Пандемія Коронавірусу навчила українських політиків та чиновників, що їм не вдасться виїхати на лікування закордон, а доведеться звертатися до вітчизняної медицини, яку вони стільки років занедбували. Але кризові моменти навчили українців цінувати й багато інших, занедбаних, але потім критично важливих сфер.
"Я лікуюсь за кордоном"
До березня 2020 року ніхто з вітчизняних топ-чиновників та політиків не побажав би нікому зі своїх родичів лікуватися в українських лікарнях, добре знаючи їхній жалюгідний рівень фінансування. Десятиліттями розвиток власної медицини, а тим більше – наукових медичних досліджень, не був пріоритетом для авторів держбюджетів та парламентарів, і українська медицина фінансувалася за залишковим принципом – аби рахувалася, що існує. Для селян і черні вистачить. Ніхто з елітарних верств не збирався лікуватися в Україні, будучи переконаними, що депутати, міністри та впливові бізнесмени завжди зможуть поїхати на лікування закордон: Італію, Іспанію, Німеччину, США чи хоча б у Швейцарію.
Адже що таке форс-мажорне могло б трапитися, щоб хтось з елітарних пацієнтів будь-коли не зміг полетіти в італійську клініку на термінову операцію? Що, хіба літаки перестануть літати чи аеропорти позакривають? Чи в рідній країні встановлять тоталітаризм і закриють кордони? Чи в країнах ЄС відмовляться приймати грошовитих клієнтів з-за кордону? Не смішіть – сказав би пересічний український «народний обранець», - «все рішається», адже немає нічого неможливого для багатого іноземця. Чи не так?
Але сталося те, що ще на початку цього березня вважалося неймовірним, і кордони та аеропорти закрила не лише Україна, але й практично повністю припинили будь-яке міжнародне сполучення всі європейські країни. В'їзд іноземців будь-якого матеріального статусу фактично заборонено і жоден український депутат не потрапить в дорогу італійську клініку зі скаргами на сильний кашель та пневмонію. Скільки б не сипав грошима по обидва боки кордону. В Україні є звісно й приватні клініки, але от біда, що вони практично не займаються інфекційними хворобами, а інфекційні відділення є фактично лише у державних медичних установах. Тих самих, які ледве животіли всі ці роки.
У 2020 в Україні нарешті всі, і навіть політики, зрозуміли, що нам потрібно було дбати про власну медицинуУ 2020 в Україні нарешті всі, і навіть політики, зрозуміли, що нам потрібно було дбати про власну медицину, про стан лікарень в областях та районах, про забезпечення медичним обладнанням. Варто було б думати ще раніше про наявність достатньої кількості медиків та медсестер. Можливо, не варто було чиновникам та головним лікарям вимагати кілька тисяч доларів від випускниці медінституту за працевлаштування у лікарні на зарплату 3 200 на місяць і не випихати таким чином наших молодих медиків на роботу закордон? Зрештою, може й не варто було роками «оптимізовувати» кількість лікарень, позакривавши в багатьох районах поліклініки та амбулаторії, внаслідок чого, хворий мусить їхати до найближчої медустанови декілька десятків кілометрів? Тому, що тепер закордонні лікарні нам зараз нічим не допоможуть. Від слова абсолютно. Їм зараз своїх вистачає. Доведеться лікуватися в Україні.
Більше того, українські президент та прем'єр оголосили про заборону надання окремих комфортабельних палат у лікарнях для чиновників, вимагаючи, щоб українські посадовці лікувалися на загальних засадах у тих медичних установах, про розвиток яких мали дбати останні 28 років незалежності. А прем'єр Денис Шмигаль наголосив:«Ніяких VIP-палат для чиновників бути не може! Палати з місцями, обладнаними для охорони, мають бути лише для осіб, які прибувають із закладів пенітенціарної системи», - тобто ув'язнених.
«Паразити, які об'їдають пенсіонерів»
Донедавна українські політики та особливо президенти не розуміли важливості розвитку армії, вважаючи її лише зайвою статтею у бюджеті, яка фінансувалася абияк. Чимало нардепів були переконані, що краще більше грошей перед виборами спрямувати на пенсіонерів, аніж на розвалену українську армію, яка і так навряд чи колись згодиться.
