Найперша і найголовніша умова революції — прапор. Пригадайте ілюстрації до хронік про Велику французьку революцію. Барикада, а на ній — розгнівана жінка з прапором. Схожа картинка — і з російської революції 1905 року: натовп рішуче налаштованих робітників, а попереду — революціонер із прапором. І так, яку революцію не візьми.
1. Людина-прапор
Величина, колір, малюнок, написи, тип матеріалу прапора для революції не мають значення. Головне, щоб був сам прапор. Без прапора революція не те що не завершиться — навіть не має шансів розпочатися.
Щоправда, від останньої більш-менш показової революції — жовтневого перевороту 1917 року — минуло мало не століття. За цей час народні маси навчилися мислити абстрактно. Тому сьогодні для революції потрібен прапор не конче у вигляді шматка пофарбованої тканини, який на держаку піднімає людина. Це може бути сама людина. Втім, далеко не будь-хто. Існує цілий (і не абиякий!) ряд вимог, яким людина-прапор повинна відповідати.
В дитинстві маленький прапорець має злегка випадати з середовища. Причому випадати з певним ущемленням його чималого самолюбства. Наприклад, усі хлопчаки — неслухняники, розбишаки, а він старанний, зразкової поведінки — правильний. Але й серед правильних є кращі за нього — відмінники, а він — так собі, хорошист.
Його не приймають ні одні, ні інші. Перші з нього насміхаються, бо він для них занадто зразковий, другі з ним не дружать, бо він далеко не інтелектуал, а отже — не їхнього поля ягода. І вже тоді в душі майбутнього прапора революції закипає самолюбство: постривайте, колись ви ще побачите, як стосовно мене помилялися!
Однак, вступаючи в самостійне життя, він чинить щось протилежне до намірів. Його ровесники стають лікарями, вчителями, інженерами, а він закінчує зовсім не відповідний для чоловічого самолюбства навчальний заклад і стає, скажімо, колгоспним бухгалтером. Що, втім, не заважає йому піти у стрімкий кар’єрний ріст і вже років через 15 опинитися у вихідній стартово-революційній позиції.
Якщо майбутній прапор — дівчинка, вона теж у дитинстві — нестандарт. Мусить бути розумницею, активісткою, спортсменкою, одним словом — встигати повсюдно. Ця енергійність і багатоплановість мимоволі виштовхує її з дівочого середовища в хлоп’яче. Тут і формується її характер: твердий, жорсткий, рішучий, амбітний — скоріше чоловічий, аніж жіночий.
Вона й фах обирає чоловічий чи близько того. Заміж, зрозуміло, виходить невдало: чоловік виявляється чи то п’яницею, чи то наркоманом, чи просто ні на що не здатним — лох лохом. Від цього жіночий характер стає ще більш агресивним і настирливо-цілеспрямованим, а серце спроможні заспокоїти лише великі гроші або великі діла.
Заповітною мрією прапорців є влада. Адже все їхнє життя складається так, що вони мусять доводити абсолютно — з їхньої точки зору — очевидне: ми кращі, ми достойніші, ніж ви про нас думаєте. Влади вони досягають відносно легко. Причому настільки високої, що іноді над ними залишається хіба дві інстанції — глава держави та Господь-Бог.
Здавалося б, чого ще бажати? А вони й не бажають! Проблема в тому, що вони — не люди, вони — прапори. А призначення прапора яке? Майоріти. Причому якщо він здіймається з однієї із найвищих посад, то майоріти геть над усім народом, усією державою. Через те вони владу швидко втрачають. І остаточно стають прапорами революції. Адже весь народ, уся держава вже побачили, що вони — прапори.
Однак і того, треба зазначити, недостатньо. Після втрати влади їм украй треба переконати народ у тому, що вони та чинна влада — субстанції абсолютно протилежні, полярні, несумісні за своєю суттю. Через те влада їх і виштовхнула...
