Куди котимось?
Експерти Реанімаціного пакету реформ відзначають, що протягом багатьох років спостерігається стійка деградація української освіти. Вони пояснюють це тим, що через неконкурентні умови праці на педагогічні спеціальності вищих навчальних закладів вступають не найкращі випускники шкіл. А до шкіл приходять не найкращі випускники ВНЗ. Значна частка таких учителів не мають необхідних знань і навичок, не можуть зробити процес навчання цікавим і корисним для учнів. Аналогічні процеси відбуваються і у професійно-технічній та вищій освіті. Багато років майже не оновлюється лабораторна база закладів освіти. Зміст освіти все більше відривається від потреб суспільства та економіки. «Значна частка учнів, студентів і викладачів не вчаться, не навчають, а відбувають час. Наслідком цього є поступове погіршення людського потенціалу та конкурентоспроможності держави, – наголошують експерти РПР. – Україна має суперечливі норми законодавства, зарегульованість багатьох освітніх та управлінських процесів, що сприяє корупції і веде до неефективності освіти і перенесення уваги з розвитку учнів та студентів на створення непотрібних паперів. В умовах хронічного бюджетного дефіциту зростає загроза неспроможності держави забезпечити конституційне право окремих категорій громадян на доступ до якісної освіти».
Усю надію експерти покладають на реформи. Разом з тим, реальних змін українці за два роки так і не побачили.
«Україна залишається сонним царством папірців та кумедних практик. Чи не тому у нас значну частину дисциплін викладають люди, які не мають жодної публікації, що була б дотичною до даної дисципліни, а іноді погано собі уявляють саму ту дисципліну?! Пройшовши через горнило безглуздя та поневірянь, отримавши відповідний диплом доцента чи професора, викладач вищої школи починає сам вірити в те, що такий диплом має якусь особливу вагу. А як інакше?! Адже викладач отримує відповідні надбавки до своєї зарплатні лише через те, що він має відповідний диплом. Отже, чи розпочнуться реальні зміни в сфері вищої освіти, які покладуть край кумедності та безглуздю?», – пише незалежний освітній аналітик-консультант, кандидат філософських наук Юрій Федорченко.
То що з реформами?
На початку жовтня цього року парламент прийняв проект закону «Про освіту» у першому читанні. Передбачені проектом закону реформи мали б поліпшити умови праці вчителя за рахунок зменшення бюрократичного контролю, розширення академічних свобод і формування простору для творчої праці. Учителі матимуть свободу вибору форм проходження підвищення кваліфікації. Також буде запроваджений механізм добровільної сертифікації вчителів. Закон також передбачає підвищення соціального статусу і оплати праці вчителя. Передбачається і запровадження 12-річної повної загальної середньої освіти. У разі прийняття законопроекту в цілому буде впроваджена старша 3-річна профільна школа з двома групами профілів: академічні і професійні. При цьому в систему профільної старшої школи мають бути включені заклади профтехосвіти, технікуми та коледжі, які готують молодшого спеціаліста.
Академічний профіль середньої освіти матиме за мету продовження здобуття освіти у ВНЗ. Запровадження 12-річної середньої освіти дозволить скоротити на більшості спеціальностей навчання за освітнім рівнем бакалавра до 3-х років. Таким чином, загальна тривалість отримання середньої освіти+бакалаврат (15 років) не зміниться. Професійний профіль середньої освіти передбачає отримання першої професії при закінченні школи. Законопроектом запроваджується поняття освітньої послуги. Це має стати базою для зміни філософії фінансування освіти - від фінансування закладу освіти до оплати послуг із здобуття освіти особою. Передбачено рівноправність державних, комунальних і приватних закладів освіти в доступі до бюджетного фінансування. Ці реформи стосуються, зокрема, середньої освіти. Вищу освіту все більше українців мріють здобувати за кордоном.
Що пропонує світ?
