Заздрю, що у всіх такі гарні спогади про Кузьменка. А в мене в голові застряг тільки один: як ми в 2004-му один одного в автобусі туру "Обирай майбутнє" пообзивали проститутками. Але в мене нині мінімум емоцій не через те, він хороша людина.
Просто смерть зараз сприймаю як буденність. Соромно, бо неправильно це, бо смерть не має права бути буденністю. Хоча б в головах це має залишатися хай і щоденною, але надзвичайною ситуацією, щоденною катастрофою.
ТАМ щодня гинуть великі люди, а для мене це вже стало цифрами. У день смерті Кузьми ця цифра була "п'ять". Не рахуючи мирного населення. П'ять безіменних чиїхось синів, чоловіків, батьків.
Щороку в ДТП гине близько п'яти тисяч українців. Якщо вірити офіційній статистиці, воїнів ТАМ за час війни загинуло більше тисячі. Я вірю у долю. Вона допомагає долати страх. І допомагає спокійно сприйняти смерть. Вона знайде там, де має знайти. Ті, що їдуть ТУДИ, не повинні боятися смерті, а мають вірити у долю, у долю героя. І для цього не обов'язково вмирати, героями стають і за життя.
Кузьма зміг за життя стати чиїмось героєм. Встиг, і це головне.
ІА "Вголос": НОВИНИ