українців із Закерзоння, а не добровільна евакуація українського населення з території Польщі до УРСР».
Історичний аспект
21 липня 1944 року в Москві, на противагу еміграційному польському уряду в Лондоні, створюють маріонетковий тимчасовий орган виконавчої влади Польщі під гучною назвою «Польський комітет національного визволення». Можна було б і не згадувати про цей комітет, якби його існування не визначало долю понад 700 тисяч українців Холмщини, Надсяння, Західної Бойківщини, Лемківщини. Розуміємо, що господарем ситуації був Кремль.
27 липня 1944 року було підписано Угоду про ратифікацію кордону. Угоду ніде не було опубліковано, а отже, вона була таємною. Її ніколи не ратифікували, а отже, залишилося без відповіді питання про її правовий статус. За основу радянсько-польського кордону було взято так звану лінію Керзона з окремими відхиленнями на користь Польщі. Таким чином, після 27 липня 1944 року виникло, на жаль, реальне Закерзоння, а ми стали закерзонцями. Тобто опинилися на території майбутньої повоєнної Польщі. Офіційний договір між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський кордон було підписано в Москві лише 16 серпня 1945 року, а обмін ратифікаційними грамотами відбувся у Варшаві аж 5 лютого 1946 року. Тобто з того дня, 5 лютого 1946 року, фактично почав існувати законний міждержавний радянсько-польський кордон. Парадокс. Але повернемося знов до 1944 року. 9 вересня, а ця дата для нас є теж визначальною, у звільненому польському Любліні підписують сумнозвісну угоду з назвою «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян із території УРСР». Згідно з цією угодою, по-перше, нас, українців, виявляється, евакуювали. Який цинізм у цьому слові «евакуація». А по-друге, ця евакуація, згідно з угодою, відбувалася виключно добровільно.
Досить процитувати один із абзаців статті 1 цієї угоди: «Евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо». Повного тексту угоди від 9 вересня 1944 року також не було оголошено до відома громадян. Поширювали лише невеликі афіші під назвою: «Повідомлення для українського, білоруського, російського і русинського населення про можливості і порядок евакуації на територію України». В угоді не вказувалося, на яких підставах мали визначати національність особи, яка бажала переселитися. У цілому, якщо її почитати, угода була надзвичайно гуманною, демократичною. Добровільна евакуація, згідно з угодою, повинна була розпочатися з 15 жовтня 1944 року і закінчитися до 1 лютого 1945 року. Насправді терміни виселення українців продовжували декілька разів аж до кінця червня 1946 року, а так звані зачистки тривали до липня-серпня 1946 року. Це, так би мовити, паперова частина.
На першому етапі, до кінця 1944 року, ця евакуація де-юре не була примусовою, а фактично всіма доступними методами українців змушували покинути рідну землю. Переселення українців на цьому етапі проходили з Холмщини, Південного Підляшшя, де масові вбивства українців відбулися ще навесні і влітку 1944 року. Новостворена польська комуністична влада супроводжувала, «стимулювала» евакуацію українців такими заходами. Вона фактично ліквідувала українське шкільництво. На Холмщині це було з початку 1944 року, а в Надсянні – в наступному 1945 і 1946 роках. Вона позбавила українців права на землю під час проведення аграрної реформи. Вона обклала українців непосильними податками.
До 1 січня 1945 року було переселено декілька десятків тисяч українців. Навесні 1945 року переселенська акція зазнала краху. Невидимі засоби стимулювання не давали бажаного результату. Тому почалася хвиля масових убивств українців у Надсянні: Пискоровичі, Малковичі, Гораєць і т. д. Ефект був не дуже втішний для влади. Навесні і влітку 1945 року вдалося виселити відносно меншу очікувану кількість українців. Польський режим починає відкрито заявляти про примусовий характер переселення українців.
