«Я кохаю тебе. По нас стріляють», - це все, що встигла сказати Леся телефоном своєму чоловікові Артемові, пригортаючи до себе десятимісячну донечку Кіру.
Рятуючись від ворога, під час евакуації з села Демидова на Київщини Леся Бондаренко з дитиною потрапили під ворожі обстріли. У їхній автівці їх було шестеро. Вижити вдалося тільки трьом – самій Лесі та двом дітям.
Стріляли прицільно по авто з цивільними
Згадуючи 25 лютого, Леся не стримує сліз. Минуло 35 днів з того жаху. Але забути вона його не зможе ніколи. Свою розповідь вона веде під радісне гулькотіння десятимісячної доньки.
Ми щиро сподіваємося, що крихітка Кіра не пам’ятатиме про ті три осколки від ворожого снаряду у її ніжці, які вцілили у неї під час евакуації з околиць Київщини. Але знатиме, що росія – ворог.
Леся Бондаренко пригадує, що коли почалися обстріли Київщини, то сусіди запропонували їй з донькою разом виїхати до Львова. У них, сусідів, у Львові є родина, то ж буде де перебути важкі часи. Зваживши на те, що обстріли були дуже сильними, молода жінка погодилася на пропозицію друзів. Вона й гадки не мала, що за кілька годин вони потраплять під обстріли. І що для її приязних друзів ця поїздка виявиться останньою.
«Траса була порожньою. Поблизу надпису «Гостомель» стояв блокпост з танком. Нам показали аби ми повертали вбік. А далі я пам’ятаю погано. Пам’ятаю, що щось оглушило. А потім ніби петарди з усіх боків почало стріляти по автівці. Всі перелякалися, почали кричати», - розповідає Леся.
Вона пригортала до себе донечку і в один момент їй здалося, що в неї нема руки: кінцівка була скривавлена і пальці не слухалися. Вже пізніше виявиться, що жінка зазнала вогнепального поранення кисті руки.
Водій та його дружина, які сиділи на передніх кріслах, загинули миттєво. Але тоді Леся цього ще не усвідомила, тільки мозок зафіксував, що у них чомусь опущені на груди голови. Звернула увагу на запах горілого і навіть спробувала гасити вогонь. Трусила за плече подругу, яка чомусь не відгукувалася до неї.
Зрештою, схопивши сина подруги, Тимура, та свою доньку Кіру, Леся вискочила з обстріляної автівки. Не було гадки рятувати речі та документи. Аби врятуватися самій.
«Я впала на асфальт, плачу, кричу: «Що ви робите?». Але розумію, що тут бути не можна, треба йти. А куди йти?», - згадує жінка.
Вона не знає скільки йшли. Аж поки на дорозі їм не трапилася автівка, яка їхала в той бік, де під обстрілами зазнали ушкоджень Леся з дітьми та де загинули їхні друзі. Це були мешканці Гостомелю, які хотіли повернутися додому. Вони ще не знали, що місто обстріляне і туди їхати небезпечно.
«Я почала їм кричати аби вони не їхали. Вони розвернулися, підібрали нас і ми поїхали разом. Так ми врятували одне одного», - говорить постраждала.
Проте, на жаль, дорогою автівка зламалася. То ж всі вимушені переселенці заночували у невеличкому селі Гаврилівка. Щоправда, всю ніч їм довелося просидіти у підвалі, тому що обстріли ворога були шаленими. Тільки зранку вони евакуювалися у Фастів. А звідти – до Львова.
«Артемчику, врятуй нас»
Артем тоді не поїхав разом з родиною в евакуацію: він залишився допомагати евакуйовуватися місцевим. Проте через інтенсивні обстріли і йому довелося ховатися в укритті. Саме в укритті до нього прийшла звістка про те, що його друзів та родину розстріляли під час евакуації.
«Я не знав що робити. Хіба що міг молитися. І тут мені приходить повідомлення голосове: «Артемчику, врятуй нас». Леся прислала. А я сиджу у сховищі безпорадний. Вийдеш – застрелять. І ось мій брат почав шукати волонтерів. Я навіть не знаю того волонтера. Але він домовився з рятувальниками, які з Бородянки прилетіли під обстрілами, витягли їх з підвалу. І вже за годину я отримав повідомлення, що вони живі», - розповідає чоловік.
А після цього ворог вже Бородянку почав рівняти з землею. За його словами, ворог скидав бомби на наших військових та на мирне населення. Чоловік на власні очі бачив ворожі винищувачі, відчував як здригалися стіни будинків та допомагав уцілілим.
«Поки ми не могли вибратися, ми там організували хірургію, надавали посильну медичну допомогу на місці», - розповідає чоловік.
На щастя, Артемові пізніше вдалося також вибратися з-під обстрілів. І зараз родина разом у Львові.
Медичну допомогу отримали через 10 днів після поранення
У Львові жінка та її донечка почала отримувати кваліфіковану медичну допомогу. Хлопчик Тимур, на щастя, під обстрілами не постраждав.
Лесі провели дві операції. Палець, на жаль, не повернеш. Але лікарі дають хороші прогнози і обіцяють, що рука відновить свої функції.
За словами лікаря-хірурга Першого медичного об’єднання Львова Романа Чепіля, кваліфіковану медичну допомогу жінка змогла отримати аж на десятий день після поранення. Усі кістки її кисті було розтрощено. Одного пальця немає. Спеціалісти мікрохірургії кисті фактично складають заново пальці матері. Попереду - ще низка оперативних втручань для відновлення функцій руки.
«На жаль, вона не змогла відразу отримати медичну допомогу. Жінка сама робила собі перев’язки», - зазначив лікар.
Водночас у дитячій лікарні крихітна Кіра проходить інтенсивне антибактеріальне лікування, протизапальну терапію, їй обробляють рани. Медики з радістю констатують: уламки не загрожують життю дитини і не завдадуть шкоди руху стопи і росту дитини у майбутньому.
Лікар-травматолог Мар’ян Орач розповів, що до дитячої лікарні Львова Кіра потрапила 9 березня. За його словами, уламки ворожих куль прошили стопу дитини майже наскрізь: ніжка набрякла і маленька не могла ставати на ніжку.
«Вогнепальні травми не загрожували її життю. Уламки залишилися у маленькій стопі. Немає потреби їх вилучати, організм з часом сам з ними дасть раду. Але дитина була дуже знесиленою через те, що вона тривалий час не отримувала нормального харчування та медичної допомоги», - каже лікар.
Мар’ян Орач також зауважив, що за цей місяць у дитячій лікарні Львова збільшилася кількість маленьких пацієнтів з вогнепальними пораненнями. Ці діти добре переносять лікування. Проте дуже важко їм психологічно: ці маленькі українці тижнями ховалися в підвалах під обстрілами. І кожен лікар, допомагаючи маленькому пацієнтові, переживає з ним цей стан.
Родина Леся, Артема та Кіри Бондаренків щиро вдячна Богові, а також всім, хто допомагав їм вибратися з того пекла. І тільки одного не розуміють: чому росіяни напали на Україну.
Читайте також у «Вголосі»:
Історію Алінки, яку ворог вигнав з рідного дому ще до її народження
Історію Макарія, який перший тиждень свого життя провів у бомбосховищі
Історію Яни, яка, виїжджаючи з окупованого міста, забрала з собою прапор України
Історію пастора Віктора, який повернувся у визволений Ірпінь
ІА "Вголос": НОВИНИ