-- Пане Василю, Ви у 1990-1994 рр. були міським головою Львова. Після цього Ви зникли з політичної арени міста. Чим зараз займаєтеся?
-- Після виборів я впродовж трьох місяців був безробітним. На жаль, тоді для мене не знайшлося місця на державній роботі. А потім мені чехи запропонували посаду представника однієї фірми у Львові. Я розпочав працювати. Пізніше вони створили дочірнє підприємство в Києві. Тепер я є заступником директора цього підприємства. Чотири роки головування в місті для мене були надзвичайно важкими. За той час я набув неоціненного досвіду. Ніхто краще за мене не знав, як працювати, як виживати в тих умовах.
-- Ви почуваєтеся на своєму місці на нинішній роботі? Чи все-таки хотіли би займатися політикою?
-- Коли були вибори, то вдома я казав так: «Мені буде прикро, якщо я програю. Та якщо я все-таки програю, то гора звалиться з плечей. Мені буде приємно, якщо я виграю, але не знаю тоді, скільки я проживу». Це справді так. І зараз без цієї влади мені дуже легко: я маю багато вільного часу, нормальну зарплату, я своїм нинішнім міщанським життям задоволений. Навіть знайшов час і бажання, щоб написати книжку про крайового провідника ОУН Володимира Тимчія.
-- Наскільки Вас захопила письменницька робота? Далі продовжуватимете писати книжки?
-- Є така ідея. Працюючи в архівах, я й свою родину так би мовити не оминув. Знайшов багато цікавого про моїх предків. Планую для своєї родини написати книжку-довідку про нашу сім'ю Шпіцерів. До того ж, маю ще ідею написати про провідників ОУН для дітей, щоб дітям було про це читати цікаво.
-- А мемуари про те, як Вам керувалося у Львові на початку 90-х рр. не маєте наміру писати?
-- Скажу більше, я вже розпочав це писати. Коли я програв вибори, захотів, щоб люди зрозуміли: не можна кидати під ноги те, що маємо, не можна цього не шанувати. Однак така риса -- у наших генах. Після мого програшу 1994 року, коли я всі свої почуття, весь свій біль виклав на папері, то в мене зникло бажання до того повертатися: воно тільки біль викликає. У мене є багато касет із записом тих подій, які відбувалися: і зі зняттям пам'ятників, і приїзд Любачівського, але я не можу їх дивитися. Може, колись це опублікую.
-- Пане Шпіцер, на Вашу думку, на початку 1990-х у Львові відбулася справжня зміна влади чи, як часто говорять про Україну, просто зміна імен?
-- В інших містах -- так, відбулося просто перемалювання із «червоних» на «жовто-блакитних». А в нас ні, хоч декого зі старих працівників ми використовували. Проте це були нормальні люди, фахівці, які відкинули ідеологію й займалися роботою. Я вам скажу так: коли було ГКЧП, до мене прийшов один високопосадовець із вул. Дзерджинського (колись там розташовувалося КДБ, тепер це вул. Вітовського і там розташоване СБУ) і каже: «Там вже все. Я хочу далі з вами працювати». Я кажу: «Добре. Але дайте для початку список ваших »стукачів« у міській раді». Приніс. Я був ошелешений, хто мене оточував! Та поступово це змінилося.
- Які були головні проблеми Львова початку 1990-х рр.? Як вдавалося розв'язувати їх у період постійної інфляції та відсутності законодавчої бази?
-- Проблема була така -- «дика» демократія, купа депутатів і ніякої дисципліни. Це було перше, із чим дуже важко було собі дати раду. Зміни треба було розпочинати з ліквідації районних рад. По-друге, міжконфесійні проблеми. Ви знаєте, скільки у Львові храмів. На одну споруду могло претендувати кілька конфесій, а мені доводилося все це вирішувати. Наприклад, сестри Василіанки одного разу захопили мою приймальню й два тижні голодували. Хоча я десь так на третій день раненько о 7-й прийшов на роботу, а вони ковбасками снідали! І я вважаю, що я цей етап пройшов дуже й дуже успішно.
-- Якими результатами своєї роботи Ви пишаєтеся особливо?
-- Перше -- ліквідація райрад. Друге -- очищення міста. Якщо ви пам'ятаєте 90-й рік, то місто я дістав по вуха у смітті. Якось Юхновського запитали, як він це оцінює, а він, потираючи ручки, сказав: «Якщо Шпіцер позамітає місто, то він буде гарним головою міської ради». І за півроку місто таки світилося. На той час ще треба було дуже багато проблем розв'язувати: тепло, вода, і це у час шаленої інфляції. А як згадати ті купони! До речі, цікаво, як відразу раптом усі прозріли. У Грибовичах сміттєзвалище з 53 року диміло, смерділо тощо. Та щойно мене обрали, селяни вийшли й уже на сміттєзвалище нікого не пускали, бо вже демократія. Я на зустрічі з ними кажу, що ми їм школу побудуємо, ми водопровід зробимо -- вони ж бо це заслужили. Я кажу: «Люди, пропустіть нас, бо місто гине». Дружній вигук: «Най гине!» Ну як працювати в таких умовах! Тому, коли мені кажуть, що важко сьогодні, я тільки посміхаюся, бо сьогодні неважко. Хоча би тому, що гроші стабільні.
-- Як сталося, що потім Ви зовсім відійшли від керування містом? Які у Вас склалися стосунки з Василем Куйбідою?
