Нещодавній арешт колишнього президента Республіки Косово Хашима Тачі за рішенням європейського суду в Гаазі промовляє про багато що. Разом із Х. Тачі заарештовані колишній голова парламенту Республіки Косово Кадрі Веселі та його попередник Якуп Краснічі, також звинувачуються ще кілька очільників колишньої Визвольної армії Косово, що діяла в 1998—1999 рр., змагаючись за незалежність Косова від Сербії. Усім їм інкримінують викрадання людей, торгівлю людськими органами, тяжкі військові злочини, вбивства багатьох людей.
Таке повальне звинувачення проти чільних представників косовського істеблішменту, закономірно, певною мірою підважує легітимність суверенної держави Республіка Косово, адже тепер виявляється, що ця держава була створена незаконним, брутальним шляхом. Важко повірити, що розвідка США чи провідних європейських держав не знала про ці злочини керівництва Республіки Косово раніше. Очевидно, що нинішній удар нанесений із якоюсь метою. Тут важливо одне: створення цієї нової держави подавалося як акт зміцнення демократизму на Балканах перед агресивною політикою авторитарної Сербії ще комуністичного висуванця Слободана Мілошевича.
Нагадаємо, що тоді, під час проголошення незалежності Косова у 1998 р., виняткову роль зіграли США, які, щоб зупинити військовий конфлікт між Сербією, до якої входило Косово, і косоварами, головною силою яких стала Визвольна армія Косова на чолі із Хашимом Тачі, бомбардували головні міста Сербії і налаштували проти Бєлґрада всі європейські держави. Так, під тиском Заходу була створена держава без жодного історичного прецеденту, а на її територію був уведений міжнародний військовий контингент під егідою ООН, аби запобігти можливим конфліктам із Сербією, між албанцями, які складали понад 90% людності краю, і сербами, які проживають в його кількох північних районах. Навіть сам прапор Республіки Косово відображає безідейність і невмотивованість цієї держави: на синьому полотнищі зображені географічні контури країни і шість зірок – символів Європейського Союзу.
Тодішня вперта політика Сполучених Штатів із утворення нової албанської держави на території колишньої Югославії виглядала як покарання сербам за те, що вони, охоплені своїм мікроімперіалізмом, розв’язали дві жорстокі війни під час розпаду Югославії – проти Хорватії у 1991 р. і проти Боснії та Герцеґовини у 1992 р., під час яких загинули десятки тисяч людей, були проведені етнічні чистки в окремих районах, сотні тисяч людей стали біженцями. Тоді, безумовно, в Сполучених Штатів було моральне право твердо, збройним шляхом зупиняти війну між сербами й албанцями в Косові. Однак подальші дії на створення суверенної держави не були продуманими. Адже ці дії йшли в суперечності до Гельсинґських домовленостей про непорушність кордонів в Європі. До того ж цим прецедентом відразу скористалися такі світові хижаки, як Росія, яка почала на весь світ галасувати, що «США порушують всі міжнародні норми», і водночас сама використала такий же прийом, стимулювавши проголошення суверенності Абхазії і Південної Осетії, які перед тим допомогла вирвати із єдиної держави Грузія.
Низка держав, і в тім числі Україна, не визнають суверенності Косова, застерігаючи, що це небезпечний прецедент.На сьогодні незалежність Косова визнали вже понад 90 держав-членів ООН. Зрозуміло, що все це робиться на догоду Сполученим Штатам як світовому гегемонові. Однак низка держав, і в тім числі Україна, не визнають суверенності Косова, застерігаючи, що це небезпечний прецедент.
Ситуація в Косові була, справді, надскладною. На наш погляд, перспективним міг би бути план із створенням конфедерації, за якої Косово отримало б під егідою США і військ ООН широку автономію в складі Сербії. Іншим варіантом могло б бути етнічне розділення краю на албанську (більшу) і сербську (меншу) частини (як колись розділилися Індія на власне Індію і Пакистан, щоб запобігти кровопролитним конфліктам між індуїстами та мусульманами), з тим, щоб албанська частина могла в подальшому приєднатися до Албанії, органічною складовою якої вона й є. Таким чином національна гідність сербів була б не так боляче уражена, як це сталося через цілковите відділення Косова. США на компроміс не пішли і виникло штучне державне утворення, одним із потворних виявів якого є нинішні звинувачення у тяжких злочинах проти керівництва Республіки Косово.