Вважалося, що Україна мирна держава, яка ніколи ні з ким не буде воювати, а всі конфлікти залагоджуватиме дипломатичними шляхами на основі норм міжнародного права. Адже ж вже цивілізоване ХХІ століття надворі, досить проїдати бюджетні гроші на війни і вояків! Зрештою, яка країна може нам загрожувати? Братня Росія?
«Так з росіянами ми ж брати і вони самі це постійно повторюють!» – звучало зі студій всіх солідних українських телеканалів до 2014 року. Як взагалі РФ буде воювати проти України, якщо безліч ключових посад у російській владі та армії зайняті етнічними українцями? Всі ці люди підтримують контакти з українською батьківщиною і регулярно приїздять з сім’ями до батьків в Україну, пригоститися домашніми стравами і салом чи випити чарку української горілки. Кількість родичів по обидва боки україно-російського кордону вимірюється мільйонами і навряд чи в світі знайдеться два таких споріднених родинними узами народи.
Навіть один з найвідоміших американських геополітиків Семюел Гантінгтон констатував: якщо цивілізація є тим, чим ми її звикли вважати і «якщо спільність цивілізації має значення, то конфлікт між росіянами і українцями малоймовірний. Обидва ці народи слов'янські, переважно православні; між ними століттями існували тісні зв'язки та змішані шлюби». Твердження, що Росія не може розпочати війну проти України до 2014 року було настільки звичним, що в солідній журналістській студії не було жодного впливового політика, який би вголос заявляв, що Росія може на нас напасти. Такий радикалізм озвучували лише маргінали та націоналісти, але їх тогочасні «респектабельні й демократичні» українські політики та керманичі не слухали.
Чи можливо Україні буде загрожувати Польща? На підставі чого? В нас немає чого ділити з поляками, в нас навіть немає польської етнічної меншини! Невже поляки на нас нападатимуть через проблему інтерпретації історії минулого століття? Звинувачуватимуть нашу країну у подіях Другої світової війни, діяльності ОУН чи етнічному конфлікті на Волині? Не смішіть – казали «демократи», - цивілізована демократична країна ніколи не буде сваритися через події минулого. «Сучасний демократичний світ це вам не якесь Середньовіччя!»
Чи можливо нам загрожуватиме мирна центральноєвропейська Угорщина? На якій підставі? Закарпаття? Не смішіть! Найбільшою проблемою сонячного Закарпаття є повені, тому вкладайте туди більше грошей і не витрачайте бюджет на непотрібну армію! Військо – це ж просто сотні тисяч дорослих мужиків, які тільки те й роблять, що їдять, вдягаються і бігають на плацу за рахунок платників податків і проїдають бюджет, не приносячи жодної користі реальному сектору економіки! Це ж офіційні паразити української економіки! Згадаймо, хто з політиків у телестудіях в 1990-их і 2000-х виголошував подібні заяви, і як кивали їм головами популярні «демократичні політики». Хто з них в ті роки сказав, що треба більше грошей виділяти на армію, коли всі піарилися на збільшенні пенсій?
А в 2014 ми зрозуміли, що потрібно годувати свою армію і їй на допомогу струмочками понесли і пенсіонери, і лікарі, і священики, і навіть чиновники та деякі олігархи, бо зрозуміли, що хто не хоче годувати свою армію - невдовзі годуватиме чужу. Або як у 1933 році буде змушений їсти своїх рідних, якщо російські окупанти знову вирішать влаштувати Голодомор. Війна та епідемія примусила українську владу зрозуміти, що нам критично потрібна своя сильна та боєздатна армія, а тепер і ефективна медицина. Глобальний катаклізм примусив нас по іншому подивитися на речі, які ми раніше не цінували.
Важливість якої ще нашої занедбаної та хронічно недофінансованої галузі нам буде потрібно зрозуміти завтра? Освіти? Вітчизняної науки? Власної техноіндустрії? Продажу землі? Який ще соціальний катаклізм повинне пережити українське суспільство, щоб зрозуміти: коли гряне злива – ремонтувати стару парасолю буде пізно, а купити буде ніде.
Валерій Майданюк, політолог
ІА "Вголос": НОВИНИ