Вже вдруге над цим питанням задумувалися в Дрогобичі українські й хорватські науковці, збираючись на спеціальну конференцію. Щойно побачила світ книга, яка, очевидно, стане небуденним явищем для сучасної української культури: «Україна і Хорватія: історичні паралелі: Матеріали Другої міжнародної хорватсько-української наукової конференції». – Дрогобич, 2019. – 448 с. Видання підготовлене завдяки зусиллям ВГО «Бойківське етнологічне товариство» (керівник – Любомир Сікора) та кафедри української мови і літератури Загребського університету (завідувач – Євген Пащенко). Перша подібна конференція також була увінчана об’ємним томом наукових праць під назвою: «Етногенеза хорватів і Україна» (Дрогобич, 2013, 351 с.).

Новий науковий збірник складається із трьох розділів і суттєво поглиблює академічну аналітику великої теми про подібність історичних доль, типологічні паралелі в культурі, ментальні і цивілізаційні збіги між Хорватією й Україною. Ще в міжвоєнну добу ХХ ст. (1920-1930-і рр.) культурні й громадські діячі обох народів почали вловлювати подібності й етно-культурні паралелі між хорватами й українцями. Обидві країни були ключовими в історії своїх макрорегіонів, відповідно, Хорватія – в Середній Європі, Україна – у Східній Європі. «Ключовими», себто такими, що кардинально впливали на цивілізаційний розвиток своїх макрорегіонів. Насамперед при цьому важливими факторами були геополітичні: географічне розташування на перетині стратегічних історичних (господарських) та цивілізаційних (культурно-духовних) шляхів, велика і значуща лінія морського берега (в Хорватії – на Адріатиці, України – на Чорному морі), значні природні і демографічні ресурси, які суттєво впливали на розвиток тих держав, до яких вони входили.

Обидві країни були головними провідниками окцидентальних (західних) культурних та інтелектуальних віянь у свої макрорегіони, відповідно, Хорватія – на Балкани, Україна – в православно-східнослов’янський світ. Обидва народи ще в Середньовіччі втратили державність і це наклало відбиток трагізму на їхні світовідчуття, породило настрій вічного духовного пошуку нової національної субстанції. В обидвох випадках ідейні лідери цих народів створили хибні програмні шляхи національного розвитку: хорвати виплекали панславізм, починаючи від ідей Юрая Крижанича (XVII ст.), а українці – православний фанатизм, починаючи від ідей Йова Борецького та Єлисея Плетенецького (те ж XVII ст.). Обидва ці шляхи привели до великих катастроф: хорвати ледь не асимілювалися національно в лоні єдиної Юґославії, де домінували їхні «брати» серби, а українці – в безмежному морі православної Російської імперії.

Тяжкі національні катастрофи підказали хорватським та українським елітам у ХІХ ст. створити свої моделі етнічного націоналізму
Тяжкі національні катастрофи підказали хорватським та українським елітам у ХІХ ст. створити свої моделі етнічного націоналізму, які б уберігали їх від деструктивних та асиміляційних впливів великих імперій і різноманітних «культурно близьких» сусідів. Тому в хорватській і українській культурних історіях є багато паралелей, які промовляють про те, якими типологічно близькими і подібними були їхні шляхи і способи національної самооборони. Внаслідок національного відродження хорватів та українців на початку ХХ ст. суттєво похитнулися дві імперії – Австро-Угорська й Російська. Реакцією на це стало проголошення обидвох їхніх націоналізмів «особливо небезпечними» і «шкідливими» у всеєвропейських масштабах, про що вже особливо постаралися серби й росіяни та їхні союзники.

Після 1920 р. і Хорватія, й Україна опинилися в новоутворених державах – Юґославії й СРСР, - де вони були головними чинниками з підважування єдності цих інтернаціональних держав і водночас головними об’єктами асиміляції та деструкції. Ці нові катастрофи – антихорватська політика сербів у Юґославії й терор проти українців у СРСР – наклали додаткові ментально-історичні травми на ці два народи, збурили їх до жорстокої і безкомпромісної національно-визвольної війни під проводом партії «Усташа» Анте Павелича в Хорватії і під керівництвом ОУН Є. Коновальця і С.Бандери в Україні. Націоналістичні рухи хорватів і українців розгорнули цікаву й плідну співпрацю від кінця 1920-х рр., усвідомивши потребу взаємної солідарності, і ця сторінка залишається ще невивченою в сучасній історіографії.

