Анастасія уродженка міста Луганськ, яке у 2014 окупували російські війська. Тоді дівчині було лиш 12 і вона зовсім не розуміла, що відбувається, адже головною проблемою на момент переїзду було те, що останній дзвінок в улюбленій школі пролунає без неї. Зараз дівчині 20 і вона вже впевнено може сказати як це, коли ти двічі втрачаєш все, що мав: будинок, коло спілкування, хобі.
Одна ніч змінила життя мільйонів...
Весела, життєрадісна та енергійна Настя, зовсім не очікувала, що жахливі події з минулого можуть знову її наздогнати. Прагнення до успішного завершення третього курсу медичного університету перетворилося на бажання вижити та не потрапити під обстріли.
Мрія про розвиток бізнес – проєкту перетворилася на думки про те, як будувати стосунки на відстані.
Про те, яким було життя «до» та про подвійну втечу від «рятівників» читайте у матеріалі для ІА «Вголос».
Що стало «тривожним дзвіночком» для переїзду з Луганська? Які емоції ти переживала?
Мені було лише 12 і я зовсім не розуміла, чого ми маємо втікати з міста, в якому я виросла. Сирени, які лунали щодня нічого не означали тоді для мене, бо ніхто не був готовий до такого. Після кількох днів сирен і евакуації зі школи, в яку летіли ракети, тато взяв нам з мамою квитки до родичів в Черкаси і ми поїхали. Думали, що це лише на кілька тижнів, тому з нами було лиш декілька весняних речей і маленька валіза на двох.
Не дивлячись на те, що мама пояснювала Насті, що таке війна і чому залишатися вдома не можна, для маленької дівчинки найбільшою проблемою було те, що друзі, з якими вона провела все дитинство, більше не будуть поруч, а останній дзвінок, який так і не пролунав, мав відбутися без неї.
Чи був момент «х» після якого ви зрозуміли, що повертатися додому не можна?
В кінці весни до нас приїхав тато, який весь час був там і сказав те, після чого я зрозуміла, що таке війна.
«Настя, твою школу розбомбили і згорів будинок навпроти нашого, де жила твоя подружка» - сказав тато, після чого я почала сильно-сильно плакати. Я довго не могла зрозуміти через що це, нащо якісь люди вбивають нас, що ми їм зробили? Тоді ми зрозуміли, що більше ніколи туди не повернемося…
Вже восени дівчинка пішла в нову школу, почала знаходити нових друзів. Зі слів Насті, найважчим було саме перехід на українську, адже до того вона вчилася в російській мові, а в школі Черкас навчання проходило виключно українською.
Здається, життя налагодилася: дівчина закінчила школу, знайшла хлопця, якого покохала всім серцем, вступила в омріяний ВНЗ у Києві на лікаря, почала займатися бізнесом. Все чудово. Життя почалося заново. Жах, який пережила дівчина в 12 років здається позаду, але ні…
Знову російські війська… Знову вибухи… Знову переїзд… Знову починати спочатку…
Кажуть, що «двічі в одну річку не ввійдеш», але це, на жаль, не про війну. Коли наступив момент, як ти зрозуміла, що залишатися вдома знов небезпечно?
24 лютого ми з хлопцем прокинулися від вибухів. 4 квартали від нас ракета потрапила в будинок. Це було дуже страшно. Ми не розуміли, що робити. Одразу почали збирати речі і поїхали з Києва в Черкаси до батьків. Коли ракету збили там і вона впала недалеко від нашого будинку, ми зібрали речі…вдруге. В голові весь час «за що мені це?!».
Куди ви виїхали й наскільки складно було цей раз?
Німеччина. Там було житло, яке мамі дали з роботи. Це було основним для нас. В середині пустота, бо я знов втратила все… Вдруге!!! Цей раз був явно складнішим, бо я вже усвідомлюю. Відчуваю злість, ненависть, нерозуміння за що «руский мир» залишає мене друзів, будинку, улюбленого міста, всього, що мені так важливо…
Дівчина вірить, що скоро зможе повернутися в Україну. Це її дім.
В нас є можливість залишитися в Берліні, але я не хочу і ніколи цього не зроблю. Один раз я вже втратила все, цей раз я хочу, щоб було по-іншому... Я хочу додому…
Я знаю, що ти говорила російською. Чи змінилася твоя думка стосовно мови зараз?
Державна мова повинна бути одна – українська. Моя думка така, що кожен в сім’ї говорить як хоче: англійською, німецькою, польською – байдуже, але крім цього всі повинні знати бездоганно державну мову і говорити нею в суспільстві.
Що б ти сказала наостанок для цілого світу?
Росія розповідає усім, що прийшла нас рятувати. Але українців не потрібно було рятувати. У нас було все. Ми були щасливі, поки комусь щось там не здалося. Я хочу, щоб світ почув нас – російська влада не робить нам нічого хорошого, вони вбивають нас, просто знищують. Ми на своїй землі. Ми вдома.
Вікторія Вітер для ІА «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