Доцільність і ціна повернення
Вітчизняні політики та державні керманичі роздають щедрі обіцянки громадськості повернути захоплені росіянами регіони до складу України, однак такі висловлювання є начисто популістичними не лише через свою нездійсненність у середньостроковій перспективі, а й через очевидну шкідливість такого кроку. Поки РФ існує у своїх теперішніх кордонах та має наявний ядерний, військовий, ресурсний, економічний та демографічний потенціал, Кремль так легко не відпустить Україну з орбіти свого впливу. Окуповані сепаратистські території Донбасу, подібно до Абхазії чи Придністров’я, є тим ключем та важелем, за допомогою якого Москва контролюватиме зовнішню та внутрішню політику сусідніх держав.
Крим і Донбас нині настільки нашпиговані російським озброєнням та диверсантами, що звільнити їх за допомогою штурмових операцій ЗСУ коштуватиме надто дорого. Враховуючи, що сторона, яка наступає, повинна мати втричі більшу перевагу в бойовій техніці та в живій силі, аніж та, що обороняє, то втрати українських підрозділів та руйнування регіону можуть бути катастрофічними.
Завдяки природним умовам штурм Криму завжди коштував надто дорого тим, хто наступає, а тепер півострів перетворено на справжню фортецю і воєнну базу РФ з переважно нелояльним до України населенням. Тож у військовому аспекті збройне повернення Криму є радше мрією маніяка-м'ясника, аніж військового стратега. Тому військового вирішення проблеми захоплених територій немає, оскільки Україна нині ще не здатна завдати військової поразки РФ, а доти Москва не дозволить нашій країні змінити стратегічну ситуацію на свою користь.
Однак, окрім неможливості повернення анексованих територій, дедалі більше українців ставить собі питання наслідків їхнього можливого повернення. Якби раптом Крим та Донбас під впливом чи загальної кризи та дезінтеграції РФ, чи міжнародного конфлікту і різкого ослаблення Росії знову реінтегрувалися до складу України, Київ просто не знав би, що з ними робити. Крім того, політика української влади щодо реінтегрованих територій та місцевого населення більшість українців просто розлютила б.
За рік війни та взаємної ненависті, якій сприяли розтиражовані випадки про катування українських військовиків та звірячі вбивства «кіборгів», значна частина українців настільки ненавидить донецьких сепаратистів, що будь-яке національне примирення наразі є неможливим. Навіть у західних областях багато людей вважає за можливе відмовитися від Донбасу, який створює країні стільки проблем і гальмує зростання економіки та європейську інтеграцію. Остаточна втрата Донбасу засмутила б українців менше, ніж його повернення, з усіма логічними наслідками цього процесу.
Два шляхи реінтеграції
Будь-яке повернення державою втраченої території внаслідок сепаратизму чи окупації у світовій історії відбувалося або за репресивною, або за демократичною моделлю. Україна навряд чи наважиться заарештувати й засудити десятки тисяч бійців сепаратистських формувань (а за даними військових, кількість бойовиків на Донбасі сягає 30 тисяч), кримських солдатів та офіцерів, міліціонерів, службовців, прокурорів, державних чиновників, які, зрадивши присягу, пішли на службу ворожій державі-окупанту. Уряд напевно не звільнить з роботи десятки тисяч кримських учителів, працівників культури, науковців, які під новою владою здійснювали насильницьку русифікацію півострова: закривали українські й кримськотатарські школи та кафедри, спалювали українські книжки на площах, зривали державні прапори, переслідували українську Церкву та докладали особистих старань у насаджуванні «русского мира».
Очевидно, що шлях навіть м’яких репресій, без депортацій та масових смертних вироків, для української влади не є пріоритетним. Завдяки властивій ментальності та повазі до чужої ідентичності, тим паче російської, Україна традиційно намагатиметься знайти мирний шлях «компромісу та діалогу» зі своїми ворогами. Сприятиме цьому також позиція ЄС та міжнародної спільноти, яка побутові випадки п’янства бійців «Айдару» в зоні АТО помічає швидше, аніж криваві катування українців донецькими сепаратистами. Тож в умовах залежності від міжнародних фінансових запозичень, кредитів та обіцянок євроінтеграції в України залишається лише демократичний шлях реінтеграції окупованих територій. Іншого варіанта Європа просто не допустить, погрожуючи міжнародною ізоляцією та санкціями, які для молодої та бідної Української Держави будуть надзвичайно переконливими. Тож альтернативою залишається саме демократична модель, оскільки рішучіший шлях вирішення цієї проблеми коштуватиме надто дорого.
Почути Донбас і дати йому грошей
Водночас демократичний шлях вимагає низки компромісів, зміст яких полягає у врахуванні інтересів обох сторін конфлікту. Компроміс з окупованими сепаратистськими територіями мав би передбачати загальну амністію терористам, легалізацію сепаратистських утворень, мовну та культурну автономію регіону і зобов’язання української влади «почути Донбас». Головорізів, які катували людей, здійснювали розстріли, обстрілювали мирні міста, прив’язували жінок до ганебних стовпів чи калічили військовополонених, потрібно буде пробачити і реабілітувати. Незалежно від того, чи «ДНР» та «ЛНР» увійдуть до складу України на правах автономних територій, чи їх буде ліквідовано силовим шляхом, Києву все одно доведеться проводити дуже лояльну політику, з огляду на масові настрої регіону.