В Австралії, до прикладу, висока якість освіти при порівняно невисокій вартості. Рік навчання в австралійському коледжі коштує від 4 до 7 тисяч американських доларів, а в університеті від 7 до 15 тисяч американських доларів. Це на 15-20% менше, ніж в американських і англійських навчальних закладах, а якість навчання в Австралії цілком відповідає світовому рівню. В Австралії існує закон, за яким іноземні студенти, закінчивши освіту в Австралії, мають переважне право на проживання. Іноземним студентам дозволяється також працювати 20 годин на тиждень під час навчання і повний робочий день на канікулах.
У Франції існують державні навчальні заклади, в яких частину витрат - 10 000 євро на рік оплачує держава, і приватні заклади, де навчання оплачують самі студенти. Навчаючись у Франції, можна отримати такі державні дипломи про вищу освіту: лісанс за 3 роки, майстер за 5 років, доктор за 8 років. У невеликих французьких містах, таких як Тулуза, Ліон, Бордо навчання більш спеціалізоване і зосереджене на декількох спеціальностях, а в Парижі, де навчається близько чверті всіх студентів, вибір величезний і можна знайти освіту з будь-якої спеціальності. Французькі дипломи мають чітку спеціалізацію.
Основним принципом вищої освіти в Німеччині вважається "академічна свобода" - вона дозволяє будь-якому студенту самостійно визначати перелік дисциплін, що вивчаються, які увійдуть до його диплому. Система вищої освіти також передбачає поєднання навчального процесу з науковими дослідженнями. Ці особливості визначають графік навчального процесу в університетах: кожен семестр складається з лекційних періодів (14-20 тижнів) і нелекційних, під час яких студент займається самостійною науковою роботою. Взагалі необхідно сказати, що в Німеччині великий простір для самостійної роботи студентів у вищих навчальних закладах. Діє принцип: "Якщо хочеш вчитися і стати професіоналом - то тебе навчать, але необхідно проявляти власну зацікавленість і сумлінність".
Переваги освітньої системи Великої Британії: висока якість, шанобливе ставлення до навчання, всебічність освітнього процесу і його розмаїття. Із сучасних тенденцій: навчання самостійному й аналітичному мисленню, швидке застосування отриманих знань на практиці, зв'язок навчальних закладів з роботодавцями - працевлаштування випускників в різні компанії, використання найсучасніших технологій навчання. У системі освіти Великої Британії центральною ідеєю є "lifelong learning" - безперервне навчання. Починається воно рано, з дошкільної освіти: з 3 до 7 років, потім початкова шкільна - з 7 до 13, потім середня школа та з 13 до 19 років. Причому, з 5 до 17 років, за англійськими законами - це обов'язкове навчання, потім - за бажанням. Наступний щабель - вища освіта - з 19 до 30: коледж, університет - отримання ступеня бакалавра, магістра. І, нарешті, для тих, хто продовжує своє навчання - ступінь доктора або професійні курси підвищення кваліфікації.
У Швейцарії 12 університетів. Вартість навчання у вузах залежить від того, державний це заклад або приватний. У приватних вишах (у тому числі в школах готельного господарства) навчання орієнтовно коштує $25000-30000 на рік. Навчання у вузах, що мають підтримку федерального або кантонального бюджетів безкоштовно для громадян Швейцарії, а іноземні студенти платять $500-1000 за семестр.
Що в Україні не так?
