Влада й опозиція. Їх протистояння на обласному рівні загострюється в міру того, як демократичні традиції галицького регіону стають дедалі менш сумісними з авторитарними інтенціями режиму. Безмежним фінансовим можливостям прорежимних чинників демократичні сили не мають що протиставити – місцевий підприємницький капітал із цими силами себе вочевидь не ідентифікує. ( Звідси – поважні сумніви щодо власне підприємницької природи цього капіталу... ) Про адмінресурс і казати годі. Закон? Він мовчить, коли правоохоронні структури працюють на „єдиному підряді”, цинічно й відверто обслуговуючи владні інтереси.
Що ж залишається опозиціонерам? Майже нічого, крім сили... самої традиції. Ця сила здатна вивести на вулиці таку кількість політично заангажованих громадян, яка може сплутати карти й найсильнішим політичним гравцям. Потенціал „вічевої зброї” галицької демократії підсилює її непередбачуваність для політтехнологів, що обслуговують потреби Банкової. Однак ця зброя не є зручною та легкодоступною й для політиків із демократичного табору. Порівняно з добою „оксамитної революції”, готовність галичан до масових дій сильно підупала – не в останню чергу й через те, що надто часто цю їхню готовність використовували не ті люди й не для тих потреб...
Від осені минулого року демократами неодноразово робилися спроби залучити вулицю на свій бік в обласних політичних баталіях. Доволі численні жовтневі пікети на Підвальній дали привід деяким журналістам розмірковувати про „право нації на повстання” тощо. Однак лави пікетників складалися майже виключно з заслужених вічманів пенсійного віку та невеликих організованих груп молодих функціонерів – себто „повстала нація” була представлена, м’яко кажучи, вибірково. Зрештою, скільки-небудь потужного продовження цей процес так і не отримав.
Що мусила б зробити демократична опозиція, аби сповна використати свій по суті єдиний ресурс у такому стратегічно важливому для неї регіоні, як Львівщина? Одразу зауважмо, що значних миттєвих результатів очікувати годі – хоча й „незначні” можуть мати вагу в дні елекційної стради, коли політичний час має здатність ущільнюватися... Проте навіть зараз, на порозі відчайдушних перегонів за найвищу владу, не варто забувати й про цілі більш довготривалі – адже 31 жовтня не почнуться „з чистого аркуша” ні історія України, ані біографії чинних політиків...
Передовсім варто пригадати, що слово „демократія” має своїм коренем „демос”, себто народ. Демократична політика прирікає себе на поразку в протистоянні з силами олігархо-авторитаризму коли, відірвавшись від свого природного кореня, вона поринає в рідну для тих сил стихію верхівкових комбінацій, тіньових домовленостей та хитромудрих політтехнологій. Між тим спорадичні спроби „йти в народ” виглядають радше побічними епізодами з діяльності провідних демократичних угруповань, ніж їх основною політичною лінією. Останні ніби приміряються раз у раз до цього інструменту – й одразу ж ізнов хапаються за більш звичні знаряддя. Вибачте, панове, але в революцію не бавляться в паузах переговорного процесу із провладними угрупованнями!
Втім, „мітингова демократія” є ефектною, проте примітивною формою політичної мобілізації загалу. Чи не забули про існування й складніших форм? Зазвичай обласна організація опозиційної партії виразно поділяється на вузьке гроно платних функціонерів і „масовку”, котра лише принагідно бере участь в окремих заходах. Тип активіста, який систематично працює в парторганізації задля власного нематеріального інтересу майже зник по завершенні доби „оксамитної революції” й ніхто не намагається його відродити. А чи багато політологів можуть назвати професійні, молодіжні, жіночі або інші громадські об’єднання, які діють під патронатом ПРП чи УРП „Собор”, „Нашої України” або БЮТу?
Зв’язок демократичного політикуму з широким галицьким загалом залишається радше ідейним, ніж організаційним. Причому й характер ідейного єднання відповідає потребам хіба вчорашнього дня... Приміром, протягом останніх років годі пригадати, щоб хтось із львівських посадовців уступив до лав компартії, публічно висловився на користь російськомовної „двомовності”, спонсорував збіговисько „Союза советских офицеров” абощо. Це при тому, що в сотнях чиновницьких, суддівських, ректорсько-директорських крісел на Львівщині донині сидять люди, які зробили кар’єру за совєтської доби. Невже ніхто з них не ностальгує за тією добою, не отримував „цікавих” пропозицій від впливових прихильників повернення „соціалізму, Союзу й ковбаси за 2-20”?
Чинні ідейно-моральні регулятиви унеможливлюють у Галичині деякі речі, буденні й звичні за Збручем, проте... У нас можна прикривати мантією Феміди очевидні злочини, цинічно виконувати замовлення олігархічно-кримінальних структур, привселюдно тиснути руки головним фігурантам „касетного скандалу” тощо – й при тому успішно крокувати вгору кар’єрними сходами, зберігаючи репутацію патріота-державника або, принаймні, не наражаючись на обструкцію. А чому б не зробити реальний крок до Європи, формуючи в регіоні моральну атмосферу, за якої вищезгадані дії стануть для публічного діяча такими ж неможливими, як і демонстрування промосковських симпатій чи вихваляння кадебістським минулим?
Чи реально цього досягти в окремо взятому регіоні в стислі терміни, якими оперує прагматична політика? Пригадаймо, в який спосіб демократам удалося протягом лічених років витворити в Галичині атмосферу несприйняття комуноімперських чинників. Самого лише препарування історичних спогадів для цього було б замало, та й „пєрєстройка” не конче штовхала до радикалізму ( у Східній Україні „лєніни” досі стовбичать на п’єдесталах )... Однак у Галичині на чолі антитоталітарного руху стояли люди, які щирість свого неприйняття Системи доводили в самвидавському підпіллі, таборах, на засланнях. А на чолі антикучмівського руху бачимо осіб, які підтримували чинного „гаранта” в найганебніші моменти його президентства або, щонайліпше, „відсиджувалися в кущах”.
І жодного каяття, жодного визнання бодай помилковості своєї вчорашньої поведінки ми досі від них не почули! Навпаки, й тепер вони виявляють очевидне небажання зв’язувати собі руки якимись програмними документами, формулюванням ідейних засад тощо... Можливо, така поведінка є „політично доцільною”, однак на „непрофесіоналів” від політики вона справляє невідпорне враження ситуативності, ба навіть штучності протистояння „влада – демократія”. Й спробуйте-но довести їм, що вони не праві!
...Ще раз пригадаймо далекі вже дні баталій за демократію й незалежність. На боці демократів не було жодного олігарха, жодного іміджмейкера, жодної серйозної медійної потуги – зате був, перепрошую за „популістський” термін, народ. Демократія перемогла –й так змінилася внаслідок тієї перемоги, що тодішні підходи й способи діяльності видаються їй нині наівними дитячими забавками. „Дорослим” демократам вони вже не до снаги. Гаразд, панове, а досвід братів по ЄЕПу нічому вас не навчив? Якщо ціла українська демократія стане забавкою „бацьки” з Банкової ( не суть важливо, яким буде його прізвище ) й силовики „мочитимуть” вас уже не вибірково, а згідно з фракційними списками – до чого придадуться ваші політтехнології, спонсорські гроші чи нардепівські мандати?
ІА "Вголос": НОВИНИ