8 березня може вважатися подвійним «святом» для адептів совка та «рускава міра».
Адже в цей день можна не лише «законно» залити рило за прекрасних дам, але й відзначити «пабєду русскава аружия» над українськими дівчатами та жінками, які стали жертвами масових зґвалтувань та вбивств під час розграбування Києва військами суздальського князя Андрія Боголюбського.
Народження московського сепаратиста
Після смерті київського князя Ростислава Мстиславича, який організував низку успішних походів проти кочівників та відновив престиж великокняжої влади, на Русі знову відновлюються княжі міжусобиці і на Київ починає зазіхати владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський – син засновника Москви Юрія Довгорукого. В то час, як київські бояри запросили на престол Волинського князя Мстислава Ізяславича, якого називали «переможцем половецьких ханів», син половецької ханші Андрій Боголюбський (названий так, бо жив у селі Боголюбові) формує на теренах Залісся сепаратистський антикиївський союз владимиро-суздальських князів разом зі своїми родичами по матері - половцями.
Вже тоді, в північно-східних колоніях Київської Русі з місцевих фіно-угорських племен та висланих на північ слов'ян вже починає формуватися окремий етнос, який не вважає Русь своєї країною, й не визнає Київ столицею. Хоча щодо цього залісського етносу пізніше починають вживати термін «московити», а мешканці Тверської, Тульської та Рязанської земель називають їх «москалі», населення цих колоній довго не має власної назви, а позначається прикметником «руські» – що означає насамперед приналежність правителям та владу, під чиєю цей етнос перебуває. Тобто «чиї холопи та смерди? – руські», тому що платять данину Русі й перебувають під владою та належать Русі. В той час, як інші народи названі іменниками: українець, німець, француз, «русские» позначаються прикметником, тому що не «хто», а «чиї».
Одним з перших носіїв ідентичності нового етносу був онук Володимира Мономаха, син Юрія Довгорукого та доньки половецького хана Андрій Боголюбський, якого відомий російський історик Василь Ключевський характеризував як «істинного суздальця-заліщанина за своїми звичками і поняттями та за своїм політичним вихованням».
Московське пекло на землі
8-12 березня 1169 року Андрій Боголюбський на чолі великого війська, яке складалося з муромських, смоленських, полоцьких князів розпочав захоплення м древнього Києва.
Хоча, слід зауважити й неприємну правду, що у поході Андрія Боголюбського на Київ взяв участь і чернігівський князь Ігор Святославич, який пізніше піде в невдалий похід на половців і про якого складуть поему «Слово о полку Ігоревім». Історія, як видно, відплатила чернігівському князю за гріх та зраду. Поки Київський князь збирав підмогу на Волині, захисники міста, після тривалої облоги, втомлені важкими боями здалися в надії на милість «слов'янських братів-співвітчизників». В день 8 березня владимиро-суздальці ввірвалися до Києва, мешканці якого, наївно вважали, що їхній князь прийшов правити столицею, тому не буде руйнувати свій стольний град. Але виявилося, що Боголюбський ні відчував жодних сентиментів до чужого йому міста і віддав Київ на декілька днів на розграбування та спустошення, в якому не було милості ані для жінок, ані для дітей.
Літопис так описує ці страшні події березня: «І грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в'язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота…».
Особливо важкою була доля київських дівчат та жінок, над якими знущалися, ґвалтували та вбивали суздальці і половці. А потім, тих, хто переховувався і пережив три дні терору та ґвалтувань, як свої військові трофеї, суздальці забрали у рабство, щоб потім продати немов худобу. Вперше за багато віків, Київ був підданий таким руйнуванням, і в попередні роки не зазнавав такого варварства навіть від половців. Після погрому Боголюбського, місто не змогло відновитися навіть через сімдесят років. Як пише літописець: «Суздальці так зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року». Віддавши Київ на розграбування своїм ратникам, владимиро-суздальський князь продемонстрував, що для нього і його війська, яке складалося з суздальців та смоленців, Київ був таким ж чужим, як і який-небудь німецький або польський замок. Навіть під час князівських міжусобиць не прийнято було так розправлятися зі своїми, з руськими містами. До київського погрому Боголюбського на Русі таким чином воїни ставилися лише до ворожих чужоземних міст.
Російський історик Ключевський описуючи київський погром зауважує, що «З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену». Після цього варварського грабежу почалося остаточне роздроблення та занепад Київської Русі, в якій почали виникати інші геополітичні центри впливу. На заході утворюється перша повністю сформована з власне українських земель держава Галицько-волинського князя Романа Мстиславича, якого літописи називають «самодержцем усієї Русі», у той час як Андрія Боголюбського — «самовладцем усієї Суздальської землі».
Пізніше, остаточне відокремлення та відмежування Залісся від Русі продемонструвало й вторгнення монголів. На княжій нараді у Києві, галицький князь Мстислав Мстиславич переконав князів виступити разом проти монголів, але князь Суздальський, в похід не виступив, формально виславши на допомогу руським князям свого племінника ростовського князя Василя Костянтиновича, який, до того ж запізнився приєднатися до основного війська в битві на річці Калці. Тож Владимиро-Суздальське князівство та Москва зробили для занепаду і розпаду Київської Русі не менше, а можливо навіть більше, аніж монголо-татарське іго.
Висновки для українок
Отож відзначаючи 8 березня Міжнародний жіночий день та піднімаючи проблему захисту жінок від насильства, не зайвим було б згадати пам'ять тих українок, які загинули від московського насильства під час кількаденного плюндрування Києва Андрієм Боголюбським. В Україні варто було б оголосити в цей день жалобу, запалити свічки та розмістити чорні стрічки на прапорах. А українським жінкам варто було б відзначати цей день хвилиною мовчання в честь трагічно загиблих, закатованих, зґвалтованих, зневажених та забраних у полон та рабство київських жінок та дівчат, для яких 8 березня 1169 року стало пеклом на землі і продовжувалося ще багато років життя в неволі.
Сьогодні, кровні та ідейні нащадки владимиро-суздальських вбивць і ґвалтівників та московитів 8 березня з гордістю піднімають «стограм» за прекрасних дам, щоб до вечора нахрюкатися і перетворити «жіноче свято» на звичайну побутову п'янку, де вже після десятого стакана ніхто не пам'ятає, за що п'ють. Як свідчить статистика, саме 8 березня в травмпункти та лікарні потрапляє рекордно висока кількість побитих та скалічених жінок, які постраждали від п’яного насильства нетверезих чоловіків. Чомусь на ментально-історичному рівні нащадки владимиро-суздальців в цей день традиційно не можуть обійтися без насильства над жінками.
Проте, якщо адепти совка і «русскава міра» 8 березня відзначають своє «подвійне свято», то що святкують українці? І чи не варто нам в цей день вшанувати пам'ять українських жінок, які постраждали від московського насильства?
Валерій Майданюк, політолог
ІА "Вголос": НОВИНИ