Найкраще, коли влада в цьому ділі через своє дурисвітство сама ж допомагає прапорцям. Наприклад, настирливо і, як правило, безпідставно порушує проти них кримінальні справи. До суду ті справи не доходять, бо все відразу стало б ясно, — просто перебувають у стадії слідства. Роками. Перманентно затихають, перманентно поновлюються, зате постійно мусоляться провладною пресою.
Громадськості нав’язується думка: ні, дорогенька, ти помиляєшся, це не прапори твої, це пересічні злочинці, які майстерно маскуються під героїв. Але народ уже — горобець стріляний, на пропагандистській полові його не проведеш. Він давно впевнився, що владі вірити не можна: вона постійно бреше на свою користь. Отже, треба вірити тим, хто проти влади. Треба ж комусь вірити, врешті-решт!..
Ще ліпше, якщо влада вдається щодо знамен майбутнього до якихось рішучих кроків. Скажімо, запроторить когось із них у в’язницю чи хоча б у СІЗО. Тоді вже — край. За тюремну браму воно заходить просто фарбованою шматою, а виходить — очі горять, хоч зараз на барикаду. Переслідуючи прапора, влада псує собі політичний фейс; «замикаючи» прапора, влада собі підписує вирок. Їй гаплик!..
Так само дуже добре перед самими виборами вчинити на прапора опозиції якийсь замах. Кілер із пістолетом у підворотні — це банально. Бомба під машину — тим більше не годиться, так «круті» розбираються між собою. А от отрута в келишок — шик! Те, що треба, по-царськи...
Про те, що це — шик, на лихо владі знають і революціонери. Вони й самі можуть організувати щось схоже на отруєння. Особливо, коли прапор «заб’є стрілку» з керівниками якогось підступного силового відомства, найкраще — СБУ. Може навіть навмисно «забити». Тоді пряма підстава: ось вони, отруювачі! А притруєний прапор вийде за високу трибуну і скаже на всю вселенську: «Я знаю, хто той злочинець, що вчинив на мене замах. Це — влада!».
Уявляєте, який вал обурення прокотиться країною? Нехай після цього влада спробує відмитися — замориться. А коли ефект підсилити попередніми заходами... Скажімо, кортеж автомобілів із прапором на чолі мчить на всіх парах магістраллю. І тут якийсь КаМАЗ замість того, щоб пригальмувати і шанобливо пропустити високоповажних панів-революціонерів, починає, згідно з нормальними правилами дорожнього руху, зміщуватися вліво і обганяти якусь вантажівку. Тоді треба просто зупинити той нахабний КаМАЗ, витягнути з кабіни водія і, навіть якщо йому років за 60, надавати в голову...
А публічно, знову ж таки, без усякого суду і навіть слідства, оголосити його найманим убивцею. Згодом інцидент сам по собі розсмокчеться, проте головна думка відкладеться: прапора опозиції намагалися скинути з дороги. Отож, коли діло дійде до отруєння, вже нікого ні в чому не треба буде переконувати: замах! Повторний замах! Влада таким підступним чином намагається позбутися головного конкурента, народного улюбленця! При владі — злочинці! Злочинцям — тюрми! Геть злочинну владу!
Все: прапори можуть спокійно пливти на президентські перегони...
2. Пропаганда і контрпропаганда
Не треба визначати, що головніше. Вони доповнюють одна одну. Якщо в порядку черговості, то першою, безумовно, йде пропаганда.
Почати треба з формування привабливого образу кандидата. Насамперед —намертво закріпити за ним визначення «народний». Народний Президент — і не інакше! Насправді він буде кандидатом лише від половини населення (в ліпшому випадку), але саме його треба визнати народним. Таким чином, автоматично буде зрозуміло, що він протистоїть владі, влада в країні — антинародна, і кандидат від неї — ніякий не потенційний глава держави, а просто чмо болотяне...
Далі треба всіма силами і засобами нав’язувати думку про те, що ваш кандидат — винятково високоморальна людина. Він повинен публічно ходити в церкву, розмашисто хреститися перед телекамерами, вести з віруючими богоугодні бесіди, щедро жертвувати на будівництво храмів (гроші ж будуть все одно не його), навіть бажано збудувати якийсь храм особистими стараннями, принаймні, у рідному селі. А перед виборами неодмінно одержати благословення у патріарха тої церкви, яка вважає себе найбільш національною.
