На шостому році війни, коли від рук російських окупантів гинуть українські воїни, а Росія просто бомбить наш інформаційний простір фейками та ворожою пропагандою, українців просто шокував бігборд посеред Києва з написом «Рассія – наш главний стратєгічєскій партньор».
До того ж на окремих наших телеканалах - у час гібридної війни - одіозні політики мало не щодня дозволяють собі неправдиві та навіть ворожі заяви щодо України та українців на зразок «Небесну сотню ніхто не розстрілював».
Натомість за 2,5 роки, починаючи з 2017-го, Міністерство інформаційної політики часів Порошенка витратило на захист інформаційного простору аж 400 мільйонів грн. А законопроект нинішнього міністра культури Бородянського, покликаний боротись з дезінформацією та фейками, що вже давно стали серйозним викликом інформаційній безпеці країни, громадськість та експерти рознесли вщент.
То ж захищала і захищає зараз українська влада наш інформацій простір від потужних атак країни-агресора протягом останніх років, а чи це просто викинуті на вітер (чи у чиїсь кишені) сотні мільйонів? І чому у час гібридної війни політика окремих українських ЗМІ «рясніє» елементами відвертої ворожої пропаганди і за це ніхто не покараний? Як загалом ефективно протистояти дезінформації та боротись із фейками?
Про це «Вголос» запитав у медіа юриста Інституту масової інформації Алі Сафарова, медіаексперта, професора, доктора наук із соціальних комунікацій Олександра Чекмишева, політтехнолога Петра Охотіна, ексзаступника Міністра інформаційної політики України та члена Ради з питань свободи слова та захисту журналістів Тетяни Попової та директорки ГО «Детектор медіа» Галини Петренко.
Що ви можете сказати про інформаційну політику України протягом останніх років?
Петро Охотін:
Інформаційна політика України на зовнішньому напрямку була провалена. Зокрема через те, що росіяни просто закидували грішми спроби України доносити свою думку. Також було провалено формування лідерів думки серед громадян ЄС, інтелектуалів, які могли б доносити український погляд на ситуацію.
Олександр Чекмишев:
У Львові готували фахівців з контрпропаганди. Але їх скоротили. А в той час тільки в одному Новосибірську таке відділення розширили у 8 разів!Навіть тоді, коли не було такої тотальної гібридної і реальної війни, Україна програвала в інформаційній політиці. Адже ще кілька десятків років тому російські політики говорили, що треба в України відібрати Крим. А в нас на зорі незалежності вважали, що кругом одні брати, особливо на Сході. От у Львові за радянських часів готували фахівців з пропаганди та контрпропаганди. Але після проголошення незалежності їх скоротили. А це в той час, коли прийшов до влади Путін у Росії, тільки в одному Новосибірську таке відділення розширили у 8 разів! І тепер після того, як почалася і гібридна інформаційна, і реальна війна з Росією, ми пожинаємо плоди такої політики. І вже у 2013 р. Україна опинилася в епіцентрі всіх цих інформаційних вкидів та інформаційних атак, а відповідних фахівців, які б знали, як цьому реально протидіяти, не було.
Тому й не вирішеними залишаються такі стратегічні цілі, які мала би реалізувати влада в інформполітиці: функціонування структур пропаганди контрпропаганди; створення єдиної державної інформаційної політики для всіх державних структур; системна робота щодо суспільних медіа; розбудова мережі корпунктів за кордоном та суттєве підсилення іномовлення тощо.
Алі Сафаров:
Загалом засоби, які застосовувались проти інформаційної агресії з боку Росії – дали результат, можливо не такий значний, як хотілося б. При цьому загальний стан правового регулювання інформаційного простору покращувався і приводився ближче до демократичних стандартів свободи слова: покращена прозорість і відкритість влади через законодавство про доступ до публічної інформації, посилений захист журналістів тощо. Однак протягом останнього року ці тенденції змінилися. Зокрема, законопроект про медіа (№ 2693) та законопроект про дезінформацію відкидають досягнення в галузі свободи слова і намагаються встановити контроль держави над розповсюдженням інформації - як в традиційних медіа, так і в блогах, соцмережах тощо.
Галина Петренко:
В принципі, в Україні зараз роблять багато спроб, аби змінити інформаційну політику та вирішити важливі питання – такі, зокрема як засилля інформаційних маніпуляцій чи дезінформація. Також триває процес підготовки і ухвалення важливого законопроекту про медіа, який має описувати і контролювати вже сучасні реалії функціонування ЗМІ, бо наше законодавство застаріле.
Як ефективно боротися з дезінформацією, фейками та особливо ворожою пропагандою?
Олександр Чекмишев:
Для боротьби з пропагандою не потрібні окремі інституції. Але це має бути системно розподілена робота. Зокрема те, що стосується війни та військових справ – тут мають працювати фахівці з військової пропаганди та контрпропаганди.
