Віталій Остапенко — майор Збройних Сил України, тренер групи з рукопашного бою руського стилю. Його учні мали брати участь у показовому дійстві на летовищі та їм довелося розгрібати тіла загиблих і допомагати постраждалим внаслідок падіння літака СУ 27.
Так трагічно склалися обставини, що ваша група мала бути задіяна в показовому дійстві на Скнилові. Чи довго ви готувались до виступу?
До виступу ми готувались декілька тижнів. Зібралися всі ветерани групи, навіть ті, хто не займався вже декілька років. Була напрацьована непогана програма виступу, реалізувати яку нам так і не довелось. На виступ нас запросив один із організаторів цього шоу президент Львівської обласної організації „Партнер” Сергій Білоус.
Що робила група до трагедії?
До трагедії група встигла провести генеральну репетицію поблизу однієї із аеродромних побудов. Потім, коли ми дізналися, що до виступу залишилось ще 20 хвилин, мої учні пішли подивитись на техніку, що стояла на полігоні. Через це група на момент падіння літака розійшлась від сцени, біля котрої ми мали виступати.
І це, мабуть, на краще...
Що робили ваші учні, після того як літак впав? Чи розгубилися?
Вони робили те, що потрібно було робити. На момент падіння літака біля мене були троє хлопців з групи і три дівчинки. Дівчат ми залишили на місці. А хлопці зреагували однаково швидко. Всі побігли на майданчик, де сталося падіння літака. Зі мною були Славік Ожигін, Діма Капранов і Діма Московчук. Ось вчотирьох ми туди й кинулися. Ми бігли через натовп, який кинувся геть з місця падіння літака, ми бігли туди, де було найбільше постраждалих людей. Ми так поспішали, бо прекрасно розуміли, що при кровотечі, перша допомога повинна бути надана протягом 5 хвилин. А швидкої допомоги на летовищі практично не було. Була одна медична палатка і одна машина медичної допомоги. Для такої кількості жертв медиків було явно замало. Ми вибігли на поле й, розібравшись в ланцюг, йшли і шукали, хто живий. Були випадки, що находили людей, котрі були ще живі, але допомогти ми їм були просто невзмозі. Тоді ми йшли далі, шукали тих, кому ми можемо ще допомогти.
Розкажіть, будь ласка, якісь окремі випадки, як ви рятували людей?
У першої жінки, котрій ми надавали допомогу був відкритий перелом обох ніг і звичайно ж струс мозку. Наскільки я міг судити, хребет у неї не постраждав. В правій нозі була артеріальна кровотеча. Враховуючи те, що джгутів медичних у нас не було ( єдине, що я прихопив з собою був дипломат, в якому лежав ніж і один перев’язочний пакет) ми спробували джгутувати портупеями, які на нас були, але з нервів просто не могли витягнути портупею з штанів. Портупея застрягла. Тоді хлопці почали шукати будь-що, щоб накласти джгут. Та тут мені на очі натрапила жіноча сумочка, яка лежала поблизу. Я відірвав з неї ручки. І ми цими ручками від жіночої сумочки накладали джгут. Та кров в жінки не зупинялась, потрібна була закрутка. Ми знайшли якийсь шматок алюмінію, можливо від того ж літака, що впав, і використали його в якості закрутки для джгута.
Другим, кому надавали першу допомогу був чоловік. Голова в якого була повністю розбита, а на нозі була тяжка рана. На нього я й витратив свій єдиний перев’язочний пакет. Також мені запам’яталася дівчина, котрій ми допомагали на летовищі, а потім знайшли її в госпіталі. В неї був перелом ноги і тяжкий вивих іншої ноги. Ми наклали шини, використовуючи уламки від стендів, на яких були написані характеристики літаків, котрі були встановлені на летовищі до трагедії.
