З проблемою нерозуміння стикаються і воїни АТО, які повертаючись з бойового середовища у мирне, зазначають психологи. Те, що в армії є проблема із самогубствами не заперечують і в Міністерстві оборони України, через що у військових частинах починають діяти відділи психологічної допомоги. Так, на базі Військово-медичного клінічного центру західного регіону, що у Львові, вже третій місяць працює клініка з психіатрії. За цей час психологічну реабілітацію тут пройшло майже двісті воїнів АТО.
З якими проблемами до психологів та психіатрів звертаються українські військовослужбовці та їхні родичі та як їм допомагають, кореспондент «Вголосу» поспілкувався з начальником клініки Оленою Родзоняк.
Клініка діє майже три місяці, з якими проблемами за цей час до вас зверталися воїни АТО?
Ми допомагали учасникам бойових дій ще до відкриття цієї клініки, але раніше нам доводилось функціонувати у тимчасовому режимі на базі терапевтичних відділень нашого Львівського військового шпиталь. Ще з початку проведення Антитерористичної операції була потреба у створенні саме такої клініки, де воїни АТО могли б проходити психологічну реабілітацію, бо не всі люди готові до умов війни. Тут ми працюємо з діючими військовослужбовцями, які повертаються із зони АТО та тими, які проходять на даний час військову службу, а це і мобілізовані, і військові контрактної служби, надаємо допомогу також і офіцерам, які мають певні психологічні та психіатричні проблеми. І я вам скажу, що відділення у нас постійно заповнене. Найчастіше до нас звертаються з проблемами переважно невротичного характеру, які виникають внаслідок перебування людей в умовах бойових дій, які мають травматичні наслідки для їхнього сприйняття. Буває що й компенсаторні сили організму чоловіка, який перебуває в умовах бойових дій не витримують і призводить до порушень у психічній сфері. Також трапляються випадки уже серйозних психіатричних порушень, це і психотичні розлади, розлади настрою, психотичні порушення.
Як відбувається лікування у вашій клініці?
Ми займаємось лікування військових, які знаходяться на службі у Збройних силах України. Звичайно, що у нас є традиційна медикаментозна терапія з умовою госпіталізації. Також, як реабілітацію,ми можемо надати дійсним воїнам АТО відпустки, бо бувають люди, які не хочуть знаходитись у медичних закладах, а навпаки хочуть побути вдома, в колі сім’ї, і їм це справді допомагає. Буває й таке, що солдата доводиться повторно госпіталізовувати у нашу клініку, бо насправді немає терміну лікування психологічних захворювань. Також до нас звертаються військовослужбовці, яким потрібне серйозне реабілітаційне лікування. Ми їх направляємо в госпіталь у Староконстянтинів, де знаходиться доволі потужне психо-реабілітаційне відділення.
Кому найважче адаптуватись до умов бойових дій: контрактникам, добровольцям чи мобілізованим?
Важко сказати конкретно по категоріях. Все залежить від індивідуальних особливостей людини, її компенсаторних механізмів, від фізіологічних можливостей. Деякі люди будучи в мирному житті, на перший погляд слабаками, потрапляючи в зону бойових дій, у стресову ситуацію мобілізують усі свої сили і саме з них виходять дуже гарні військові, а буває і навпаки: той, хто у мирному житті виглядає сильним і стресостійким, потрапляючи в АТО, потребує негайної психологічної допомоги. Передбачити, хто і як себе поводитиме в умовах війни важко.
Чи можливо психологічно підготуватися до бойових дій? Чи у ЗСУ до цього готують солдат, які йдуть воювати?
У військових частинах мобілізованих та контрактників готують до того, що вони потраплять в умови бойових дій. Там працюють офіцери-психологи, які є у штаті Збройних сил України. Вони працюють з усім особовим складом і уже в процесі цієї роботи визначають, хто може дати якийсь збій при адаптації, хто більш витривалий та морально стійкий і може без шкоди для здоров’я знаходитись в умовах бойових дій.
Що відчуває людина, яка повернулась у мирне життя після бойових дій?
Люди, які повертаються з війни, часом не можуть себе знайти у мирному житті, часто ці люди дуже розчаровані тим, що відбувається поза зоною АТО. Вони ніби залишились там, а приїхавши сюди, не можуть знайти собі місце. А тому, у них виникає певний дисонанс: їх дратує усе навколо, дратують люди, які мирно сидять у кафе за столиками, дратують навіть власні діти, які чогось хочуть від батька, дратує дружина, яка підходить до військовослужбовця з якимись побутовими проблемами. Окрім того, в подальшому є ризик, що у цих людей наростатимуть якісь емоційні порушення, можуть з’явитися психічні розлади, з якими вкрай важко самостійно впоратись. Проблема ще у тому, що ці люди не завжди хочуть звертатись до фахівців.
Чого найбільше потребує солдат, який повернувся з війни: визнання з боку держави, підтримки рідних чи ще чогось?
