Суттєвим доказом цього є результати моніторингу, який нещодавно оприлюднили. Моніторинг показав, що з 112 державних структур у Львові (ЖЕКи, управління соцзахисту, навчальні заклади, поліклініки тощо) лише вісім пристосовано для відвідування людини з інвалідністю з волонтером, для самостійного відвідування – лише чотири. Потрапити в решту закладів люди у візках не зможуть не те що самостійно, а й з допомогою волонтерів.
Щодо приватних закладів, то в них теж не надто дбають про те, щоб люди з особливими потребами мали туди доступ. Показовою є історія, коли хлопцеві у візку відмовили продати абонемент у спортзал. Львів'янин Остап Стадник три роки марно намагався купити абонемент на відвідування басейну у фітнес-клубі «Sport life». Причина, через яку чоловікові відмовили вперше, є просто жахливою: в адміністрації сказали, що хлопець у візку «буде своїм виглядом відлякувати клієнтів».
Коли історія набула розголосу і чоловік розповів про свої проблеми на сесії міської ради, мер Львова доручив керівнику департаменту гуманітарної політики, голові Сихівської райадміністрації та депутатам з’ясувати ситуацію і, можливо, у цьому закладі визнають помилковість свого рішення, а також паралельно проінспектувати інші спорткомплекси на предмет доступності для неповносправних.
Крім того, у Львові за останній період трапилася низка неприємних ситуацій, коли людей з особливими потребами не впустили в громадські місця.
Ось лише кілька з них.
Відомого переселенця з Донбасу Романа Кисляка з ДЦП безпардонно вигнали із львівського ресторану «Vapiano Lviv» за те, що він видався підозрілим. Заклад приніс свої вибачення Романові, але користувачі соцмереж поширили заклики не відвідувати цей ресторан через те, що той став місцем дискримінації людини з ДЦП. Через цей випадок запустили соціальну ініціативу #накавуздругом, у рамках якої з Романом зустрілася дружина Президента України Марина Порошенко.
Однак уже через кілька тижнів Львів сколихнув черговий скандал. У відому «Криївку» не впустили візочника, бо працівник не мав часу потурбуватися про це. У результаті він залишився без роботи, але і це загалом не змінило ситуацію у львівських кав’ярнях. У ту саму «Криївку» будь-який візочник самостійно не зможе потрапити.
Можливо, не у всіх випадках були проблеми з облаштуванням закладів, а радше – із толерантністю, однак вони вкотре довели, що над створенням належного комфортного середовища для людей з інвалідністю у Львові треба ще дуже багато працювати.
Відсутність належного ставлення до осіб, які мають інвалідність, створює ще одну проблему: на парковках зазвичай місця для інвалідів займають ті, кого прийнято називати «автохамами». У Львові спробують перевиховати таких людей: на одному із круглих столів активісти та депутати міської ради вирішили створити мобільні групи, які їздитимуть містом і фіксуватимуть автомобілі, що паркуються на місцях, призначених для людей з обмеженими можливостями.
Водночас голова Львівського обласного відділення Українського фонду «Реабілітація інвалідів», позаштатний радник міського голови Львова Ярослав Грибальський, який також є візочником, розповів «Вголосу», що в суспільстві часто роблять помилку, коли говорять, що потрібно облаштовувати вулиці та будівлі лише для людей, які мають інвалідність, адже проблема доступності стосується всіх маломобільних груп населення. До них належать літні люди, вагітні жінки, мами з колясками, малі діти, особи, які мають тимчасову неповносправність (до прикладу, зламана нога). Тож, якщо зібрати всіх цих людей, то вийде чи не половина мешканців міста, для яких треба робити життя комфортнішим.
У Львові, за словами Ярослава Грибальського, проблема облаштування будинків та вулиць для маломобільних груп населення не є дуже критичною і в цьому напрямі в місті немало зроблено. Однак є речі, на які варто звернути увагу.
