6 грудня 2022 уряд повідомив, що з російського полону вдалося визволити ще 60 українських захисників. У офіційному повідомленні говорилося, що додому повернулося 58 чоловіків та дві жінки.
Одна з цих двох жінок – офіцер командування військового шпиталю в Маріуполі Катерина Скопіна.
Майже дев’ять місяців вона перебувала у полоні у в’язниці на території росії.
Зараз жінка проходить медичні обстеження. І зголосилася розповісти свою історію. Пояснила це так:
«У полоні перебуває мій чоловік і багато інших дівчат. Зараз, коли я вже вдома, я дізналася скільки людей доклалися до мого звільнення: говорили, писали, робили, молилися. Я всім вдячна за це. І прошу допомогти звільнити всіх тих, хто ще перебуває в полоні».
Згадуючи події лютого цього року, Катерина каже, що вже тривалий час жила на роботі. Попри те, що повномасштабне вторгнення росії в Україну розпочалося 24 лютого, та деякі бої в Донецькій області вже були раніше. То ж їхній госпіталь надавав допомогу пораненим. А, крім того, у цивільних лікарнях Маріуполя не вистачало медперсоналу, то ж лікарі госпіталю чергували й там.
В першу чергу вивозили поранених
Жінка розповідає, що перші прильоти по госпіталю вони відчули ще на у лютому. А 16 березня на реанімаційне відділення упала бомба.
Коли відбувалися ці бомбардування, Катерина перебувала на сортувальному майданчику, куди привозили поранених. То ж було прийнято рішення переміститися у підвальні приміщення заводу Ілліча.
«Там бункерів, як на Азовсталі, не було. Ми облаштовувалися у підвалах. Але і тут доводилося увесь час змінювати місце перебування, тому що увесь час бомбили. Спочатку було все нормально. А потім наші позиції зрадники здали. То ж командир вирішив змінювати локації. Ми швиденько збиралися і виїжджали. В першу чергу вивозили поранених», - каже Катерина Скопіна.
І додає, що лікарям, які надавали допомогу поранених в Маріуполі у ті дні, варто поставити пам’ятник, настільки вони віддавали всіх себе аби врятувати поранених.
«Довго перебувати на одному місці ми не могли, тому що над нами постійно кружляли безпілотники. І нас обстрілювали з усього, з чого тільки можливо. Ми навчилися розпізнавати за звуками з чого по нас стріляють, де йде ближній чи дальній бій. Стіни увесь час трусилися, виходи завалювалися. А лікарі – працювали», - говорить вона.
Бронік – це собака, який приносить радість
Розповідаючи про те, як госпіталь працював під бомбардуваннями, Катерина згадує і свого улюбленця – карликового сріблястого пуделя на ім’я Бронік.
Коли її викликали на роботу, то вона прихопила з собою і песика. Вдома у неї ще жили равлики, черепаха, папуга та хом’ячок. На жаль, усіх їх врятувати не вдалося. Але Бронік прожив з працівниками госпіталю аж до моменту, поки їх не захопили у полон.
«Коли бомба впала на реанімацію, він десь загубився. Я бігала, шукала його, плакала. А тут - ще один «приліт». Але я його знайшла і забрала у підвал», - розповідає Катерина Скопіна.
У хвилини перепочинку Бронік розважав медиків та поранених як міг. Наприклад, танцював, стрибав та співав. Щоправда, співав разом з господнею.
«Я гарно співаю. Він підспівує. Інколи так підвивав, що й мене чути не було. А ще він, співаючи, голову задирає і падає», - каже жінка. І сміється при цьому.
Спогади про Броніка – це одні з найтепліших спогадів її перебування у підвалах заводу у Маріуполі під час бомбардувань.
Зараз, розмовляючи з донькою телефоном, Катерина каже їй, що равлики, папужка, хом’ячок та черепашка вбралися і пішли в іншу домівку. А собака знайшов собі наречену і побіг до неї.
Потім був полон
Катерина згадує, цей день – 12 квітня 2022 року. У медиків уже не було медикаментів аби надавати допомогу пораненим. Ворог постійно їх бомбардував. І давати відсіч не було чим. Тому було прийнято рішення йти на прорив. Українські захисники сподівалися прорватися до своїх. На жаль, спроба виявилася не вдалою.
