В 1999 році в Україні було вперше обрано „нелівого” президента – Леоніда Даниловича Кучму. Кажучи точніше, на президентських виборах вперше переміг представник нелівих сил. Адже якщо врахувати, що поняття „лівий” і „правий” в Україні є синонімами понять „проросійськи й антиреформаторськи налаштований” та „патріотично й прореформаторськи налаштований”, то мусимо визнати, що Кучма зразка 1994 року переміг Леоніда Кравчука, як „лівий” кандидат „правого” (в свою чергу Кравчук як „поміркований лівий” в 1991 переміг Чорновола та Юхновського– представників правих сил), а вже у 1999 році „не лівий” Кучма (все таки язик не повертається назвати його правим) переміг „лівого” Симоненка.
Цікаво, що перемога „нелівого” президента в 1999 році відбулася на тлі переконливого здобутку лівих сил на парламентських виборах 1998 року (КПУ, СПУ-СелПУ та ПСПУ разом набрали 37,4% голосів, а „Нацфронт, ПРП та НРУ – разом 15,2%). Тобто загальне ідеологічне „полівіння” українського суспільства не завадило вибрати правого президента, або краще сказати – не проголосувати за „лівого”.
Якщо не брати до уваги різноманітних ситуативних факторів, то можна запропонувати наступне пояснення цього феномена.
Насамперед, на поведінку виборців найсуттєвіший вплив виявляє характер владних повноважень того політичного інституту, який обирається у даний момент. Головна ідея цього підходу полягає в тому, що нерівномірний розподіл владних повноважень між виконавчою і законодавчою гілками влади призводить до того, що при виборі політичного інституту, чиї повноваження обмежені, провідною мотивацією є інструментальна – як він справляється зі своїми завданнями; тоді як на виборах сильнішого політичного інституту домінує ідеологічна ідентифікація. Вона виявляється у виборі того з кандидатів, чия ідеологія найбільше відповідає уявленням виборців про “оптимальне облаштування суспільства”. Адже саме від сильнішого інституту залежить загальнополітичний курс країни.
Відтак – те, що у 1998 році виборці проголосували за „ліві партії”, демонструвало загальне невдоволенням курсом реформ, або краще сказати псевдореформ, котрі призвели до масового зубожіння суспільства. Це був сигнал для влади, що народ нею невдоволений. Проте небажання більшості громадян повертатися у „світле радянське минуле” зумовило той факт, що через рік виборці все-таки підтримали Кучму на противагу комуністові Симоненкові.
Разом з тим, в Україні вибори наразі зовсім не є формою тиску чи контролю народу над керівниками країни. Радше навпаки: вибори стали ще одним механізмом тиску політиків на цей самий народ. Для політиків вибори перетворилися на ще одну зручну нагоду нагадати про себе публіці, добитися підвищеного інтересу до своєї персони (а, що важливо – і співчуття, як у випадку з Тимошенко й багатьма іншими), а також – навіяти народові якісь чергові ідеї. Тому той факт, що у 1994 Кучма був „лівим”, а через п’ять років став „нелівим” кандидатом зумовлений ще й суто інструментально: було вирахувано максимальну межу лівого електорату і з’ясовано, що за відсутності лідера на правому фланзі у Кучми є всі шанси консолідувати правих, оскільки вступить в силу так звана негативна мотивація - не допустити перемоги ідейного антагоніста, а відтак – застосувати адмінресурс на 100% - у „правих регіонах”, і на скільки можливо – але також неслабо – у решті регіонів (у трьох галицьких областях за Кучму проголосувало близько 92%, в Донецькій області – в умовах контролю з боку комуністів – ледве 52%, а в Луганській – тільки 40%).
На виборах 2004 року застосовується той самий сценарій, що й на виборах 1999 року.
По-перше, виборців поставили перед жорстким ідеологічним вибором. Як відомо, визначити – значить обмежити. Сьогодні можемо уже з певністю сказати, що владі вдалося максимально чітко позиціонувати Ющенка як носія певної ідеології. В нашому ідеологічно розмежованому суспільстві чітке ідеологічне позиціонування кандидата в президенти рівнозначне встановленню „стелі” зростання його популярності. Соціологи твердять, що стеля проросійськи налаштованого кандидата є вищою, ніж у прозахідного.