Щоб зрозуміти складність ситуації довкола Косова, вартує зануритися в історію й спробувати пояснити етнічну картину в центрі Балканського півострова.
Нинішній албанський націоналізм перебуває в стадії експансивності й збуреності з різних причин. Головною є та, що албанське національне відродження, як і українське, до слова, почалося надто пізно навіть в порівнянні з подібними національними процесами серед інших бездержавних народів Середньої і Східної Європи. Перший великий поет Албанії - Єронім Де Рада - народився в той же рік, що й Т.Шевченко, у 1814 р., в Італії (Калабрія), а його знакова поема «Пісні Малосао» вийшла в 1836 р., відкривши новий етап розвитку національної літератури і мови. На ХІХ ст. албанське суспільство було надзвичайно патріархальним та відсталим, без дієвого вищого пласту інтелігенції, без розвинених форм політичної самоорганізації, тобто без якісної преси та національної ідеології, політичних партій, громадських і культурних організацій. Тому у 1912 р., коли була створена суверенна держава Албанія, албанцям не вдалося охопити всі землі свого етнічного розселення.
В етнічному плані албанці є нащадками народу іллірійців, які заселяли до н. е. всю західну частину Балканського півострова, які, своєю чергою, були уламком велетенського фракійського суперетносу, що в ІІ тисячолітті розселявся від берегів Дніпра до Альп і від Карпат до Вірменії. (За однією з етнологічних версій, вірмени є нащадками фракійського (фрігійського) етносу, що завоював майже всю Малу Азію у кінці ІІ тис. до н.е.). До І ст. н. е. вся Іллірія була завойована Римом і стала його провінцією. Почалися процеси романізації іллірійців. Від VІ ст. її територію залили ватаги слов’ян, які масово асимілювали місцеве населення. Власне нинішні терени Албанії і Косова приблизно були тією зоною, яку не заполонили хвилі слов’янської асиміляції. Відтак у ХІІ ст. була створена перша албанська середньовічна держава Арберія. Правда, не надовго, оскільки відразу за албанські землі розпочали загарбницькі війни Венеційська республіка, Візантія та Болгарське царство. У середині ХІV всю Албанію врешті завоювало Сербське царство Стефана Душана. Цей історичний епізод пояснює нинішню специфіку Косова: серби надовго, на понад 6 століть, стали суперстратом, тобто домінантною соціальною верствою в краю, а албанці отримали долю субстрату, тобто нижчої соціальної верстви.
Водночас Косово міцно увійшло в історію й самосвідомість сербської нації: у 1389 р. тут відбулася знаменита битва на Косовому полі, внаслідок якої турки завоювали царство, тут протягом трьох століть містився престол патріарха сербської Церкви, виникла ціла низка православних монастирів і святинь, архітектурні й культурні пам’ятки. Перевага сербів тривала століттями і століттями наростала нелюбов албанців до них.
Розташування Албанії й албанського народу на перехресті цивілізацій зумовило їхню специфіку в усьому. Албанська мова сформувалася як суміш романських, грецьких, слов’янських і турецьких мовних впливів настільки, що її перші дослідники лише після довгих студій визначили, що в основі її лежать саме іллірійські (фракійські) корені. Ця мова має романську граматичну основу. В духовно-релігійному плані албанський народ поділений на три частини: мусульманську (найбільшу), католицьку й православну.
Найгероїчніший період албанської давнини – середина ХV ст., коли під керівництвом Георгія Кастріоті Скандербега відбулося всенародне повстання і країна отримала на недовгий час незалежність від турків. Жорстокі війни з турками спричинили велику міграцію албанців, які до ХVІІІ ст. розселилися в Італії, Греції, Волощині, Болгарії, Україні та інших землях. Умови Османської імперії прирекли албанський народ на тривале й глибоке відставання, суспільно-політичну стагнацію, провінціалізацію його культури.