«Ми не знали куди ми їдемо: чи на Азовсталь, чи в якийсь інший бік. Коли наша колона рушила аби виїхати з заводу, росіяни почали бити «градами» по нас. Машина, в якій я перебувала, стояла коло ялинок на території заводу, на виїзді з Маріуполя. Якщо повернути наліво, то там є СІЗО чи колонія в Кам’янці, в якій нас потім утримували», - розповідає вона.
Тому вони повернулися у підвали. Так минула ніч.
Вранці медики взяли білу ковдру, написали на ній знак – 300, що означає «поранені».
Але на території заводу вже був ворог. Зараз Катерина Скопіна вважає, що це були військові з так званої «днр». І їх почали захоплювати у полон.
Жінка зізнається, що їй вдалося роздобути пістолет. По роботі їй зброю мати не належить. Але тоді подумала, що якщо в полоні над нею спробують знущатися, то вона скористається цим пістолетом, аби спробувати захистити себе і забрати з собою на той світ кілька ворогів.
Також вона схотіла зберегти свої золоті кульчики у формі тризуба, які подарували їй батьки. Думала, що вдасться сховати у роті. Проте в останній момент викинула і пістолет, і кульчики.
Перше, що зробили вороги, це почали їх обшукувати та відбирати речі: якщо у когось був комп’ютер чи телефон, хороше вбрання та інше, то все це відбирали.
Катерина також несла в руках Броніка. Хтось підскочив до неї й вдарив по руках, песик випав. Жінка сподівається, що він кудись втік, його підібрали та доглядають за ним. Адже він такий добрий та приязний.
Кохання понад усе
Майже місяць, до моменту, коли їх захопили у полон, поруч з Катериною перебував її чоловік, морпіх Ігор Дмитриковський. Він приїхав до госпіталю коли росіяни розбомбили реанімаційне відділення й отримав наказ залишитися там та допомагати.
«У нас не було носилок, то ж він на руках носив поранених. Ніс їх на собі у підвал», - розповідає жінка.
Востаннє Катерина та Ігор побачилися 13 квітня. Тоді вона, скориставшись своїми знаннями психолога, випросила у своїх тюремників можливість побачити чоловіка.
Їм навіть дозволили разом сісти в автобус, який віз українських захисників до місця їхнього першого ув’язнення.
«Ми їхали з Маріуполя до Оленівки майже 12 годин. Нам сказали, що росіяни захопили вже всю Донецьку область. Але дорогою я побачила, що вони збрехали. Я кажу до чоловіка: «Ігоре, так нас здурили». А він до мене: «Тихіше, конвой слухає про що ми говоримо», - згадує Катерина.
В автобусі Ігор зняв свою обручку і віддав дружині. Вона дуже хотіла зберегти її. Тому роздерла шов на білизні й сховала туди.
Але, на жаль, в одній з в’язниць жінок, які перебували у полоні, роздягли догола та обшукали кожен рубчик на одязі.
«У Валуйках обручка ще була. А коли нас перевезли до Курська, то її вже не було», - говорить вона.
Повернувшись в Україну, Катерина відразу почала цікавитися долею свого чоловіка. Щонайперше, розпитувала тих чоловіків, яких визволили того ж дня, коли і її. Проте, на жаль, ніхто їй нічого сказати не зміг.
Потім звернулася до командування частини, де служив Ігор Дмитриковський. Але і тут нічого не дізналася.
«Керівництво відповіло мені, що його прізвище постійно подають у списки для обміну. Що він перебуває на території російської федерації. І що треба чекати. Сьогодні мені сказали: «Якби ми мали таку можливість, то ми вже поїхали й забрали б його», - каже Катерина.
Але для неї кожен день очікування - це муки.
Чому заплетена коса? Не положено!
Повертаючись до того, що їй випало витерпіти в полоні, Катерина згадує, що найгірше ставлення було у Таганрозі.
«Їжу давали тричі на день. Але їсти того не можливо було. Таке навіть голодний пес не їстиме. Суп з лушпиння», - каже вона.
До порівняння, в інших місцях годували краще.
Згадує, що в перші днів полону в Оленівці всіх медиків-жінок тримали разом. А в Таганрозі їх вже розділили: офіцерів помістили в одному корпусі, сержантів та солдат – в іншому.
Катерина Скопіна розповідає, що день у них починався о шостій ранку.