Влада також зуміла поставити під свій контроль територіальні і дільничні виборчі комісії. Тим самим вона підготувалася до масованих фальсифікацій у тих областях, які контролюються нею на 100%, і максимально чесних виборів у тих областях, які контролюються опозицією. Як уже неодноразово зазначалося, на Сході та у багатьох інших регіонах України влада рахуватиме голоси так, як їй заманеться. Зате в Галичині все буде максимально законно: враховуючи, що чимало галичан перебувають на заробітках, влада гратиме там не на здобуття більшого відсотка голосів, а на пониження абсолютного результату. Тому, скажімо у Львівській області, 70% голосів, відданих за Ющенка, становитимуть не близько 1,2 млн. (при явці 80%), а приблизно 700 - 800 тис. відчуйте різницю!
Команда Януковича має приблизно 9 «технічних кандидатів” від яких і висунула своїх людей на членів ДВК, а команда Ющенка може висунути представників у ДВК приблизно від 3 кандидатів. Тобто опозиціонери перебувають у меншості. А це дозволяє представникам влади у разі потреби усунути неугодних членів ДВК. Згідно із Законом України про вибори президента »засідання виборчої комісії є правочинним, якщо в ньому бере участь не менш як дві третини складу комісії.« За умов бойкоту роботи виборчої комісії представниками окремих кандидатів комісії не в змозі будуть прийняти жодного легітимного рішення. Є ще один спосіб усунення з комісій представників опозиції, використовуючи чисельну перевагу представників від владного кандидата. Відповідно до статті 30 (»Припинення повноважень виборчої комісії та члена виборчої комісії«) п.4., »повноваження члена територіальної, дільничної виборчої комісії припиняються достроково виборчою комісією, яка її утворила, у зв'язку з: 5) систематичним невиконанням покладених на нього обов'язків, засвідченим не менш як двома рішеннями з цього приводу виборчої комісії, до складу якої входить особа; 8) систематичним або грубим порушенням ним законодавства України про вибори, встановленим рішенням суду або рішенням вищої виборчої комісії". Організувати такого роду „порушення” зовсім не важко.
Отож, можемо зробити висновок, що перший, технічний етап підготовки до виборів, опозиція загалом уже програла. Вирівнювання рейтингів основних кандидатів у президенти свідчить, що влада планує провести вибори у два тури. Мабуть, для того, щоб не дратувати міжнародну громадськість, а також дати опозиції час змиритися з неминучою поразкою. Не допустити перемоги кандидата від влади може тільки неправильно підібраний кандидат від влади (Тому що законослухняний, тому що проффесор і прємьєр, тому що мужній. Персона Януковича має стільки мінусів, що коли він переможе, то слова одного політтехнолога, котрий казав, що за допомогою телебачення і адмінресурсу він може провести в парламент хоча б і кота, особисто я, наприклад,перестану сприймати як гіперболу. Зрештою, Калігула ж зробив свого коня сенатором, чому б нинішній владі в Україні не повторити чогось подібного?).
Чи розуміє команда Ющенка, що сьогодні вона набагато ближча до поразки, ніж до перемоги?
Так, розуміє.
В штабах Ющенка, у низовій їх ланці, це розуміння існує на рівні відчуття. Тому там, як і у всіх командах приречених на поразку, поширюється небувала кількість чуток про якісь переговори їхнього лідера з Кучмою, про ультимативну вимогу Заходу, щоб вибори в Україні відбувалися чесно, усі перебувають в очікуванні якоїсь wunderwaffe, котра змінить весь перебіг кампанії.
Верхівка ж особливо не панікує. Найбільше їх турбує, звичайно ж, передусім власна політична доля, інакше кажучи – як черговий раз потрапити у парламент. І якраз цим вони, в основному, сьогодні і зайняті, незважаючи на президентську виборчу кампанію. Адже вибори до Верховної ради вже у березні 2006, тобто менш, ніж через півтора року. Вони надіються, що після перемоги лівого кандидата на президентських виборах, маятник народної любові і довіри хитнеться вправо і націонал-демократи матимуть непогані шанси на парламентських виборах. ПРП, наплювавши на партнерів по виборчому блоку, перейменувалася в „Нашу Україну”, УНП та УРП ”Собор” вже зараз зайняті переговорами щодо створення виборчого блоку на 2006 рік, нещодавно УНП та ХДС провели збори на яких визначали критерії формування партійних списків для участі у виборах 2006 року до Львівської міської та обласної рад, Борис Тарасюк, за деякими даними, також зайнятий пошуками спонсорів для виборчої кампанії НРУ на парламентські вибори.
ІА "Вголос": НОВИНИ