-- Ніяких. Тоді Василь Куйбіда команду повністю поміняв. Навіть Кравціва Василя, який зараз є першим заступником Любомира Буняка і який був дуже добрим спеціалістом. Я потім дуже втішився, що Буняк взяв його. Тоді звільняли всіх, хто був за Шпіцера. Мене не лише жодного разу за вісім років не запитали про якусь пораду чи допомогу, мене також жодного разу не запросили на жодну урочистість.
-- Пане Василю, Ви стали міським головою за підтримки Руху. Натомість 1994 року Рух підтримав Куйбіду. Як так сталося?
-- Безумовно, можна говорити, що рухівці мене просто зрадили. Я сказав на одній із сесій: «Люди добрі, ви звикли боротися. А зараз треба не боротися, а працювати». Ця генетична ненависть українця до влади тоді стала знайомою й мені. Вони мусили боротися, щось вишукувати, оббріхувати. Не цікаво ж було боротися один з одним. Як боротися, то вже із самим королем. Я вам скажу, що зараз багато хто з того оточення підходить до мене та каже: «Вибачте». Мені це, звичайно, дуже приємно. Шкода лише, що для цього знадобилося аж десять років.
-- А як взагалі 1994 року з'явилася кандидатура Куйбіди?
-- Скажімо так: він дуже хотів того. Він бігав, просив і переконував, де тільки можна і кого тільки можна. У нього були амбіції -- бути. А я не любив кланятися. Я знав, що працюю чесно, що я роблю справу добру та що про це знає моя жінка, мій син і Господь Бог. До речі, цікавий момент. Один час про мене говорили, що в Брюховичах у мене є палац. 1998 року один мій знайомий каже: «Моя донька -- твоя сусідка». Я йому кажу: «Поїхали, покажи мені той палац. Я його подарую твоїй доньці, і вона зможе переїхати з гіршого в кращий». Коли ми приїхали і я подивився на цю споруду, я ахнув: 40 соток ділянка, будинок побудований за останніми технологіями -- просто краса. Я пішов до голови сільради, якого я добре знаю. Він каже: «Так, так, я добре знаю, що це вам його приписують. Та насправді це будинок ректора одного із львівських університетів».
-- Кому, на Вашу думку, вигідно було поширювати такі чутки?
-- Дві версії: по-перше, від себе увагу відвернути, а по-друге, мене облити брудом. Ворогів у мене було дуже багато. Тоді в місті були районні ради. У кожній раді по 100 депутатів. П'ять рад -- 500 депутатів. Я їх ліквідував. Уявіть собі, що 500 активних львів'ян були проти мене. Було дуже важко, але я мусив їх ліквідувати, бо були лише розмови, а не робота.
-- Уже другий рік поспіль Ви берете участь в урочистостях, які організовує міська влада. Це означає, що з Любомиром Буняком у Вас склалися стосунки по-іншому?
-- Як таких стосунків у нас немає. 5-10 хвилин поговоримо, пожартуємо та й усе. Та я вважаю, що це нормальна європейська позиція -- запрошення на урочистість.
-- Пане Шпіцер, як Ви оцінюєте діяльність свого наступника на посаді міського голови Львова Василя Куйбіди? Порівнюєте його із собою, а тепер вже й з новим мером -- Любомиром Буняком?
-- Я вважаю, що один з найбільших злочинів, які вчинила львівська влада, -- це запровадження в місті маршруток. Наш автобусний завод під керівництвом, я вважаю, геніального Любомира Крайника міг взятися за випуск малогабаритного автобуса для міста. У нас в місті тоді з транспортом жахливо було. Я планував розв'язати транспортну проблему у Львові за допомогою малогабаритних автобусів і луганських трамваїв. Ми з Луганськом уклали договір, що ми їм на наступній каденції постачатимемо автобуси, а вони нам -- трамваї. Ну але... Наступне -- це дороги. Коли команда Куйбіди ремонтувала просп. Шевченка, то обсяг роботи був ідентичний до того, як ми ремонтували частину дороги біля колишнього кінотеатру «Зірка». Площа дороги, бетонна подушка, бруківка та ін. Тільки ми свою роботу зробили за шість тижнів, а вони робили набагато довше. Якщо порівнювати із сьогоднішньою владою, то зараз це роблять набагато ефективніше: відремонтовано вулицю Князя Романа, вул. Шевченка, зараз ремонтують вул. Дорошенка. І вже можна побачити: хто вміє гарно говорити, а хто -- працювати. Я однозначно надаю перевагу Бунякові як господарнику. І не тому, що він зараз при владі, а просто бачу результати його роботи.
-- А чому, на Вашу думку, тоді пустили в місті маршрутки?
-- Які тут можуть бути припущення! Це сталося тому, що було комусь вигідно... Хтось собі й квартиру в Києві купив, і особнячок на Пушкіна (тепер вул. Генерала Чупринки -- Авт.). А я як пішов у мери, маючи трикімнатну квартиру на Дністровській, так з нею й залишився.
-- Кажуть, що Василь Куйбіда знову хоче спробувати стати міським головою Львова. Яке Ваше ставлення до цього?
-- Я відповім так: кожен має право, і Ви зокрема, йти на мера.
-- А Ви ще хочете повернутися в політику?
-- Знаєте, іноді бувають такі моменти, що запалишся й хочеться. Та з іншого боку... Тоді я був потрібний. Я вважаю, що я нормально пройшов свій етап, свій шлях і зробив те, що мав зробити.
ІА "Вголос": НОВИНИ