Починаючи операцію з визволення Ізюму, мало хто вірив, що вона буде успішною. Попри те українські бійці пішли вперед і зробили майже неможливе.
Про це в розмові з «Вголосом» розповів боєць 80 ОДШБ Микола Новіков.
За його словами, операція тривала п’ять днів.
«Росіяни не очікували нашої атаки. Коли ми прийшли, вони на нас дивилися й очима лупали», - говорить він.
Під час цієї операції українські військовослужбовці взяли в полон і кадрових російських військових, і мобілізованих росіянами чоловіків з ОРДЛО.
«Спочатку, як тільки бачили техніку з маркуванням «z», ми вступали в бій. А вони тікали від нас, кидаючи все. Тоді ми змінили тактику і чекали поки ворог підійде ближче. Так ми затримали мобілізованого з Алчевська. На його машині було написано «днр». Я з ним поспілкувався. Він, звісно, почав казати, що його силою змусили йти воювати. Я йому не повірив. Адже він був екіпірований гарно, причому не в російську форму, а у натівську. Отже, родина йому купила», - розповідає десантник.
Загалом, за його словами, всі росіяни, які потрапляли в полон до українських бійців, відразу заявляли, що їх змушували йти на війну і що вони ні в чому не винні.
А ось українські громадяни в деокупованих селах з радістю зустрічали наших бійців.
«Де ми заїжджали в села, то люди махали руками, плакали, тішилися, кавунчики та дині нам приносили. Постійно казали нам: ми на вас дуже чекали», - згадує Микола Новіков.
Люди розказували як їм жилося під російською окупацією. Одного разу підійшла жінка, чий син з перших днів широкомасштабного вторгнення перебував у лавах Нацгвардії. Згодом вона отримала звістку про те, що він загинув. Але, перебуваючи під окупацією, все ще сподівалася, що це – помилка.
«Вона не хотіла вірити в це. І тільки коли з’явився зв'язок, то їй надіслали фотографії, які підтвердили цю сумну звістку», - говорить десантник.
Це – інша війна
Порівнюючи події початку повномасштабного вторгнення та бої дев’ятого місяця повномасштабної війни, Микола каже, що зараз Україна використовує нову техніку та в бій вступають бійці, яких готували партнери.
Десантник зізнається, що хоча до останнього не хотів вірити, що росія зважиться на такий віроломний та кривавий крок щодо України, він готував себе морально до того, що доведеться знову взяти зброю до рук.
Каже, що спогади 2015 року, коли він служив медиком у танковій бригаді, з часом стерлися. І тому він переглядав відеозаписи боїв, навіть найкривавіших, аби в потрібну мить діяти правильно, а не витрачати час на роздуми.
«Деякі бійці, коли бачать загиблого, впадають у паніку. А я не мав права на таке», - пояснює він.
24 лютого Миколу Новікова застало вдома, в ліжку. Прокинувся від незвичного, але такого знайомого звуку: гулу мотору військового літака, який ввірвався у його сон. Якби пролітав цивільний літак, то боєць би навіть голови не підняв. А ось те, що чомусь летить військовий, його збентежило.
Спросоння взяв до рук телефон і почав читати новини. Те, що прочитав, змело останні краплі сну: в Україні – війна.
Відразу ж, без роздумів, Микола зібрався і пішов до військкомату. А уже ввечері того ж дня він став бійцем 80 ОДШБ.
Забігаючи наперед варто згадати, що цього дня він востаннє побачився зі своїм тестем, бійцем 24 ОМБр Василем Веклюком. Пан Василь загине у бою під Попасною у березні.
Героїчна родина
Повертаючись до згадки світлої пам'яті Василя Веклюка, Микола згадує, що познайомився з ним ще у 2015 на полігоні під час злагодження. Хоча чоловіки перебували у різних підрозділах, але часом бачилися і віталися.
Краще пізналися вже коли хлопець прийшов свататися до доньки пана Василя Ольги.
А 24 лютого Василь Веклюк повернувся у свою 24 ОМБр імені короля Данила.
«Моя дружина знала, що ми обидва, як тільки треба буде, знову підемо на війну. Тепер наші діти знають, що дідо Василь загинув, захищаючи Україну від російських загарбників», - каже десантник.
Про загибель тестя Микола дізнався перебуваючи у Донецькій області. Жахливу звістку йому повідомила дружина: па Василь загинув від ворожого осколка в голову.
«Я старався не показував емоції. Але годинку-два посидів самотньо, поплакав», - зізнався боєць.
Життя в окопах
На цій війні десантнику довелося пожити і в окопах, і пережити артобстріли. І брати участь у ближньому бою.
«Я вже настільки звик до обстрілів. Міг спати в бронежилеті, в шоломі та активних навушниках, щоб не отримати контузію, намагався їсти якомога менше, щоби не бігати в туалет», - каже він.
Хоча, за його словами, в перші дні під обстрілами спати не міг. А потім – звиклося.
Також йому довелося на власні очі побачити танковий прорив росіян, коли кілька танків просто поперли на їхні позиції.
«На жаль, один з наших бійців тоді загинув. Ми чинили опір і вони зупинилися. Наступного дня на цих позиціях загинуло троє наших, тому що росіяни поцілили в той окоп», - говорить боєць.
З того бою Микола допоміг вибратися пораненому командирові роти.
Своє поранення десантник отримав у ближньому бою. Бійці виявили ворожу диверсійно-розвідувальну групу і вступили в бій.
«Коли все затихло, ми почали відходити до своїх. Я вийшов з посадки, огледівся і повернувся до своїх сказати, що можна йти, як побачив російського військового на відстані 40-50 метрів. Він мене і підстрелив. Я теж почав туди стріляти. Мабуть, поранив або й вбив його. Бо більше він не озивався», - розповідає він.
Порівнюючи бої у 2015 та у 2022 роках, Микола зауважує, що у 2015 росіяни не вдавалися до таких жорстоких килимових ракетних бомбардувань українців.
«Я думаю, що цими бомбардуваннями ворог намагається залякати нас і примусити до капітуляції. Якби вони не бомбили б так нещадно Маріуполь, то вони б його ніколи б не захопили», - переконаний десантник.
Відповідаючи на питання «Вголосу» скільки ще триватиме війна, Микола Новіков каже, що все залежить від ЗСУ: чим більше ворога буде вбито, тим швидше росіяни капітулюють.
Читайте також у «Вголосі»: з шестимісячного полону додому повернулася лікарка з Маріуполя.
ІА "Вголос": НОВИНИ