Після падіння соціалістичної системи держав на чолі з СРСР у 1990 р. саме Україна і Хорватія стали головними чинниками  з відважування двох соціалістичних імперій в Європі: Совєтського Союзу і Югославії. Для Хорватії це обернулося кривавою і жертовною війною 1991 – 1995 рр., яка допомогла викувати міцний характер цієї невеликої нації; в українській ситуації подібна війна відтягнулася на 25 років і, власне, зараз на Донбасі гартується нове українство.

Окремою великою темою в хорватсько-українських зв’язках є історія й етнічні процеси в слов’янській протодержаві Велика Хорватія, яка розташовувалася в VI - IХ ст. в Північному Прикарпатті, тобто на території сучасної Галичини, Закарпаття, Словаччини, Південної Польщі (Лемківщина) і Чехії. Саме в цей період «зав’язалися» первісні лінгвістичні, мистецькі, етнічні особливості хорватів і українців, які фахівці-філологи, культурологи та етнологи можуть виявляти та вивчати через уважний аналіз культурних раритетів і підсвідомих глибин етнічної пам’яті. Саме з Великої Хорватії у VII ст. предки сучасних хорватів-слов’ян помандрували на Аріатику і заснували там окреме царство, яке через невдалу унію з сильнішою Угорщиною (XII ст.)  надовго щезло з карт Європи. Власне, про цей пласт хорватсько-українських спільностей багато йшлося в першому дрогобицькому науковому збірнику «Ґенеза хорватів і Україна» (2013).

У новій книзі ми подибуємо ґрунтовну й новаторську студію хорватських істориків Вітроміра та Юрая Белаїв (Загреб) «З Волині на Волинь: сліди міграції волинян на захід і південний захід у ранньому Середньовіччі», в якій вони чи не першими широко аналізують пласт історичної інформації про розселення прахорватів з теренів Прикарпаття на північ, на Волинь і далі – аж на простори літописних Псковської і Новгородської земель, на що вказують топоніміка, елементи етнографії та етнології. Паралельно прахорвати потужним струменем рухалися на захід, вздовж Карпат, що нам щедро ілюструє тонографія й символіка цього краю. Місто Краків було їхнім важливим форпостом.

Паралельними до цієї за проблематикою є студії Віктора Кирія й Любомира Сікори (Дрогобич) «Колонізаційний ареал білих хорватів на світанку давньоруської доби: топонімічно-джерелознавча реконструкція» та окрема праця В.Кирія «Спільні язичницькі боги давніх українців і хорватів». У них представлено дуже великий матеріал дописьмової історії, який унаочнює складну проблематику етногенезу хорватів як суперетносу (етносу-пансіонарія), який зрушував могутні хвилі міграції народів у після- римську добу (VI – IХ ст.), який стимулював утворення перших держав у слов’ян, суттєво вплинув на формування слов’янської міфології, первісної культури, на процеси стабілізації мовних форм у різних слов’янських народів.

Леонтій Войтович (Львів) та Ростислав Вацеба (Львів) у студіях «Велика Хорватія і Біла Хорватія: довгий шлях подолання помилкового стереотипу» й «До питання про участь білих хорватів в етногенезі верхньолужичан» досліджують вельми важливу проблему локалізації головних потоків міграції давніх хорватів на захід, в долину Лаби (Ельби). Головна теза Л.Войтовича: локалізація Білої Хорватії в східних Карпатах, тобто на заході України, це ляпсус, результат неправильного прочитання літописних відомостей; насправді Біла Хорватія – це Західна Хорватія (за давньою системою означення сторін світу кольорами), а Велика Хорватія – це протодержава хорватів у Прикарпатті, яка й була епіцентром їхньої суперміграції й етногенезу.

Р.Вацеба на основі скрупульозно проаналізованого археологічного матеріалу доводить, що хорватські «корені» простежуються в етногенезі верхньолужичан – слов’янського народу, що зберігся від доби Середньовіччя серед німецького етнічного моря (в районі Дрездена). Саме активне проникнення давніх хорватів на захід і північний захід пробило надійний клин для слов’янства в цьому напрямі, покрило регіон слов’янською топонімікою.  Студія проілюстрована якісними картографічними малюнками, містить потужний бібліографічний апарат.

Львівський археолог Андрій Филипчук публікацією «Прикарпатська» прабатьківщина слов’ян перед їхнім розселенням у V – VІІ ст.» ніби доповнює низку висновків названих вище авторів на основі найновішого археологічного матеріалу.