Повноцінне національне відродження в Албанії почалося тільки в середині ХІХ ст. Першим великим письменником став поет Єронім Де Рада, який народився в той же рік, що й Т.Шевченко, у 1814 р., в Італії (Калабрія), а його знакова поема «Пісні Малосао» вийшла в 1836 р., відкривши новий етап розвитку національної літератури і мови. Італія була особливою зоною розселення албанців через географічну та мовну близькість, тут вони жили окремими анклавами, тут засновувалися албанські школи, видання, духовні центри тощо. Важливу роль відіграла албанська діаспора в інших країнах: культурно-просвітницькі організації виникли у Стамбулі (1879 р.; Товариство друку албанською мовою), Бухаресті (1884 р.; «Дрита» («Світло»), Софії (1891 р.; «Дешира» («Прагнення») і Єгипті (1891 р.; «Бекшимі» («Єдність»). У 1878 р. в м. Призрена (Косово) була створена перша націоналістична партія Призренська ліга, яка згуртувала націю на ідеалах самостійництва й етнічної солідарності, повела боротьбу з турецькою окупацією. Це дуже мобілізувало албанську національну свідомість, яка потерпала від наявності трьох різних конфесій.
У 1912 р. в ході Першої Балканської війни була проголошена незалежність Албанії, яка, проте, наштовхнулася на ворожість своїх найближчих сусідів – Чорногорії і Сербії. Почалися нові війни й окупації. Зрештою за підтримки Великої Британії та Італії незалежність Албанії була офіційно визнана за Лондонським мирним договором 1913 р. Тоді складовою частиною незалежної Албанії було Косово, заселене переважно албанцями від віків. Однак внаслідок Другої Балканської війни, коли успіхів домоглася Сербія, Косово відійшло до неї. Це й стало підмурівком неприязні між двома народами на десятиліття.
Під час Першої світової війни Албанія пережила низку військово-політичних зазіхань з боку Італії, Австро-Угорщини, Греції і Сербії, але вистояла, в т. ч. за підтримки президента США Вудро Вільсона.
В міжвоєнний період ХХ ст. посилився культурний вплив Італії в Албанії. Сформувалося ціле нове покоління політиків і культурників, яке отримало італійську освіту. В роки Другої Світової війни це стало однією з підстав для окупації Албанії фашистською Італією. Косово тоді теж ввійшло до цієї зони. Після війни настав період соціалізму в Албанії з диктатором Енвером Ходжою на чолі країни, що перетворив свою країну на «країну бункерів» і відчутно загальмував її розвиток. Таким чином албанський націоналізм був вгамований інтернаціоналістською ідеологією комунізму.
Косово ще після Першої Світової війни виявилося в складі Югославії, тоді держави-переможниці, нової мікроімперії на континенті, влада якої намагалася посилити позиції сербів у краю. Але надаремне. Тепер проти сербів почав працювати закон демографічної експансивності патріархальних суспільств: албанці були переважно селянами й мусульманами, а саме в таких сім’ях народжується більше дітей. Тож до 1970‑х рр. кількісна перевага албанців у Косово стала абсолютною: понад 90%. Влада вже комуністичної Югославії після 1945 р. теж прагнула якось запобігти цьому процесові, і тому пробувала асимілювати албанців через школи, університети, інформаційну політику, культуру. На це ті відповіли тотальним бойкотом усього югославського, зосередилися на творенні й розвитку власних шкіл, газет, видавництв тощо, щоб зберегти національну ідентичність, часто вдаючись до різних таємних, нелегальних форм самоорганізації. У 1974 р., коли в косовському суспільстві назрів серйозний конфлікт, югославська влада пішла на вимушені поступки: Соціалістичний автономний край Косово був прирівняний за правами до інших республік федеративної Югославії. Проте етнічне протистояння продовжувалося аж до 1998 р.