Воїн АТО, який повернувся з війни, потребує і визнання, і підтримки, і розуміння оточуючих. Натомість у мирному житті він стикається із рядом соціальних питань, вони тут бачать нерозуміння до себе. Маленький,здавалося, б приклад, коли ті ж самі водії маршруток відмовляються перевозити учасників бойових дій, говорячи з ними у грубій формі. Такі життєві ситуації вкрай серйозно травмують психіку військовослужбовця, він себе почуває тут зайвим. А тому через це нерозуміння багато учасників бойових дій повертаються назад в АТО, бо там їх сприймають і розуміють
Як родичам воїна підтримати його?
Родичам воїна АТО й справді дуже важко його зрозуміти. Тут потрібно мати велику витримку, бути обережним та тактовним у спілкуванні, тому що ці люди, які повертаються з війни, вони дуже чутливі до найменших нюансів. Навіть зміна тону голосу в сім’ї може вивести воїна з рівноваги. Їм потрібна підтримка. Приведу простий приклад: дружина може підтримати чоловіка будучи просто поряд, ходити разом з ним по його справах, цікавитись чоловіком. Єдине, що це потрібно робити не нав’язливо, бо часом надмірна опіка має зворотний результат.
Які питання ніколи не можна ставити воїну АТО?
Про те, що там відбувалось - у зоні проведення АТО. З цим потрібно дуже обережно, бо мало хто хоче говорити про те, що він там у зоні бойових дій пережив, тому це краще взагалі не розпитувати. Тут потрібно мати витримку і почекати, коли військовослужбовець сам розповість те, що він готовий сказати. Бо навіть є такі методи у психологів, коли у групах ветерани війни обговорюють військові дії – то одним це допомагає, а іншим – навпаки шкодить. Вони ще більше дратуються, бо хочуть забути усе те, що там пережили, як страшний сон. Так і в сім’ї та колі друзів: якщо людина захоче – вона сама усе розкаже. Хоча знаєте, часом дружині та близьким родичам краще не знати того, що там відбувається.
Чи звертаються до вас родичів військовослужбовців?
Родичі мобілізованих звертаються дуже часто, особливо дружини військових, але не зі своїми проблемами, а з проханням допомогти своїм чоловікам, тому що воїни часом не хочуть іти до лікаря у шпиталь, бо вони розчарувавшись, уже ні кому не вірять. Були й такі випадки, коли військові самі не йшли до психолога, аргументуючи це тим, що, мовляв, коли я прийду, мене зроблять «дурним» і закриють у психлікарні. Це штамп ще з радянських часів, коли психіатрія виконувала каральну функцію. Коли дружини воїнів АТО приходять, то починають розповідати про свої проблеми, ми їх тут намагаємось підтримати, після чого жінки визнають, що їм стало краще, здебільшого також кажуть, що і їм потрібно приймати якісь заспокійливі ліки. І в цьому немає нічого поганого , якщо це не важкі психотропні препарати. Деякі ж родичі АТО справляються самі. Дуже добре, коли у сім’ї воїна АТО дружина є оптимістом і не плаче чи не впадає у депресію, коли її чоловік йде воювати, а навпаки знаходить сили для його підтримки, заряджаючи позитивним настроєм. Бо тоді і чоловік заряджається цим позитивним поглядом на життя.
Зараз Міністерство оборони не заперечує, що серед військових є велика кількість самогубств, чи стикались ви у клініці психіатрії з цією проблемою?
Серед діючих військових, які проходять реабілітації у нашій клініці немає великої кількості людей із суїцидальними настроями, ми стараємось подібного не допускати. До нас часто звертаються з проханням психологи військових частин, щоб ми продіагностували того чи іншого воїна, у якого спостерігаються певні відхилення, після чого до нас таких людей і часто відправляють. До проблеми самовбивств потрібно ставитись дуже уважно, бо варто пам’ятати, що якщо людина подібне задумала, вона це зробить. І тут дуже важливо запобігти цьому.
Ви розповідали, що багато воїнів відмовляються звертатись до психіатрів та психологів, боячись стереотипу про ув’язнення у психіатричну лікарню, чому є така думка чи бували подібні випадки?
Ні, хоча у нас є спеціально облаштовані для цього палати. Але у нас не каральна психіатрія, а лікувальна. До лікарів не варто боятись йти. Зараз психіатрія не на тому рівні, щоб зашкодити. Психотропні препарати використовуються сучасні, які мають мінімум побічних ефектів. Якщо бачимо, що людині потрібна психіатрична допомога – надаємо. Якщо людина хоче поспілкуватись з психологом – направляємо, адже зараз ввели у штат відділення психологічної реабілітації, де є штатні психологи, які раніше працювали на волонтерських засадах. Тому краще звернутись і отримати допомогу, ніж шкодити собі та рідним.
Марія Бойко, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