Ні, що там не кажіть, а українські політики мешкають на якомусь далекому острові, геть відірваному від материка народного життя. Допоки вони завзято гатять один одного компроматами, яйцями, КАМАЗами й токсинами, правдива класова боротьба в країні розгортається зовсім без їхньої участі. Наразі переможцями в цій боротьбі стали 5Б, 7А і, здається, ще 8Г класи... В них нині не буде уроків, бо їхні „класні” ГОЛОДУЮТЬ! На відміну від дітей, влада, ймовірно, попросту не помітить цієї акції, оскільки голод є звичним станом освіти й освітян в Україні. Ось якби вчителі, навпаки, об їлися чиновницькими наїдками...
Говорити про проблеми української освіти можна довго. Приміром, про злиденне існування більшості навчальних закладів – і матеріально-фінансову „винахідливість” керівників заможної меншості. Про „кинутих” суспільством педагогів, які, згідно з планами та інструкціями, мусять вкладати в дитячі душі цінності, що їх дорослі топчуть і паплюжать на кожному кроці. Про те, що український вчитель, перш ніж розпочати урок, мусить написати й підписати не менше десятка різного роду „паперів”, переважна більшість яких ніким і ніколи не буде прочитана...
Але ми, зрештою, не про це. А про те, що в загальнонаціональному протистоянні між працею й владою (не пишемо „...й капіталом”, бо незалежний від влади капітал існує лише у вільних країнах) однією з найбільших потуг на боці „праці” є 2-мільйонна армія освітян. На відміну, приміром, від шахтарів, загони цієї армії дислоковані на всій території держави, а інтелектом її „бійці” вочевидь переважають „імовірного противника”; зрештою, брак освітянських послуг годі компенсувати імпортом тощо. Однак успіхи освітян дотепер лишаються мізерними порівняно з масштабами поразок та втрат. Бідність, незапотребуваність суспільством, надмірна залежність від влади роблять учителя поганим борцем за свої та громадські інтереси.
Передісторія сучасного конфлікту між владою та львівськими педагогами не рясніє звитягами освітян. Тривалий час учителі не отримували живих грошей (принаймні у формі зарплатні...), потім довго судилися за ці гроші й ще довше очікували виконання судових рішень. Коли постали перед очевидною дилемою: боротися – або все втратити, спочатку не знаходили достатньо добровольців для участі в голодуванні. Зрештою, перед літом розпочавши акцію, невдовзі її припинили, повіривши «паперовим» обіцянкам, які вкотре не конвертувалися в цифри на рахунках… У цих перипетіях, як і в невизначеності опонента вчительської громади (чи то уряд, а чи місцева влада) відбилися всі слабості освітянського руху й, ширше – спроб боротьби трудівників неправової країни за свої права.
Можна лише пожалкувати, що бунтівні педагоги офіційно висувають лише вкрай обмежену вимогу (сплати заборгованості особам, які виграли судові процеси й беруть участь в акції), а не обстоюють ширші потреби своєї галузі, громади, цілого суспільства... Але на актуальному невисокому рівні свідомості й організованості нашого освітянства від подібних акцій годі чекати більшого. Цього разу, схоже, вчителі налаштовані справді по-бойовому. Коли, приміром, судові виконавці спробували розігнати страйкарів, демонструючи їм судові рішення про заборону акції, голова освітянського профкому А. Соколов пред явив стос рішень тих же судів про задоволення вимог педагогів – і зажадав, щоб і ті рішення виконувалися так само оперативно. Виконавці мусили відступити.
На тлі вкрай низької прихильності львівської громади до «кандидата від влади» дещо дивує вибір педагогами місця проведення акції – біля обласного виборчого штабу В. Януковича. (Ясна річ, той є чиним прем єром, в руках якого – важелі реальної влади, однак за цією логікою голодувати слід було під якоюсь урядовою установою, а не під виборчим штабом…) Однак політичні преференції тут ні до чого. Українці вже звикли, що тільки напередодні виборів владоможці починають так-сяк зважати на їхні настрої та намагаються гасити вияви невдоволення. Звикли – й користуються цими короткими миттєвостями, без огляду на політику. Моя сусідка, приміром, зі своєю житлово-комунальною проблемою звернулася теж не до Ющенка…
Але ця нехитра тактика безправних наразі не спрацьовує. Мовчить Кабмін, обласна рада «страйкує», міський голова не збирається поступатися педагогам і копійкою з комунальної скарбниці. Політики з «Нашої України» не зацікавлені втручатися, бо тут їх лідер і без того має максимальну підтримку… А хіба в інших містах і селах України, що її нині завзято шматують на окремо маніпульовані кавалки провладні чинники, проблеми освітян не такі самі, як у Львові? Хіба спільна акція педагогів Галичини, Поділля, Наддніпрянщини, Донеччини тощо не проламала би отвори в тому штучному мурі, яким «Партія регіонів» намагається розділити українські регіони – і, відтак, не стала потужною підтримкою опозиційних змагань?.. Однак українська опозиція (однаково, «права» чи «ліва») не здатна не лише діяти, а наразі навіть мислити категоріями класової боротьби. Як, утім, і учасники цієї останньої далекі від усвідомлення політичного характеру своїх вимог та владної протидії.
ІА "Вголос": НОВИНИ