Таке повідомлення прислала вчителька української мови та літератури однієї зі шкіл Лисичанська пані Віра своїм друзям після кількох місяців мовчання.

Пані Вірі вже вдруге доводиться втікати зі своєї хати через російських окупантів.

«Тут бєндєровци єсть»

У 2014 році в Лисичанськ ввірвалися кадирівці. Жінка згадує як тоді колаборанти віддали окупантам зброю, яка зберігалася у відділенні міліції. І тільки один працівник міліції відмовився співпрацювати з ворогами, то його просто застрелили.

Вчителька тоді вирішила виїхати на неокуповану територію.

«Це було 26 квітня. Кадирівці причепилися в автобусі до молодих хлопців. Вони хотіли забрати їх в ополчєніє. А я їм кажу: «Ви не маєте права затримувати». А він тоді з пістолетом поліз на мене: «Ага, так тут єщьо бєндєровци єсть», - згадує пані Віра.

Власне бандерівкою її вороги обізвали через те, що вона розмовляла українською мовою. Але для жінки це було принципово: вона і вдома, і у побуті завжди послуговувалася рідною, українською, мовою.

Тоді вчителька виїхала в Дніпро, вивезла деякі речі та документи. А 2 травня 2014 повернулася, тому що в школі продовжувалося навчання.

«Ми ще 21 травня 2014 року вчилися. І іспити приймали. Ми ще на іспити поприходили у вишиванках», - згадує вчителька як приймала іспити з української мови та літератури під час першої окупації Лисичанська.

«На вас, окупантів, вистачить тополь в Україні»

А потім їй таки довелося виїхати. Як і її колезі, яка у вузькому колі нібито близьких людей висловилася, що для всіх окупантів, які прийшли в Україну, вистачить тополь аби їх перевішати. Звісно, хтось тут же доніс на сміливу вчительку окупантам, які прийшли її арештовувати. Але жінці вдалося втекти.

Після визволення Лисичанська пані Віра повернулася додому. Адже починався новий навчальний рік і треба було навчати дітей. Про тодішнє місто вона згадує як не дуже сильно зруйноване.

«В одному місці зруйнували центр зайнятості. В іншому – дев’ятиповерховий будинок. У нас в школі повибивало вікна і зруйнували спортзал. Її потім UNICEF відремонтували. Так гарно все зробили», - розповідає вчителька.

Вдруге вже виїжджали з Лисичанська 24 лютого ввечері. Думала – на один день. Зараз вже розуміє, що назавжди.

«Я думала, що вивезу деякі речі й повернуся. Поїхала на автовокзал, і бачу що вже жодного транспорту нема. Почала шукати з ким би виїхати. Зголосилися батьки моїх учнів», - згадує вона.

Ще додає, що як тільки вийшла з хати, російська ракета влучила у шахту.

«Моє життя вмістилося у дві валізи», - каже вона.

Вона забрала з собою стару вишивану сукню, яку їй років 30 тому подарувала подруга, та вишиванку, яку купила в Борщеві на Тернопільщині. Вдома залишилися багаті на вишивку бісерна сукня, яку вишила мама учня, та сукня, яку подарували учні.

Чоловік пані Віри виїхав за кілька днів евакуаційним поїздом. І якраз тоді росіяни розбомбили колію у Комишувасі. То ж йому довелося трохи перебути в Попасній у підвалі.  

Зараз, як передали пані Вірі з Лисичанська, у її хаті господарюють чужинці. Господарюють, як вміють: повиносили з хати все, що змогли; а що не змогли, те – потрощили та попалили.

Шкодує вчителька за вишитими сукнями, які не змогла вивезти. А також за книгами та шевронами українських підрозділів, яким вона допомагала всі ці роки.

«А на воротах намалювали букву «зе», - каже вона.

«Буду продовжувати вчити дітей української мови»

На новому місці пані Віра до кінця травня дистанційно все ще навчала своїх учнів. Це був її улюблений десятий клас.

«У мене дуже сильний клас. Мої діти – переможці обласних олімпіад, всеукраїнських та міжнародних конкурсів. У класі – п’ять відмінників з 26 учнів», - говорить вчителька.

До речі, після окупації Лисичанська, тільки одна дитина залишилася там з батьками. А інші – виїхали. При цьому п’ятеро поїхали на окуповану територію, тому що так вирішили батьки. І ці п’ятеро до завершення навчального року чемно приходили на онлайн уроки.  

«Один з них – відмінник. Вони й надалі будуть продовжувати навчатися у нашій школі дистанційно», - каже пані Віра.  

Ось тільки їхня улюблена вчителька української мови та літератури їх більше не навчатиме. Вона звільнилася з тієї школи і тепер працюватиме для дітей у тому населеному пункті України, де знайшла прихисток. З міркувань особистої безпеки пані Віра не хоче повідомляти, де вона зараз перебуває. Знайомі виділили у своїй хаті одну кімнату.

Вчителька вже пенсійного віку. Ще не так давно у своїх мріях бачила себе на відпочинку. А зараз через російських загарбників мусить починати все з початку.

Читайте також у «Вголосі»:

Як львів’яни евакуювали з-під Харкова стадо корів.

Про маріупольців, які вже четвертий місяць перебувають у полоні.

Як львівські спецназівці визволяли Ірпінь.

ІА "Вголос": НОВИНИ