Олег Рибачук, український політик та громадський діяч:
Незаперечним доказом української незалежності є те, що Путін або Росія, яка насправді ніколи не була нашим стратегічним партнером, вимушена була напасти на нас, ввести регулярні війська в Україну. Це сталося тоді, коли Путін і Кремль зрозуміли, що ми незалежні, що ми зробили свій вибір і будемо йти своїм шляхом. Росіяни вже давно відверто говорили: якщо ви вирішите кудись іти, то «Крим –наш», державу буде поділено.
Українські повстанці після Другої світової війни, чудово розуміючи, що не мають шансів вижити, віддавали своє життя за незалежну Україну. Вони творили для свого народу приклади того, що незалежність України варта найдорожчого, що є в її патріотів, – життя. Майдан пішов цим же шляхом – сотні людей віддали свої життя не за ту Україну, яка є нині, а за ту державу, яка має бути. Тепер ми напевне можемо сказати, що зробили дуже серйозний крок до створення справжньої держави.
Незалежність проголосила фактично комуністична номенклатура, яка чітко порахувала, що їй краще бути незалежною від Москви. Незалежність була просто можливістю для нашої номенклатури частково самостійно від Москви впливати на грошові потоки. Справжньої незалежності без боїв не буває. Згадаймо країни, які по-справжньому виборювали незалежність, до прикладу, Балтійські – там були війська, холод, відключення газу. Щось подібне переживаємо нині й ми. Така ж історія була в грузинів – їхні території анексували, коли держава вирішила стати по-справжньому незалежною. Була анексія, війна, економічні погрози. Тепер відбувається війна Росії проти України, яка є незаперечним доказом того, що ми вперше з моменту проголошення незалежності стаємо справді незалежними й не боїмося про це говорити.
Понад те, нині йдеться про боротьбу світоглядів. Ми говоримо не про географію, а про те, що не можна більше казати, що ми з росіянами є одним народом. «Никогда мы не будем братьями» – це вже аксіома.
Юрій Шухевич, український політичний діяч, член Української Гельсинкської спілки, Герой України:
Від початку незалежності України й досі державою керували люди, які були вихідцями з радянських часів. Вони не могли відірватися від тієї епохи й дуже мало робили для утвердження української держави. Один російський гуморист сказав, що 1991 року Радянський Союз розпався на 15 радянських союзів.
Україна почала по-справжньому ставати незалежною лише нещодавно. Майдан та безмежне єднання українців під час російської агресії на Донбасі показали, що українці хочуть бути окремим народом, окремою державою і не бажають, щоб хтось кував їх у їхній же державі.
Під час Революції гідності український народ себе усвідомив і готовий до кінця відстоювати свою незалежність.
Віталій Портников, журналіст:
Усім відомо, що на пострадянському просторі фактично існували перейменовані радянські республіки, які не були справжніми державами. У справжніх державах перше завдання – створення таких умов, які захистили б країну від зовнішнього агресора. Водночас у таких країнах, як Білорусь, Казахстан та інші, працювали над тим, щоб спеціальні служби та армія захищали режим від можливої реакції з боку народу. Це дуже відома модель, яка є моделлю не стільки незалежної держави, скільки окупаційного режиму. У момент, коли зовнішня загроза з’явилася в Україні, з’ясувалося, що держава не може на неї адекватно відреагувати.
Треба врахувати ще й іншу ситуацію: багато людей, які проживали на території України й були її патріотами, навіть не уявляли хоча б якоїсь агресії з боку Росії і того, що російське керівництво піде захоплювати наші землі. Треба зрозуміти: те, що відбувається в Україні нині, є ліками від української байдужості.
За роки незалежності нам удалося створити тільки каркас інституції, який лише почали наповнювати змістом. Тому насправді днем створення реальної української державності треба вважати не 24 серпня 1991 року, коли український, по суті, комуністичний парламент ухвалив Акт про незалежність України, навіть не 1 грудня 1991 року, коли українці проголосували за цю незалежність, а день, коли українську столицю залишила остання кремлівська маріонетка Віктор Янукович – 22 лютого. Від того дня Україна стала незалежною державою, і тепер треба дивитися, як ми розбудовуватимемо державні інститути, як наповнюватимемо їх змістом. А попередні 23 роки були просто часом анабіозу після розпаду імперії.
Семен Глузман, правозахисник, колишній дисидент та політв'язень:
Наша трагедія полягає в тому, що ми як держава та народ, який у ній живе, отримали свою незалежність абсолютно не усвідомлено й не заслужено. Проголосувати на референдумі за незалежність – це, звичайно, прекрасно, але згодом з’ясувалося, що люди, яких ми обираємо керівниками, є неспроможними. Цю неспроможність можна блискуче проілюструвати знаменитою фразою прем’єр-міністра Кучми: «Скажіть мені, яку країну треба побудувати, і я її побудую». Насправді ми опинилися в ситуації, коли вірили, що нам ніщо не загрожує, у нас немає ворогів і все буде добре. Але не так сталося.
Водночас керівництво країни безперервно розкрадало державу, з’явилися мільярдери, зникли моральні принципи. Ще одна хороша ілюстрація: коли відбувалася справа Лазаренка, всі довкола говорили радше слова заздрощів та співпереживання йому, ніж злості та негативу, як це мало б бути до людини, яка обікрала державу.
Водночас тепер ми наштовхнулися на ситуацію, в якій нам треба буде вирішити: чи вартуємо ми чогось як країна, чи маємо право на власну державність.
Путін – це другорядна річ. Він з’явився в позиції агресивного сусіда, бо зрозумів, що ми слабкі й не надто розумні. Я наголошую на тому, що нерозумні, бо мало того, що обрали собі керівником злочинця, ще й абсолютно спокійно ставилися до того, що робив цей чоловік та його команда. Нині ми повинні зупинитись і задуматися над тим, чого ми варті як держава. Повинні вирішити: маємо ми право на власну державність чи ні. І це вже не проблема Путіна чи Обами. Це – завдання кожного українця безпосередньо.
Леся Бурбан, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