Експерт Ярослав Зубченко пояснює: «Болонська система, за якою навчають нинішніх студентів, так і лишається радянською, хіба що декомунізованою. Головна проблема Болонського процесу в Україні – це відсутність реальної імплементації його положень. На практиці, за невеликим винятком, маємо лише поверхові та бюрократичні зміни у вищій освіті. Різниця найкраще помітна на економічній аналогії. У Радянському Союзі освіта, як і економіка, була плановою. Держава потребувала тисячу лікарів, давала тисячу бюджетних місць вишам, ті, своєю чергою, за розписаними шаблонами готували тисячу медиків. А Болонська система, як і ЄС, зорієнтована на ринок. Студент приходить у виш, де налаштування освіти для нього максимально гнучкі та ліберальні. Вибираючи центральний напрям підготовки, він може, за бажанням, доповнити його якими завгодно предметами, щоб збільшити власні конкурентні можливості чи просто розвиватися в тому напрямку, у якому вважає за потрібне. Загалом філософію Болонської системи можна описати як підготовку до конкуренції, а радянську систему – як підготовку працівника. Проте, як і в економіці, наша держава ще не досягла статусу ринкової. Наразі її евфемістично називають перехідною. І сьогодні багато студентів навіть не здогадуються, що Болонська система, за якою їх навчають, – це та сама радянська система, хіба що декомунізована. Французькі студенти, наприклад, 25 годин із 40 вчаться самостійно. Достатньо працювати, надсилати роботи на пошту й читати завдану літературу, щоб набрати хороші семестрові бали. А в нас часто переважно оцінюють фізичну присутність на парах, і свавілля викладачів в оцінюванні обмежують лише вони самі.
Болонська система передбачає три типи навчальних предметів: обов’язкові для спеціальності (вивчають усі студенти), варіативні (необхідно вибрати якийсь із цих предметів) і курси на вибір (предмети інших факультетів або спеціальностей, які студент може вивчати). Кількість обов’язкових предметів збільшується тільки під кінець навчання. А ліберальність предметів на вибір додатково досягають тим, що переважно їх не прив’язано до конкретного курсу й студент може вибрати не тільки що вивчати, а й коли. Єдина умова – отримати 240 кредитів за чотири роки. І якщо 120 із них, наприклад, призначає університет, то ще 120 студент заповнює предметами на власний вибір». В Україні у більшості вишів ця система не працює взагалі.».
Що обирають студенти?
У дослідженні аналітичного центру CEDOS, наданому «Вголосу», вказано, що українські виші отримують переважно державне фінансування (69,9%), цей показник збігається з пересічним у розвинутих країнах, проте є нижчим, ніж у ЄС– 79%.
Поділ студентів за галузями знань у всіх країнах різний, однак є кілька спільних рис. У всіх країнах за винятком Кореї та Фінляндії найбільше студентів навчається саме на програмах суспільних наук, економіки та права: від 27% у Швеції до 54% у Туреччині. Друге місце можуть займати охорона здоров’я (Бельгія, Чилі, Данія, Норвегія, Австралія, Словаччина,
Швеція, Великобританія); інженерія (Білорусь, Мексика, Португалія, Україна, Словенія, Ізраїль, Греція, Литва, Угорщина); гуманітарні науки (Азербайджан, Японія,
США).
Багато країн мають свої особливості. Наприклад, Великобританія,Азербайджан, Франція,
Естонія, Чехія та Австрія мають вищу за середню частку студентів, які вивчають природничі, фізико-математичні науки та ІТ -11–14%. Білорусь має яскраво виражений пріоритет
сільськогосподарських наук — 8%, частка удвічі більша, ніж у решти країн. Тенденція 2007–2012 років показує, що у більшості розвинутих країн зменшилась частка студентів-педагогів та суспільників, а частка студентів-інженерів та студентів-медиків зросла.
Скільки українців їде навчатися за кордон?
Донедавна кількість української молоді, яка виїжджала навчатись закордон, була меншою, ніж кількість студентів-іноземців, які навчаються в українських університетах. За попередніми даними, у 2014-2015 навчальних роках ситуація змінилась — з України виїжджає більше студентів, ніж приїжджає. Війна на території України є лише однією з причин цієї зміни, адже темпи зростання кількості українців в закордонних університетах були вищими, ніж зростання кількості студентів-іноземців в Україні, задовго до початку військової агресії проти України.