Окрім того, Україні доведеться витратити десятки мільярдів на відновлення зруйнованої сепаратистами економіки, інфраструктури та житлового фонду Донбасу. Доведеться заплатити затримані зарплати, стипендії, соціальні виплати та пенсії сепаратистам і їхнім родичам, які ненавидять Україну й готові вбивати її патріотів. При цьому цей регіон, населений зазомбованими російською пропагандою жителями, ще на десятки років залишиться територією російського ідеологічного впливу і п’ятою колоною Москви. Ці бандитські республіки виконуватимуть роль гангренозних регіонів, які блокуватимуть не лише євроінтеграційні процеси, а й підриватимуть цілісність самої Української Держави.
Повернення до списку українських виборців мільйонів жителів Донбасу та Криму кардинально змінить політичну карту України, в якій уже не домінуватимуть демократичні та патріотичні партії. Результати виборів, які доведеться провести у звільненому Донбасі, в умовах панування кремлівської пропаганди та проросійських настроїв додадуть політичної ваги колишнім «регіоналам» та комуністам, що, своєю чергою, загальмує євроінтеграційні процеси України.
Вибори в регіоні, нашпигованому зброєю та адептами «русского мира», апріорі не вважатимуть чесними і прозорими, оскільки населення буде або обдурене маніпуляціями російських мас-медіа, або ж підкуплене роздачею гречки чи банальним адмінресурсом місцевих можновладців. До числа політичної еліти можуть увійти і «нові політики»: лідери бойовиків та сепаратистських формувань, у минулому – бандити й агенти ФСБ, і кримінальні злочинці, які катували українських військових. Амністовані та захищені від переслідування, як рівноправні громадяни України, вони матимуть право їздити по всій території держави та в країни ЄС – у рамках міжєвропейської регіональної співпраці.
Крім цього, для повного консенсусу та захисту прав «регіонів», Криму та Донбасу, в рамках державної програми лояльності й реінтеграції громадян до українських реалій мають надати «культурну автономію». Насамперед це означало б закріплення тотального панування російської мови, масову українофобію у ЗМІ, фактичне викорінення української мови із суспільно-інформаційного дискурсу, право на викладання фальсифікованої радянської історії і кремлівських міфів у навчальних закладах. Під питанням навіть те, чи наважиться Київ знову запровадити українську мову в тих установах чи навчальних закладах, де раніше була українська, але сепаратисти після окупації запровадили російську.
Амністія катам і вбивцям
Необхідною умовою, без якої ніколи не настане мир на Сході, є загальна амністія для бойовиків сепаратистських формувань, зокрема тих, хто вбивав українців. Тобто амністію мають оголосити всім аксьоновим, захарченкам, плотницьким, «батонам» та «бабаям», які катували і знущалися з українських військових, ґвалтували жінок та грабували майно мирних громадян. Амністія мала б списати всі військові злочини обох сторін заради досягнення взаємного примирення. Логічним кроком для утвердження справжнього миру в цих регіонах мало б стати не лише звільнення терористів від будь-яких переслідувань, а й визнання їх учасниками бойових дій, надання пенсій за інвалідність, лікування за державний рахунок. Адже юридично всі вони мають бути повноцінними громадянами України та повинні мати такі ж права, як й учасники АТО. Всі минулі злочини, тим паче «політичні», такі як сепаратистська діяльність, потрібно списати. Інакше примирення та діалогу між Сходом та Заходом не буде досягнуто, а дискримінаційний статус регіону з великою кількістю зброї стане джерелом нового конфлікту.
Отже, з поверненням Донбасу та Криму Україна одержить декілька мільйонів українофобськи налаштованих громадян, які вважатимуть нас фашистами, звинувачуватимуть у руйнуванні їхніх регіонів та вимагатимуть компенсацій. Загальна амністія бойовиків та сепаратистів може настільки обурити суспільство, зокрема радикалізованих патріотів та ветеранів АТО, що такий крок стане фатальним для владної коаліції й уряду та призведе до загальної кризи влади. Це означатиме перспективу нової революції, ядром якої будуть бійці добровольчих батальйонів. Водночас реалізація цих демократичних заходів повністю перекреслює надії України на вступ до ЄС, адже європейці очевидно не бажатимуть безвізового режиму і таких нових співвітчизників, як донецькі головорізи, яких формально вважатимуть українськими громадянами.
Однак, якщо Україна відмовлятиметься від усіх територій, в яких з’являться диверсанти іноземної країни, а бізнесові інтереси регіональних еліт задля наживи переважать почуття міри та совісті, наша держава зрештою може втратити й інші регіони. Проблема донбаського сепаратизму, зрештою, не має вирішення за допомогою сепаратизму, з огляду на його штучний та інспірований ззовні характер. Подібні громадянські конфлікти ще гострішого характеру переживали свого часу й інші країни, в яких взаємна жорстокість та насильство мали куди більші масштаби. Так, криваві громадянські війни пережила Франція під час Великої французької революції, Росія у 1917-1921 роках, Іспанія у 1936-1939 роках. У минулому фактично в кожній державі була громадянська війна, але ці політичні катаклізми не зруйнували, а лише зміцнили нації і зробили їх сильнішими. Адже ціна єдності нації з історичної ретроспективи перевищує короткотривалі політичні конфлікти. Очевидно, що й для збереження та історичності українського народу треба пройти необхідний шлях консенсусу і примирення.
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