Ми робили все, що могли. Ми виносили людей, кого на носилках, кого на тих же самих щитах. А коли ми приносили людей до машин швидко допомоги, лікарі, що вже приїхали, вирішували, кому надавати першочергову допомогу на місці, кого в першу чергу відправляти в лікувальні заклади.
Вас не вигнали з оточеної території чи не тому, що ви всі були в камуфляжах і просто силовики вас прийняли за своїх?
Можливо... Справа в тому, що навіть коли територію, де впав літак, оточили військові, вони бачили, що ми допомагаємо людям і знаємо, що робимо. Через це нас і пропускали. Допомогло мені також посвідчення офіцера. Одного разу не хотіли пропускати. Це трапилось, коли я повертався на майданчик за бинтами. Дівчата наші взяли бинти, адже ми повинні були виступати на асфальті і можливі були травми.
Ви людина військова. Як на вашу думку працювали військові?
Військові добре спрацювали. Вони оточили територію, тому що було невідомо чи закінчиться ця трагедія одним вибухом, чи будуть інші. До того ж міг бути ще й розлив палива. Могло бути що завгодно. Оточення військові поставили протягом 1-2 хвилин. Вони витіснили людей за межі оточення та потім вже й не пускали. І це добре. Я не думаю, що там ще хтось міг надавати допомогу. Ті, хто міг — працювали з нами. Першій жінці з нами допомагала жінка-лікар в білій блузці, котра теж одразу після вибуху вибігла на поле. Досить багато працювало людей над порятунком постраждалих.
Добре, що закінчилось порівняно благополучно. Могло ж бути на багато гірше, якби був розлив палива з других літаків, котрі зачепив СУ, могло б бути набагато більше жертв.
Чи постраждав хтось з вашої групи?
Так, я втратив на Скнилові одну із своїх учениць — Ніну Веселову... Хвилин через 20 після катастрофи я вийшов з оточення за бинтами. Тоді я помітив, що Ніни немає. Ми домовлялись зустрітись біля сцени, вся група вже була там, а Ніни не було. Я взяв бинти й повернувся до роботи з постраждалими. А хлопці пішли шукати Ніну. Різне могло трапитись... В неї могло бути просто сильне нервове потрясіння, вона могла просто сидіти і плакати десь за машиною, могла бути в медичній палатці поранена. І хлопці за 15 хвилин пробіглися по всій території, котра була оточена. Ніну не знайшли. Пройшло вже близько 40 хвилин після катастрофи. Тоді групу я залишив біля трибуни. Не треба було їм цього бачити, а з хлопцями, які до того працювали зі мною на полі, і з братом Ніни ми пройшли всю дорогу падіння літака і біля носу ІЛ-76 ми знайшли її. У неї не було частини черепної коробки. Впізнали ми Ніну по формі одягу. Зрозуміло було, що дівчинка в камуфляжі — це наша Ніна. Коли ми її перевернули, то побачили ще й пряжку на ремені, яка була в Ніни, на ній була буква „Ж”. Тоді вже сумнівів не залишилось...
Як довго ви перебували на Скнилові?
На Скнилові ми були декілька годин. Після цього я розвіз групу по домівках. Спочатку ми поїхали повідомити батьків Ніни про те, що їх донька загинула. Близько 6 вечора ми роз’їхались по домівках. Наступними днями ми займалися похоронами Ніни. Дівчата їздили за вінками, ми вибирали труну. На упізнання в морг також ходили ми...
Дмитро Капранов, Дмитро Московчук, В’ячеслав Ожигін — учні майора Остапенко, які рятували потерпілих в той жахливий день на летовищі.
Розмову продовжує Дмитро Капранов, учень Віталія Петровича Остапенко.
Що ви робили в той час, коли літак впав?
Поки Віталій Петрович джгутував першу жінку, я побіг до швидкої допомоги. Біля неї вже було приблизно 15 поранених, їх перев’язували медики та люди, котрі хоч щось в цьому розуміли. Я взяв носилки і побіг на поле. Ми перенесли жінку, котрій допомагав Віталій Петрович, до швидкої.