«У місті є кілька районних адміністрацій, які категорично недоступні для маломобільних людей. Окрім того, маломобільні категорії населення не мають можливості зайти в музеї. Із закладів культури у Львові доступними є лише Оперний театр та державна філармонія», – сказав Ярослав Грибальський.
Зазвичай заклади культури та музеї в нашому місті розташовані в будівлях, які є пам’ятками архітектури чи історії, тому облаштувати там пандуси доволі складно. Звісно, за бажання керівництва міста можна знайти кошти та можливість зробити заклади культури доступними для людей з інвалідністю, але, на жаль, це бажання чомусь не виникає. Також ніхто не контролює якість засобів, які забезпечують доступність для маломобільних груп населення. Часто пандуси встановлюють абияк, вони не тільки не є безпечними, а й можуть зашкодити тим, хто по них рухається. Водночас у новобудовах, за словами Ярослава Грибальського, засобів доступу часто взагалі немає, адже проектанти «забувають» про них.
«Оскільки вже наявні будівлі змінити неможливо, то треба стежити за тим, що будують та ремонтують. Державні будівельні норми передбачають забезпечення доступності для маломобільних груп населення, тому варто контролювати, щоб їх дотримувалися будівельники: акуратно викладали пониження на пішохідних переходах, створювали тактильні попередження для осіб, які мають порушення зору, тощо», – сказав радник міського голови.
Також Ярослав Грибальський наголосив, що у Львові дуже мало вищих навчальних закладів, які є доступними для маломобільних осіб. Фактично недоступною для людей з обмеженими можливостями є, до прикладу, Львівська політехніка. Притому, що зовсім нещодавно на території головного корпусу проводили ремонтні роботи і встановили там пандуси. Однак вони не лише не допомагали пересуватися територією університету, а, навпаки, є небезпечними для здоров’я людей. Тому пандуси заставили клумбами, а маломобільні люди потрапити на територію університету не можуть.
«Як у суспільстві можна виховувати толерантність до людей з інвалідністю, якщо молодь бачить таке ставлення до інвалідів у своєму навчальному закладі? Мабуть, це риторичне запитання», – сказав Ярослав Грибальський.
В Україні людей з інвалідністю є близько 6%, і їхня інтеграція в суспільне життя мала би бути одним із пріоритетів для влади. В теорії так і є: представники влади часто та багато говорять про потреби людей з обмеженими можливостями, однак на практиці все зводиться до того, що маломобільні люди змушені сидіти у своїх квартирах, адже часто навіть будинки, в яких вони проживають, не обладнано належно. Тож проблеми для неповносправних розпочинаються відразу після того, як вони відчиняють двері власного дому.
«На жаль, у нашій державі ніхто не має права контролювати, чи дотримано норм доступності під час будівництва чи ремонту. Контроль за дотриманням державних будівельних норм мала б проводити Державна будівельна інспекція, однак 2013 року було введено мораторій на проведення перевірок, отож інспекція не могла боротися з порушенням правил. Можемо впливати лише на аптеки, бо вони мають бути доступними для маломобільних груп населення, щоб отримати ліцензію. Тому встановлення пандусів, облаштування закладів усередині та зовні – це особиста справа кожного власника та керівника, його особиста відповідальність», – сказав Ярослав Грибальський
З іншого боку, 2009 року Україна ратифікувала Конвенцію про права інвалідів. Стаття 9 цього документа, яка називається «Доступність», каже: «Щоб надати інвалідам можливість вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення інвалідам доступу нарівні з іншими до фізичного оточення, до транспорту, до інформації та зв'язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об'єктів і послуг, відкритих або таких, що їх надають населенню, як у міських, так і в сільських районах». Бачимо, що Україна зобов’язана забезпечувати належні умови для життя людей з інвалідністю, але чи виконує вона ці зобов’язання – це вже інше питання.
Леся Бурбан, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