Перший день фестивалю минув. В голові залишився каламбур думок й емоцій. Театри приїхали, вистави відбулися. Глядачі обурювалися й сміялися, дивувалися й хвилювалися.
В "Драбини" завжди несподіваний початок. Початок V "Драбини" дивно-каламбурний. Спочатку холодний душ для всіх бажаючих побачити театральне дійство: темно, мокро і холодно. Всі хто вистояв частину першу «відкриття» сподівалися, що другою його частиною буде виступ гостя фестивалю з Любліна театру "МААТ".
Не так сталося як гадалося. Вустами ведучої МААТ просив всіх вийти з залу, щоб повернутися за 5 хв. Організатори підкреслили, що не несуть відповідальності за дії театру. Обурення, шок і здивування. Сміх, емоції й розмови. Залишалося два варіанти: або брати штурмом зал, або втекти геть, кидаючи погрози в бік драбинного дійства.
Виявилося, що львівська публіка толерантна й терпляча, а головне таки дійсно любить театр. Під дверима стояли студенти, волонтери, організаторі й журі, професійні актори й гості з цілої України. Перед театром всі рівні.
Ну, власне, після цього розпочалося головне – взаємодія глядач-театр. На мою суб’єктивну думку, Томка Бажана (режисера й засновника МААТу) чекати було варто. Для всіх глядачів хочемо підкреслити, що чекали Ви не через недоопрацювання організаторів, чи примхи люблінського театру, а всього лиш через технічну неможливість змонтувати виставу за дуже короткий час.
Важко писати про виставу, коли немає слів. Безмовною є постановка МААТу, безмовними є думки про виставу. Емоції, враження, відчуття. Власне буто апелює, до єства кожного, закликає взяти участь у колективній медитації, перейнятися долею актора. Важко сказати, що відчував кожен при перегляді постановки.
Одні захоплено знайомилися з новим для Львова засобом театрального вираження, інші відчували якусь дивну важкість в голові. Було водночас захоплююче і сумно. У пошуках відповіді на власні відчуття, розповіді друзів і підслухані враження мені подумалось, що захоплення викликало тіло Томка. Тіло не як місце для душі, вішак для одягу, об’єкт сексуального потягу. А ТІЛО як інструмент мистецтва, досконало змайстроване для відтворення сюжетних ліній, емоційних переживань, тіло, яке промовляє кожним м’язом, розповідає історію кожним рухом, перевертає світогляд грою світла й звуку.
Набагато важче було знайти джерело суму, аж допоки не згадалось, що насправді "Жіу" розповідає дуже сумну історію. Калейдоскоп дитячих спогадів, образи тих, кого більше немає відтворюють історію єврейського хлопця, якому вдалося чудом врятуватися від табору смерті в Аушвіці. Не треба крові, страшних знимків, лякаючого голосу за кадром, щоб перейнятися трагічними колізіями сюжету. І більше немає нічого додати, окрім одного: браво МААТ!
А далі була зовсім інша історія. Як зазначив режисер театру, "Ми", пан Валерій Собецький: "Дія вистави відбувається у XV столітті у Франції, автор п'єси болгарин. Отже, вистава про те, що нас з Вами зовсім не стосується".
Виявилося, що все ж таки стосується, принаймні, повного залу глядачів, які співпереживали з головною героїнею вистави – Жанною д’Арк.
Розповідь по серйозні речі з дійсно смішним гумором, Бог з татуюванням й емоційна гра Галини Глинської налаштували публіку на інші ритми. Зал аплодував, зал хотів ще, залу "Ми" сподобались! Й епохальним стрибком з Середньовіччя в совєцьке минуле завершився перший день "Драбини". Оскільки виступ луганського театру «Ага-Т» розпочався дуже пізно й багато глядачів розбіглися виловлювати останні маршрутки, в просторі, поміж потоками повітря розповсюдилось відчуття майже домашнього затишку.
Відкриємо таємницю, "Ага-Т" дуже хвилювався, що всі глядачі втечуть й на виставі залишиться сонне журі ("бо така робота"), виснажені організатори ("самі заварили, самі й їжте") й непритомні працівники театру ("без коментарів").
На щастя, гості й львів’яни таки залишилися, хоч не у повному складі, на перегляді. Й з легкої руки, В’ячеслава Дурненкова перенеслися в квартиру чотирьох дує творчих й дуже відомих дитячих письменників Бориса Заходера, Корнія Чуковського, Агнія Барто та Самуїла Маршака, які вели застільні бесіди.
Настільки легко театру вдалося комунікувати з залом, що захотілось просто таки вилізти на сцену. Стримувало тільки бажання додивитися все до кінця. Ну, а пісня "про степлер" стала хітом й її ще довго мугикатимуть собі під ніс багато найстійкіших глядачів.
А-а-а-а дело было под Тамбовом,
А де зеленый виноград,
А де хто горилку пье,
А тех нет уже давно.
А только степлер закатился
А во зеленую волну,
А оттуда да на волю,
А-а-а очнулся как не помню.
ІА "Вголос": НОВИНИ