Ще один дуже важливий блок високоморальності — родинний. Ваш кандидат має бути зразковим сім’янином. Він може «ходити наліво», може бути одруженим вдруге, втретє, але всі мають знати, що він — вірний чоловік і люблячий батько. Це вже потім виявиться, що він офіційно не одружений, живе зі своєю мадам лише громадянським шлюбом, що його, з дозволу мовити, дружина — навіть не громадянка країни, першою леді якої збирається стати...
Вона вперто залишається громадянкою Парагваю чи Гонолулу, і діти вашого кандидата, нажиті з нею, теж громадяни Парагваю чи Гонолулу, бо громадянство по матері — автоматичне. І взагалі, врешті-решт може виявитися, що дружина вашого кандидата — таємна співробітниця ЦРУ, яка отримала цей статус за наказом свого керівництва. А за те, що одержує задоволення з «об’єктом», одержує зарплатню на рахунок в одному із закордонних банків, і навіть відкрито декларує її тут-таки, в податковій декларації країни, де мешкає прапор...
Все це стане загальновідомо потім, після переможної революції, а якщо й стане відомо до неї, в це ніхто не повинен повірити, бо на той момент уже всі мають бути безмежно впевнені в тому, що ваш кандидат — високоморальна людина, якої світ не бачив.
Оскільки відсотків 80 нашого населення ще досі пам’ятає, що «мистецтво належить народові», кандидат від народу конче має бути залюбленим у мистецтво, а відтак, час від часу світитися перед публікою з мольбертом, брати участь у вуличних бієнале, збирати вишивки, предмети народних промислів, колекціонувати записи народних пісень, відвідувати музеї народної архітектури та побуту, жертвувати на них кошти і перед виборами заявити про себе якраз у такому місці...
Ваш народний просто-таки зобов’язаний бути духовно заглибленою людиною. Елемент цього заглиблення — перманентне духовне очищення і рух по висхідній духу. Ось тут, як собі хочете, а доведеться іти в гори. Бо що ліпше може символізувати сходження до вершин духовності, як не колективне сходження на гору. Ісус Христос із учнями ходив на Синай. Кандидат від народу з таким же ефектом може сходити на будь-яку найвищу гору, яка є у його країні. Гору затопчуть, засмітять, запаскудять, але справа того варта: кандидат зарекомендує себе гігантом духу, і відтак сприйматиметься спасителем нації, рівним Месії.
Після комплексу духовно-очищувальних маніпуляцій можна переходити до фінансово-законницької сфери. Тут монстр над монстрами — корупція. З нею борються всі, хто приходить до влади, а вона як цвіла, так і цвіте. Тому треба не перейматися наслідками, а брати бика за роги: «Бандити сидітимуть у тюрмах! Мій уряд красти не буде!».
Ваша упевненість успішно передасться народові. А як воно буде насправді, то діло десяте. Скоріше всього, як брали, так і братимуть, як цупили, так і цупитимуть, але що напевне — ховатимуться, бо ж переляку таки наберуться. Але для вас головне не це. Головне — оперативний ефект. «О! – скаже народ. — Цей наведе порядок!». І визнає пропонованого кандидата своїм. Що, власне, й потрібно.
А втім, варто підстрахуватися: не тільки вказати на боротьбу з корупцією як на один із битих шляхів реалізації своєї принципової позиції, а й на підступні причини корупції. Це олігархія, тобто зрощення влади з бізнесом. Чи навпаки — проникнення бізнесу у владу. І з усією пристрастю заявити: «Олігархам — не місце у владі!». Таким чином, мова йтиме виключно про олігархів, а не загалом про багатих людей. Потім у системі вже вашої влади багаті так само зможуть бути присутні, але це будуть просто багаті, а не олігархи.