Наприкінці серпня – на початку вересня 1945 року відбувся різкий поворот у політиці комуністичної влади Польщі щодо проведення виселення. 22 серпня 1945 року в міністерстві громадянської адміністрації було проведено нараду, але вже за участю командирів війська польського, командирів спеціального управління і шефів воєводських управлінь громадської безпеки. Їх було скеровано в райони Перемишля і Любачева, де вони з 3 вересня 1945 року розпочали примусове виселення українців. З часом жорстокість польської солдатні зростала. Отже, так звана евакуація стала не тільки де-юре примусовою, тобто депортацією за етнічною ознакою. Від вересня до кінця 1945 року було депортовано понад 81 тисячу українців.
Усього на територію УРСР упродовж 1944-1946 років, згідно з підсумковим звітом, було депортовано 482 тисячі 580 українців. Реально було депортовано більше. Хоч кількість депортованих українців із Закерзоння менша, ніж кількість поляків, виселених примусово з території України. Що вже й казати про методи ліквідації Української греко-католицької церкви, убивства священиків, трагічну долю Української автокефальної православної церкви.
Архівні документи, свідчення, спогади підтверджують, що у 1944 – 1946 роках майже півмільйона українців із Закерзоння було не добровільно евакуйовано чи добровільно переселено на територію УРСР, а примусово виселено, тобто депортовано за етнічною ознакою. Безперечно, примусовим також було виселення українців і 1948-го, і 1951 року. Хоч воно вже відбувалося без таких людських жертв.
«Вимагаємо визнання»
Суспільно-культурні товариства, які об’єднують депортованих українців, починаючи ще з 1990 років і, на жаль, поки що безуспішно, домагаються від найвищих органів державної влади України об’єктивної політичної і правової оцінки виселення українців як депортації за етнічною ознакою і надання виселеним із Закерзоння статусу депортованих. До 60-річчя депортації, 10 років тому, 2005-го, було досягнуто певних позитивних результатів. Зокрема, 17 лютого 2005 року відбулися громадські слухання Комітету з прав людини національних меншин Верховної Ради України. Підписано Указ Президента України з промовистою назвою «Про заходи у зв’язку з 60-ю річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі». В документі йшлося про примусове виселення. Верховна Ради України за кривди, яких зазнали депортовані українці, зарахувала виселених українців до учасників війни. На жаль, з 1 липня цього року тим, хто ще сущий і дохід яких перевищує в сім’ї 1700 грн, соціальні пільги учасників війни у Верховній Раді України було скасовано.
Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» тричі зверталося до Президента України, до голови Верховної Ради України з проханнями об’єктивної політичної і правової оцінки їхнього виселення як депортації за етнічною ознакою і надання виселеним українцям у 1944-1954 роках статусу депортованих. З ініціативи групи народних депутатів попереднього скликання 2014 року у Верховній Раді України в Києві відбулися підкомітетські слухання на тему трагедії українців Закерзоння.
На думку українців, виселених із Закерзоння, причини байдужості більшості народних депутатів, керівництва Верховної Ради України до вирішення їхніх вимог полягають у тому, що вони слабо або зовсім не обізнані в більшості, а може, і не прагнуть розібратися з трагічними подіями в долі українців Закерзоння. А пояснюють це двома причинами – додатковими фінансовими витратами і міжнародним аспектом цієї проблеми.
Об’єднання «Закерзоння» вважає, що об’єктивна політична і правова оцінки цієї так званої добровільної евакуації – це виключно внутрішня українська справа. Її позитивне вирішення не має жодного і не може мати жодного негативного впливу на міждержавні українсько-польські стосунки. Володимир Середа підкреслює: «Ми не висуваємо жодних претензій до влади сьогоднішньої демократичної Польщі за кривди, яких ми зазнали, бо це здійснювала не ця влада. Внутрішнє вирішення цього питання Верховною Радою повинне йти в тому самому напрямку, як питання щодо визнання депортації кримських татар. Можливо, фінансовий бік цього питання не може стояти, бо число ще живих депортованих українців із Закерзоння у природний спосіб невпинно, на жаль, зменшується. Потрібна лише добра політична воля». Також члени об’єднання товариств депортованих українців сподіваються, що звернення до Президента України, голови Верховної Ради України, до прем’єр-міністра України, ухвалене на науково-практичній конференції, нарешті дасть позитивні результати.
Записала Ганна Врублевська, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