Вчора депутати Львівської міської ради оприлюднили звернення до мешканців Львова, в якому закликали їх прийти 11 березня під стіни Львівської міської ради і підтримати їхню спробу подолати вето міського голови Львова на рішення міської ради проти чергового підняття тарифів на воду. А сьогодні понад 3 тисячі активістів Об‘єднання профспілок Львівщини розпочали пікетування Львівської міськради з вимогою відмінити рішення про підвищення тарифів на водопостачання. Однак виявилося, що пікетувати нікого: міський голова Львова Любомир Буняк вжив заходів, щоб сесія не відбулася. Сам виїхав до Києва, секретаря міськради відправив за межі міста, а працівникам секретаріату доручив обдзвонили депутатів, повідомляючи, що сесії не буде.
Міський голова Львова вже вкотре зневажив львів’ян, продемонструвавши, що на власні передвиборчі обіцянки йому начхати, а за крісло голови він триматиметься як воша кожуха. Благо, що з „Нашою Україною” Буняку вдалося домовитися, а думка простих львів’ян його, як і інших політиків, попросту не цікавить.
І ці самі політики ще щось сміють говорити про політичну пасивність народу. Про те, що в 1991 році на мітинги збиралися десятки і сотні тисяч, а через десяток років проблему складає зібрати кілька сотень ентузіастів.
Вже вкотре ми спостерігаємо, що стратегії виживання у нашій країні як у повсякденному, так і в діловому житті, вибудовуються лише на неформальних структурах взаємної довіри. Тобто, віримо тільки друзям, рідним та близьким. Це навіть починає сприйматися як єдино можливий спосіб життя.
Не вір, не бійся, не проси – ці три заповіді, які допомагали вижити у тоталітарному суспільстві, не є найкращими для суспільства демократичного.
У кожній цивілізованій країні, людина вирішує: чи буде вона досягати свої життєві цілі самостійно, спираючись тільки на власні сили чи разом з кимсь, разом не просто з якимись близькими людьми, друзями, членами сім’ї, а з якоюсь соціальною групою, спираючись на її підтримку, на її співчуття. А найдорогоціннішим ресурсом політичних інститутів у цих країнах вважається довіра до цих інститутів з боку виборців, так званий „соціальний капітал”. Саме довіра, яка є результатом відчуття відповідальності і обов’язку з боку посадових осіб, а також впевненості громадян у завтрашньому дні, котра виникає внаслідок ефективної діяльності соціальних інститутів, є основним і структуруючим поняттям західної цивілізації. У нас же суб’єкти, які борються за владу, відчувають свою залежність від виборців тільки на період виборів, а решта часу не відчувають перед громадянами жодних зобов’язань. Нашого політика по-суті цікавить тільки одне: як прийти до влади.
Завдяки ігноруванню інтересів громадян в українському суспільстві з кожним роком зменшується довіра людей як до політиків, так і до соціальних інститутів, котрі вони представляють. Прикрість ситуації, однак полягає ще й у тому, що недовіра до соціальних інститутів поєднується з усенародним очікуванням того, що вирішення проблемних ситуацій і поліпшення умов життя надійде якраз від влади, тобто з боку тих, кого найбільше критикують і кому, власне, недовіряють. Можливості вирішення суспільних проблем шляхом соціальної самоорганізації сьогодні ще не розглядає практично ніхто.
ІА "Вголос": НОВИНИ