Треба також мати на увазі, що серйозна загроза може виникнути і з боку своїх же. Наприклад, хтось із союзників уперто вважатиме, що Президент за чинною Конституцією має занадто багато владних повноважень і вимагатиме проведення політреформи. Ви, доки перебуваєте в опозиції, з запалом підтримуєте цю ідею, гнівно звинувачуєте владу в царських замашках і запросто підписуєте всякі-різні домовленості щодо майбутньої політреформи.
Тим часом майте собі на увазі: коли Президентом стане ваш кандидат, йому ці повноваження будуть аж надто близькі до серця. Як же він без них виконуватиме свої зобов’язання перед тими, хто фінансуватиме його в період виборчої кампанії? Тому діло треба повернути так: народ, мовляв, обирав свого — тобто народного — Президента зовсім не для того, щоб зробити його англійською королевою. Народний Президент має бути сильним, щоб ефективно служити народові. І взагалі, цю саму політреформу вигадали адепти старої влади, щоб провалити народного Президента вже після його перемоги...
Нарешті, старанно продумуємо комплекс контрпропагандистських заходів. Найперше: влада повсюдно має йменуватися не влада, а тільки «режим». Режим такого-то! Подарунок долі, якщо в нього ще й прізвище якесь чудернацьке — наприклад, Кучка. Тоді валите його наповал — режим Кучки. Або ще коротше — кучкізм. Якщо все-таки десь доведеться вжити слово «влада», треба додавати відповідний епітет — скажімо, «злодійська», чи «злочинна». Ліпше, звичайно, «злодійська влада»...
Щоправда, крастимуть усі — і їхні, і ваші, як дозволятимуть обставини, але епітет «злодійська» має бути намертво приклеєний саме до цієї влади. А про себе, опозицію, заявляйте навпаки: «Наша влада буде чесною!». Потім вона буде такою ж, як і всяка влада, але то буде потім. Головне — щоб повірили перед виборами.
Хоча епітета «злодійська» і плямби «режим» для повалення політичного супротивника замало. Треба вигадати відповідний епітет і до плямби. Підходяще — «злочинний режим»! Але й цього мало. Оте «злочинний» треба чимось підперти. І тут вельми добре зав’язати дружні стосунки зі спецслужбами якихось зацікавлених держав та організувати гучний скандал. Наприклад, записати розмови Президента в його кабінеті. Він же, Президент, обов’язково щось наговорить. А не наговорить, то хоч наматюкається. Все одно скандал...
3. Останні штрихи до портрету
Яким же чином вести пропаганду і контрпропаганду? Пропаганду можна вести легально через замовлені та добре оплачені статті у пресі. Але не вельми старайтеся — не вони вам зроблять погоду. Пропагуйте себе і топчіть ворогів переважно двома способами — через наочну агітацію (листівки, плакати) та з мітингових трибун. Уже цим ви підкреслите, що злочинна влада в порушення свободи слова нібито не дає вам доступу до ЗМІ, тому ви змушені звертатися до народу безпосередньо. По-друге, народ любить ходити на мітинги опозиції, бо там лають владу, яку народ ніколи не любить, хоча сам же її й обирає...
Тепер, коли визначено найголовніші напрями роботи, не зайве повернутися до того, з чого починали. З невеликою поправкою. Починали з прапора, а повернемося до кольору. Украй важливо вибрати колір майбутньої революції. Кожна серйозна революція повинна мати свій власний колір. Тоді її можна буде назвати привабливо, романтично, навіть особливо ніжно: «революція троянд», «революція гладіолусів», «тюльпанова революція»... Відчуваєте аромат? Народ думатиме, що це аромат квітів. Насправді це вже буде аромат вашої перемоги.
Ну, і найголовніше — гроші. Революція завжди коштує дорого і відбувається лише тоді, коли хтось готовий її фінансувати. Погоджуйтеся на будь-які умови інвестора. Все одно не ви потім розплачуватиметеся, а ті, хто вам повірив. Ну, а раз повірив, то змушений буде терпіти. Відтак через півроку зможете робити з цією країною все, що завгодно.
ІА "Вголос": НОВИНИ