Петро Охотін:
Для того ж, щоб боротися з фейками, потрібно самим їх не розповсюджувати, а також виховувати критичне мислення у громадян. Натомість я не бачу, щоб політики були зацікавлені в цьому.
Алі Сафаров:
Перш за все треба належним чином застосовувати чинне законодавство. Визнання Криму російським, заяви, що «Донецьк і Луганськ - це не Україна» – є кримінально караними злочинами відповідно до статті 110 Кримінального кодексу України, незалежно від того, хто саме висловлює таку думку і яким способом цю думку публічно поширюють. Другим напрямком є роз’яснювальна і освітня робота щодо медіаграмотності. Третім – створення якісної правдивої інформації про події і широке розповсюдження такої інформації. Зміни до законодавства для цього не потрібні, або потрібні лише в певних незначних обсягах.
Які закони в Україні регулюють діяльність медіа?
Алі Сафаров:
В Україні існує велика кількість законів, які регулюють інформаційні взаємовідносини. Загальні питання врегульовані в Конституції України, Цивільному кодексі України, Законах України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації» тощо. Діяльність медіа регулюється Законами України «Про телебачення і радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства», «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів» тощо. Покарання для медіа – це може бути відшкодування шкоди за розповсюдження недостовірної інформації в цивільно-правовому порядку, позбавлення ліцензій – для телерадіоорганізацій, притягнення посадових осіб медіа до адміністративної і кримінальної відповідальності. І тут рівень відповідальності залежить від рівня суспільної шкоди і визначається чинним законодавством.
А чому тоді навіть в час війни в Україні вивішують бігборди з ворожою інформацією та як схожим випадкам протидіяти?
Петро Охотін:
Де-юре у нас немає війни з Росією. Саме це створює ситуацію, коли кандидат у Президенти може повісити борди з Путіним, а хтось — про «стратегічне партнерство»Де-юре у нас немає війни з Росією. Саме це створює ситуацію, коли кандидат у Президенти може повісити борди з Путіним, а хтось — про «стратегічне партнерство». Тому коли Бородянський говорить про те, що новий закон діятиме до кінця війни, я запитую: «А коли вона юридично почалася?» та «А що тоді в нас було з 2014 дотепер?». Особливо заяви Бородянського виглядають кумедно, коли ми згадаємо Портнова, Лукаш і інших діячів режиму Януковича, які називають себе журналістами та правозахисниками.
Алі Сафаров:
Оскільки де-юре Україна не знаходиться в стані війни з Російською Федерацією, продовжується транспортне сполучення з РФ, економічна співпраця тощо, то правових підстав вважати такий бігборд публічним закликом до порушення незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України – немає. Для того, щоб припинити поширення таких біг-бордів, треба не тільки визнати РФ державою-агресором, а щонайменше здійснити додаткові практичні кроки: розірвати дипломатичні стосунки з РФ, припинити транспортне сполучення і економічну взаємодію тощо.
А чому в Україні ефективно не впливають на ті ЗМІ, які у своїй інформаційній політиці використовують відверту ворожу пропаганду?
Галина Петренко:
Всі прекрасно розуміють, що одні й ті ж проросійські мережі розповсюджують одні й ті самі медіа, які мають свою конкретно спрямовану політику. Чому? Бо таким медіа відповідні розпорядження дає їхній власник, а у нього є відповідні політичні інтереси чи отримав таке замовлення, тобто продав частинку ефіру комусь. Тому тут потрібно шукати і викривати джерела фінансування таких медіа, зокрема тих, що афілійовані з Росією – і це має бути зроблено на державному рівні. Тоді штрафувати і закривати. Лише би було бажання. А в нашій країні владі дуже складно боротися з багатими та впливовими людьми, натомість набагато простіше боротися з розпорошеною спільнотою журналістів.
Олександр Чекмишев:
Не секрет, що зараз в українському інформаційному просторі є кілька телеканалів, зокрема ті, що належать до групи Медведчука, які де-факто є українськими ретрансляторами путінської пропаганди. І тут проблема в тому, що тоталітарними методами з ними боротися не треба. Але це має бути ретельна і дуже наступальна робота. Тут треба, як мінімум, визначати: чи можуть ці меседжі провокувати насильство чи терористичні акти, а чи є це маніпуляція свідомістю громадян.
Алі Сафаров:
Оскільки війну з Росією не визнали де-юре, то припинення діяльності таких ЗМІ не буде мати правових підстав. Щодо осіб, які висловлюють ворожі до України тези – їх варто притягати до кримінальної відповідальності. Проте, враховуючи презумпцію невинуватості, забороняти таким особам брати участь в ефірах не має правових підстав.