«Грає гімн. Далі – перевірка, сніданок, обід, вечеря. І день закінчувався о 10 вечора тим же гімном. Поміж тим викликають на допити», - коротко описує жінка день перебування у полоні.
Дехто з полонених погоджувався на роботи та ходив у швейних цех. Але сама Катерина відмовилася від такої «ласки», точно знаючи, що згідно з Женевськими конвенціями ніхто її змусити до цього не може.
У полоні росіяни підозрювали, що Катерина Скопіна – снайпер. На таку думку їх наштовхнули мозолі на її пальцях. Зрештою, вони так і не могли зрозуміти чому українки так палко захищають свою батьківщину та співвітчизників.
Щодо гігієни, то вперше помити голову їй вдалося 24 травня.
«Я мала заплетені коси. До речі, їм, в росії, не подобаються коси. У них, певно, асоціація заплетених кіс з нашою символікою - колосками пшениці. Вони вимагали аби ми розплітали коси. І коли я відмовилася, то наглядачка в Таганрозі погрожувала принести ножиці та обрізати їх. Я їй відповіла: «Якщо вам це принесе задоволення та радість, то мені вас шкода», - розповідає жінка.
Молитви та гімн України
Навіть перебуваючи у полоні, Катерина більше думала про своїх товаришок, ніж про себе. Підтримувала їх як могла.
Жінки розмовляли про їжу, про те, хто що любить готувати, ділилися рецептами.
Також мріяла про повернення і думала який ремонт зробить вдома у батьків. Адже розуміла, що її помешкання в Маріуполі зруйноване.
«Я думала де ліжко поставлю, де – стіл. Який шифоньєр куплю, які полички будуть. Де буде стояти ліжко доньки. Придумала навіть, що це буде двоповерхове ліжко: нагорі вона буде спати, а внизу буде її стіл», - розповідає вона.
А також – співали пісні.
Катерина зізнається, що на День Незалежності України вони співали гімн України. Всі разом.
«Я співала гучніше. Дівчата – тихіше. А коли нас змушували співати гімн росії, то всі очікували від мене, що я зараз почну: «Ще не вмерла України». Бо ж вони не казали який гімн треба співати. І мені кожного разу хотілося уточнити який», - сміється жінка.
Також жінки, які перебували в полоні, щодня, зранку і ввечері молилися. Сідали в коло і за сигналом розпочинали свою молитву.
«24 серпня ми домовилися, що як тільки я пчихну, то ми розпочинаємо. Я голосно пчихаю. А того дня я ще голосніше пчихнула. Ми молилися за Україну», - говорить Катерина.
Покарання – одиночна камера
Жінка розповідає, що тюремникам жодного разу не вдалося їх спіймати за виконання гімну України. Хоча в усі українські державні свята українки відчували гірше ставлення до себе.
Але невгамовна Катерина вимагала до себе і до своїх товаришок ставлення згідно з Женевськими конвенціями. Вона навіть підбурила всіх розпочати голодування.
«Я їм нагадувала, що ми – не в’язні, а – військовополонені. Тому нам мають надати інформацію згідно з нашим статусом і ставитися до нас саме так. Вимагала, аби нам повідомили про наші права як військовополонених. Можливо, ми маємо право телефонувати додому, писати листи чи ще щось. Адже ми цього нічого не знали», - розповідає вона.
Дівчата домовилися, що писатимуть листи до воєнного коменданта та повідомили про це адміністрацію закладу, де їх утримували. Вони хотіли дізнатися про процедуру обміну. Проте в адміністрації знайшли інший спосіб відповіді: тих, хто забагато питав, помістили у штрафний ізолятор.
Там Катерина пробула цілий тиждень. Каже, психологічний стан був жахливий.
Вже зараз, перебуваючи в Україні, жінка дізнається скільки всього було зроблено для її визволення. І сподівається, що не менших зусиль докладуть до визволення її чоловіка, Ігоря Дмитриковського та подруг.
«Тепер я прохожу медичне обстеження та лікування. І ще мені запропонували реабілітацію в Карпатах. Можна відмовитися. Але я – погодилася. Я відновлю своє здоров’я аби мати сили допомогти відновитися чоловікові, коли він повернеться додому», - каже Катерина.
ІА "Вголос": НОВИНИ