Одна із жертв, яку ми знайшли пізніше, була дівчина, яка знаходилась на траєкторії руху падіння СУ-27. Порівняно з іншими людьми їй просто пощастило, бо вона, як потім виявилось, отримала тільки декілька вивихів, струс мозку, декілька переломів і опіків. Вона лежала на боці, підібгавши ноги. Ми оглянули дівчину, щоб пересвідчитися чи немає у неї перелому хребта. Після того, як упевнилися, що з цим у неї все нормально, ми наклали їй шини на ноги.
Що мене найбільше вразило так це те, що увесь час, поки ми допомагали цій дівчині, вона перебувала у свідомості, встигла навіть сказати нам, що її звуть Русланою. Хоча потім вона нічого не пам’ятала про те, що сталося на летовищі.
Для Руслани носилки довилося відвойовувати. Медики, що приїхали на поле нещодавно, не хотіли їх давати. А дорога була кожна секунда... Адже такого роду постраждалих було одиниці. Ці люди потребували негайної допомоги.
А інші? Що було з іншими постраждалими?
Інші були або мертві, або безнадійні... Ті ж, хто міг ходити, вже були біля медиків. Знаєте, ще мене дивує те, що на місці падіння не було жодної швидкої допомоги „Богдан”. Адже вони оснащені найсучаснішою професійною технікою. Це дуже дивно... Адже приїхали ж швидкі з Топольної! Невже „Богдану” було далі їхати?
Віталій Петрович розповів, що на летовищі загинула Ніна Веселова. Як ви її шукали?
Ніну ми знайшли пізніше за всіх. Якщо відверто, то коли її шукали, дуже не хотілось знаходити. Все ж таки до останнього думали, що вона жива. Надіялися, що вона десь сховалась і сидить. Думали, ось-ось і зустрінемо її. Але виявилось все не так, як думалось... Ніна лежала неподалік від ІЛ-76. Від голови в неї лишилась тільки нижня щелепа. Вона лежала вниз „обличчям”, а камуфляж, в який вона була одягнута, маскував її в траві, через це ми не могли так довго знайти її.
Ми довго не хотіли говорити про те, що знайшли Ніну, її хлопцеві. Але довелося-таки...
Та найстрашніше було ще попереду: потрібно було повідомити про смерть Ніни її маму...
Що найбільше запам’яталось зі Скнилова?
Запам’яталось все... І тіла, і кров... Та на місці падіння СУ-27 не було багато крові. Було жарко, було дуже важке повітря... В повітрі змішався запах палива, людського м’яса та фекалій. СУ-27 при падінні потягнув за собою колючий дріт, котрий був натягнутий на стовпах. Цей дріт порізав дуже багато людей. В багатьох були рани, ніби від скальпелю.
Не зважаючи на шалений темп роботи, доводилось дуже уважно дивитись під ноги, щоб не наступити на частини тіл людей. Найстрашніше, що мені запам’яталось — це скальповані голови. На деяких було видно обличчя з іншої сторони без очей і зубів.
Та не можна було втрачати здоровий глузд... Доводилось, стиснувши зуби, бігти далі й шукати тих, хто ще був живий, щоб хоч їх врятувати.
Як поводили себе люди, коли на летовищі впав літак?
По-різному. Хто стояв і просто спостерігав за тим, що відбувається. Були навіть й такі, хто цинічно обговорювали те, що трапилось. Та багато було людей на Скнилові, котрі ладні були віддати усе, щоб допомогти іншим.
На сцені, біля якої ми повинні були виступати, робилось щось неймовірно жахливе. Люди пробивались до мікрофону і викрикували імена дітей, близьких, друзів і родичів, яких вони, можливо, не побачать ніколи...
Це все додавало ще більшої трагічності до картини смерті.
ІА "Вголос": НОВИНИ