Тетяна Попова:
Наше сьогоднішнє законодавство майже не дозволяє закривати ЗМІ через їхню не відповідну законам позицію і навіть за дезінформацію. Є, щоправда, рішення РНБО щодо блокування ресурсів, але виникають питання, чи його виконання правильно юридично забезпечено. Хоча зараз, наприклад, Нацрада забрала ліцензію у 112 каналу на цифрове мовлення, адже вона була видана незаконно. Щодо інших телеканалів того самого холдингу є перевірки, приписи, але закрити їх зараз неможливо.
Нацрада має відстежувати усі порушення законодавства та направляти їх до суду. Хоча у 112 телеканалу ліцензію забирали кілька років. Не знаю, з чим це було пов’язано: чи з тим, що попередня влада говорила, що хоче забрати ліцензію, але не забирала? Я не можу відповісти на це питання, адже це не до мене Медведчук їздив вночі на Банкову, а до Порошенка.
Та й Нацрада не може відразу забрати у каналу ліцензію. Спочатку мають зробити одне попередження, потім друге, накласти штраф, а потім, у випадку не ухвалення рішень, подавати до суду. А ці судові процеси можуть тривати кілька років. Самі ж штрафи можуть складати сотні тисяч, навіть і мільйон – але і їх можна оскаржувати у суді. Та й загалом - навіть якщо й будуть більші штрафи за порушення, найголовніше – аби була політична воля.
У якій країні інформаційна політика справді є ефективною та чому?
Алі Сафаров:
Відповідно до даних різноманітних досліджень найбільший рівень медіа-грамотності і найкраще убезпечення від дезінформації – у скандинавських країнах.
Галина Петренко:
Стовідстоково подолати фейки та дезінформацію не вдалося ще нікому. Але варто брати приклад з демократичних країн, як вони борються з дезінформацією – таких як США, Франція, Німеччина, Великобританія та інші. Вони всі регулюють свій інформаційний простір. Наприклад, є така інституція на рівні ЄС - Центр стратегічних комунікацій Stratcom — неурядова організація, яка бере активну участь у реформуванні державних комунікацій –моніторить інформпростір і може класифікувати всі інформаційні вкиди і їхнє джерело, передавати таку аналітику до відповідних служб. І що цікаво: виявляється, вони проводять консультації з українською владою протягом двох років щодо співробітництва. Але, що характерно, ні попередня, ні нова наша влада з цим не поспішають.
Тетяна Попова:
Мінкультури варто було б адаптовувати певні норми європейських законів. У світі є приклад дезінформаційного закону - закон у Франції почав діяти з кінця 2018 року.
У Мінкульті розробили законопроєкт, покликаний боротись з дезінформацією. Чи буде він ефективним?
Петро Охотін:
Закон Мінкульту розроблений для зачистки інформаційного поля та не має нічого спільного з боротьбою з дезінформацією. Наша влада сама розповсюджує фейки. А наявність «незалежних» організацій, які визначатимуть, хто є професійним журналістом, вкотре доводить — відбувається жорстка спроба встановити гегемонію на свободу слова.
Алі Сафаров:
Виходячи з аналізу того тексту, який ми маємо (а це поки що не текст законопроекту, а лише порівняльна таблиця) – скажу, що він не буде ефективним в боротьбі з дезінформацією, натомість встановить тотальний внутрішній контроль за інформацією всередині України. І загалом він спрямований на боротьбу проти критики конкретних дій органів державної влади і органів місцевого самоврядування.
Галина Петренко:
Шкоди загальної буде більше, аніж користіЗагалом багато ініціатив, зокрема й ті, що є у законопроекті про протидію дезінформації, ухвалюють дуже поспіхом і з браком професійності та розуміння їхнього функціонування, зокрема тієї ж дезінформації. І ті заходи, які пропонує держава, проблему не поборять, а навпаки - такі ініціативи посягають на свободу слова і висловлення. І це може справляти своєрідний охолоджувальний ефект на журналістів: коли представники медіа, які не збираються розповсюджувати дезінформацію, будуть остерігатися писати на важливі теми – про національну безпеку, армію, проводити пізні розслідування, зокрема антикорупційні в армії. Журналісти просто уникатимуть таких тем, аби не «потрапити під удар». І шкоди тут загальної більше, аніж користі.
Тетяна Попова:
Хоча я проти законопроекту Бородянського, вважаю, що в Україні потрібно буде ухвалювати закон щодо протидії дезінформації, зокрема ворожої російської, але це має бути грамотно виписаний закон, який би не порушував конституційні права громадян, а наші зобов’язання перед європейськими інституціями. При цьому Гуманітарний комітет ВРУ проти ухвалення цього законопроекту, мовляв з фейками потрібно боротися, але не такими методами, які пропонує Бородянський.
Марія Волошин, ІА «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