Цей гегемонізм сербів, які стали лідерами південнослов’янського світу, породив у них сильне почуття зверхності, навіть певного шовінізмуОтже, сучасна проблема Косова як інонаціонального регіону в складі Сербської держави, що відділився шляхом збройного опору та за допомогою міжнародної підтримки, є наслідком складних етно-історичних процесів. Серби, які мали ще в Середньовіччі могутню державу з претензіями на імперство в просторі Балканського півострова, протягом ХVІІ—ХVІІІ ст., по втраті цієї держави, зуміли витворити плідні процеси національного відродження й консолідації свого суспільства. На початок ХІХ ст. вони вже мали добре організовану націю і вибороли у протистоянні з турками державу в 1830 р., яка хоч і рахувалася автономною, але реально забезпечувала всі можливості для розвитку сербської нації. Відтак серби перетворилися на своєрідного гегемона на Балканському півострові, оскільки інші малі народи макрорегіону – хорвати, словенці, албанці, македонці, болгари – ще не мали своїх держав. Поряд була невелика Чорногорія, незалежна ще від ХVІІ ст., яка стала залежною від Сербії в політичному й культурному планах (серби через велику духовно-культурну спорідненість двох народів від доби Середньовіччя розглядали й великою мірою розглядають сьогодні чорногорців як частину своєї нації). Цей гегемонізм сербів, які стали лідерами південнослов’янського світу, породив у них сильне почуття зверхності, навіть певного шовінізму, зрештою серед них розвинулася ідеологія югославізму, тобто об’єднання всіх південних слов’ян у єдину державу під егідою сербів. У 1918 р. таку державу їм вдалося створити, вона називалася «Королівство сербів, хорватів і словенців», а в 1929 р. була перейменована на «Югославію».
Зрозуміло, що потужний албанський анклав у Косово весь цей час розглядався сербами як «випадкова неприємність», яку згодом вдасться подолати. Історичні й етнічні права албанців на цей край, який вони заселяли ще від І тисячоліття до н. е., не бралися до уваги.
Щоб зрозуміти етнічну вагу Косова для албанської нації, наведемо кілька цифр. Всього албанців налічується від 7 до 12 млн. (через велику розпорошеність їх у світі точні цифри навести неможливо). У самій Албанії проживає 2 млн. 800 тис., а в Косові 1 млн. 600 тис.(!); найбільша діаспора албанців – у Туреччині - приблизно від 3-х до 5-ти млн., ще 500 тис. мешкає в Північній Македонії, 280 тис. в Греції, 30 тис. в Чорногорії, 800 тис. в Італії, 300 тис. в Німеччині, 200 тис. в Швейцарії. Райони албанського розселення в Північній Македонії і Північній Греції (Епір) албанці вважають зоною свого історичного простору.
Тож міжнаціональний конфлікт у Косово, який розгорівся наприкінці 1990-х рр., і триває до сьогодні, виявився тією міною сповільненої дії, яку заклали серби під свою державу через власний імперіалізм та шовінізм. Ситуацію в Косові важко порівняти до якихось подібних проблемних зон у світі. З одного боку, це територія органічно заселена албанцями протягом історії, з іншого, це край, в якому відбувалися важливі національні й культурні процеси сербської історії. Обидві сторони затялися у відстоюванні власних позицій: албанці погрожують, що будуть воювати за цю землю до кінця, а водночас кожен сучасний уряд Сербії заявляє, що бачить Косово тільки в складі сербської держави. Примирити сторони, сумнівно чи вдасться у найближчому майбутньому.
Албанський націоналізм переживає зараз стадію утвердження своїх стратегічних завдань, його особливо важливою метою є питання єдності всіх етнічних земель, які виявилися в різних державах (в Північній Македонії, Греції, Чорногорії). Тому напруження в регіоні південно-західних Балкан, очевидно, спадати не буде. Сполучені Штати опинилися в цікавому становищі: проект нової держави (Косова), яка б мала бути взірцем демократизму, виявився маловдалим. Чи стане зміна албанського істеблішменту в країні кроком до кардинальних рефор і радикальних рішень, побачимо вже незабаром.
Олег Баган
ІА "Вголос": НОВИНИ