Євген Пащенко (Загреб), Степан Павлюк (Львів) та хорватський історик Здравко Вамповац (Базель) у своїх теоретичних статтях осмислюють маловивчені аспекти хорватсько-українських етногенетичних і культурологічних паралелей.

Другий розділ наукового збірника «Культурологічні та мистецтвознавчі теми» склали статті Марти Гурської (Загреб) «Хорватське музичне мистецтво та його розвиток», Дзвенислави Загайської (Львів) «Співвідношення візуального знаку та його символічного змісту на прикладі орнаментики бойків», Івіци Кіпре (Дубровник) «Кішка як емблема образу богині у міфологічно-символічному дискурсі божественної битви», Йосипа Ралашича (Загреб) «Вступ до компаративного аналізу архітектурних традицій України і Хорватії», Горана Шантека (Загреб) й Олеся Вільчинського (Львів) «Вода у традиційній культурі хорватів та галичан», Богдана Завідняка (Дрогобич) «Поема про білу сорочку» Івана Франка як ідейно-філософський переспів хорватського епосу», Євгена Мельника (Дрогобич) «Формування понять «вода» і «ріка» та семантичні трансформації слів за їх номінацією у процесі розвитку індоєвропейських мов».

Стаття Олега Багана (Дрогобич) «Хорватська тема в українській націоналістичній пресі 1930-х – поч. 1940-х років» стала своєрідним вступом до всього третього розділу «З історії хорватсько-українських контактів», упорядкованого й зредагованого цим же автором. Відтак у ньому ми зустрічаємо ґрунтовну студію галицького філолога і критика, уродженця Дрогобиччини, Луки Луціва (1895-1984) «Август Харамбашич і Тарас Шевченко» (Записки НТШ, 1937). Це було свого часу перше  дослідження в темі впливу Т.Шевченка на хорватську літературу, зокрема на творчість хорватського класика А. Харамбашича. Ця праця досі вважається класичною для порівняльного літературознавства і має неабияку фактологічну й теоретичну вартість.

Наступні матеріали були взяті О.Баганом із націоналістичної преси Галичини 1930-х рр.  -  з журналів «Дажбог», «Обрії», «Напередодні»,  які редагував оунівець Богдан Кравців (1904-1974). На сьогодні це правдиві  культурні раритети, про які мало хто знає і відає. А це: популярна праця знаменитого хорватського філолога й етнографа Младена Бошняка (1912-1978) «Хорватська література (від початків до ХVІІІ ст.), написана спеціально для українського читача і цікава тим, що автор розкриває цивілізаційні й духовно-ментальні глибини хорватської культури; поема класика хорватської літератури Івана Мажуранича (1818-1890) «Смерть аги Ісмаїла Ченґича» (1846), переклад якої зробив Корнило Заклинський (очевидно, він сьогодні не відомий в Україні); прозові мініатюри хорватського письменника-модерніста Юрая Павічича, оповідання знаменитого хорватського прозаїка, вишуканого стиліста Міле Будака «Чий Велебіт?» і коротка розвідка невідомого українського автора, що підписався як «Т-о», «Анте Старчевич: Ідеолог хорватського націоналізму (1823-1896)». Цікаво і важливо, що всі републікації і розповідь про інші повідомлення про Хорватію та хорватську культуру в галицькій і закарпатській пресі проливають світло на цілком забуті зусилля Б.Кравціва як редактора, Антона Івахнюка як перекладача і невідомого «Т-о» як публіциста, які першими створили окрему традицію вивчення й популяризації хорватської культури й національної ідеї в Україні.

Розділ доповнює розвідка українського класика літературознавства Михайла Возняка «Ягич про спір Пипіна з Огоновським» (1937 р.), яка цікава тим, що в ній на основі листа знаменитого хорватського філолога Ватрослава Яґича (1838 – 1923) ще раз фіксується його залежність від імперських стереотипів російських культурників, які навіювали йому негативне ставлення до української нації. Публікацію підготував Ярослав Радевич-Винницький (Дрогобич).

Тож українська наука отримала багатогранну збірку суттєвих матеріалів, які дозволяють повести ширший діалог в сучасності між двома історично близькими країнами. За це треба подякувати відповідальному редакторові й упорядникові видання Володимирові Пограничному (Дрогобич), також адміністраціям міст Дрогобича, Трускавця, Східниці та Дрогобицького району, які посприяли проведенню конференції матеріально й організаційно.

Олег Баган, спеціально для «Вголосу»

 

ІА "Вголос": НОВИНИ

Всі свіжі новини на нашому Telegram-каналі Приєднуйся!