Число українців на студіях в іноземних університетах на 2013-2014 навчальний рік становила 46 591 осіб. Серед найбажаніших для навчання країн були Польща, Німеччина, Росія, Канада, Чехія, Італія, США, Іспанія, Франція, Великобританія. Динаміка зростання з 2009 по
2014 роки складає 77%. Якщо порівнювати два останні роки, то цей приріст складає 21%, або ж 7 983 особи. Майже 2/3 цього приросту склали українці, які навчаються в польських університетах. Їхня кількість збільшувалася найбільш стрімко як в абсолютному, так і у відносному показниках — з 9 620 до 14 951 особи. Також значний відносний та абсолютний приріст українських громадян на студіях демонстрували канадські, британські, чеські та італійські університети. Щодо приросту українських студентів у російських ВНЗ (1 292 особи), це може відбуватися за рахунок студентів з окупованих територій.
Аби з’ясувати основні проблеми в системі української освіти, «Вголос» поспілкувався з дослідником вищої освіти, викладачем кафедри політичної економії Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана Володимиром Сациком.
Чому так багато молоді надає перевагу навчанню за кордоном?
Це відбувається з огляду на дві обставини: по-перше, частина з них планують все-таки своє майбутнє життя не в Україні, в силу складної політичної та соціально-економічної ситуації в країні. Навчання в закордонному виші в цьому випадку стає таким собі методом соціалізації в іншому середовищі, способом інтеграції в чужоземну культуру. По-друге, серед української молоді панує стереотип, що в українській вищій освіті немає якісних університетів. Почасти воно і так, і ні – все залежить від того, з чим порівнювати. Якщо з університетами світового класу, то, звісно, українські виші на порядок гірші, але якщо наприклад з приватними польськими ВНЗ – то я би не поспішав робити упереджені висновки».
Чому все більше заможних людей обирають для своїх нащадків іноземні виші, замість українських? Це повна недовіра до нашої системи освіти?
Ці особи зазвичай мають фінансову можливість заплатити за вищу освіту світового рівня (чи західного зразка). І в цьому немає нічого дивного, як на мене, якщо керуватися мотивацією батьків. Кожен батько мріє дати своїй дитині найкращу освіту. На жаль, більшості українців така не по кишені. І я би не розглядав в цьому контексті питання недовіри до вітчизняної вищої школи – це скоріше питання більших можливостей.
Що насамперед бракує українській системі освіти?
Українській системі вищої освіти передусім бракує ресурсів – і матеріально-фінансових, і людських, а також ефективної системи управління на всіх рівнях, починаючи з міністерського, завершуючи рівнем ректорату чи деканату або кафедри пересічного вітчизняного вишу. Особливо варто відзначити відсутність в простого викладача ВНЗ достатніх стимулів і мотивів ставати кращим, фаховішим і передавати відповідні знання і досвід молодому поколінню.
Що загалом слід вкладати в поняття якісної освіти?
Однозначного підходу до розуміння якості вищої освіти не існує. У світі відповідні дискусії тривають уже не перше десятиліття. Однак якщо узагальнювати в самих загальних вимірах, то якість вищої освіти – це її відповідність певним стандартам, очікуванням та запитам, як з боку споживачів освітніх послуг, так і роботодавців. Для того, аби розбудувати високоякісну вищу освіту в Україні, то передусім слід почати з пошуку відповіді на питання, яке її місце в соціально-економічний системі країни загалом. Це спосіб забезпечення стрімких модернізаційних змін в економіці та соціумі, чи метод амортизації безробіття серед молоді? Як тільки відповідальні політики визначаться з пріоритетами розбудови нашої держави на майбутнє, то знайдеться й остаточна відповідь, а з неї – рецепти нарощення якості українських університетів.
Чого насправді вартий вітчизняний диплом?
Український диплом вартує рівно стільки, скільки ресурсів в нього було вкладено і скільки енергії та зусиль молода людина інвестувала у власний розвиток за роки навчання в університеті. Не більше і не менше!
Олена Янковська, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