Гетьман Павло Скоропадський є однією з найбільш суперечливих постатей в українській історії. Одні українські патріоти називають його зрадником і русофілом, а інші українські патріоти вважають державником і національним героєм. Проте, без перебільшення, від правильної відповіді на це питання залежить майбутнє України і в ХХІ столітті.
Неоднозначний гетьман: патріот чи русофіл?
В ніч з 29 на 30 квітня 1918 року в Києві відбувся державний переворот після якого генерал Павло Скоропадський був проголошений гетьманом України й став одноосібним главою Української Держави. Неефективну Центральну Раду, рішення якої тоді вже перестали діяти за межами її стін, було розігнано. Переворот відбувся за сприяння німецьких військ, але мав підтримку понад 8 тисяч делегатів Хліборобського конгресу, які представляли український середній клас, фермерів та земельних власників і вимагали наведення порядку та законності в країні.
Правління гетьмана було не менш суперечливим, аніж його прихід до влади. Це був період найбільшої стабільності на теренах розваленої Російської імперії, в якому Україна стала оазисом економічного розвитку. До Києва в пошуках порятунку від більшовицьких реквізицій з'їжджалися петроградські банкіри та підприємці. Але водночас, на українських теренах проти гетьманської влади воювали десятки тисяч повстанців під проводом Нестора Махна, червоних більшовицьких командирів та українських селянських загонів, в боях з якими в період «миру і стабільності» загинуло близько 20 тисяч німецьких солдатів та вояків-гетьманців.
В країні відновився рух залізниць, знову розпочали роботу заводи і фабрики, а в магазинах з'явилися продукти та товари. Але по селах за допомогою військ, колишні землевласники повертали свої маєтності й стягували з селян величезні компенсації за втрачену власність, які часто в декілька разів перевищували реальну заподіяну господарствам шкоду. По українських селах німецькі військові силою вилучали хліб у селян, але за український хліб Німеччина платила гроші, останні суми з яких пізніше отримали навіть залишки Директорії УНР. Більше того, за вивезений з України хліб німецькі союзники-окупанти ще й сплачували Україні мито.
Гетьман Скоропадський був російськомовним і призначав на посади представників старої російської бюрократії та аристократії, але переговори з більшовицькою Росією наказував вести лише українською і розпочав дієву економічну блокаду Криму, домігшись входження півострова до складу України. Скоропадський опирався на німецьку та австрійську армії, але водночас формував власне українське військо, оголосивши на жовтень 1918 року першу хвилю мобілізації у 85 тисяч юнаків і домігся передачі Україні захопленого німцями Чорноморського флоту. Другу ж хвилю мобілізації у 79 тис. новобранців гетьман запланував на березень 1919 року. Скоропадський робив ставку на заможних селян і поміщиків та був проти безоплатної передачі землі біднякам, за що його ненавиділо незаможне селянство. Але пізніше, такої ж неоконсервативної політики дотримувалися Маргарет Тетчер і Рональд Рейган.
Гетьман виступав проти утисків російської мови, а російські білогвардійці після розмови зі Скоропадським називали його «нормальным русским человеком». Але в той же час, гетьман відкрив за державний рахунок 150 українських гімназій, створив два нові університети та розпочав українізацію існуючих. Відкрив Академію наук, а на українську освіту та українознавчі курси для вчителів витрачалося більше 100 млн. карбованців, в той час, як пуд хліба коштував 9 карбованців. Гетьман укладав договір про союз з білогвардійською Росією проти більшовиків, але водночас вибудовував власну спадкову українську гетьманську монархію парламентського типу.
І все це Павло Скоропадський зробив за 7,5 місяців правління, в умовах Першої світової війни, іноземної окупації, гібридної війни з більшовицькою Росією та постійних анархістських і селянських повстань, доповнених терактами та диверсіями більшовицьких червоних загонів. Проте незаперечним є той факт, що правління Скоропадського було періодом найбільшої стабільності та потенціалу Української держави за весь період Національно-визвольних змагань 1917-1921 років, а після гетьмана справи пішли гірше.
А якби гетьман залишився?
Якби Скоропадський зумів би залишитися при владі, десятки мільйонів українців залишилися б живимиІсторія не знає умовного способу, але якщо б розклад сил у Першій світовій війні виявився іншим, Директорія УНР провалила б своє заплановане проти гетьмана повстання, а Скоропадський зумів би залишитися при владі - історія України ХХ століття була б зовсім не такою трагічною, а десятки мільйонів українців залишилися б живими.
Те, що гетьман встиг збудувати за 7,5 місяців свого правління, за подальші роки було б примножено та зміцнене, а Україна б, скоріше за все, існувала б як монархія британського типу, з класократичною формою правління (за концепцією головного монархіста В’ячеслава Липинського) та гетьманською династією на чолі. Україна в ХХ столітті нагадувала б Велику Британію, в якій гетьманський трон сприймався б як данина національним традиціям за фактичної парламентарної форми правління.
Україна б не зазнала ні громадянської війни, ні анархії й отаманщини, ні втрати державності. Нашу державу не захопили б російські більшовики, не було б трьох Голодоморів, насильницької русифікації, сталінських репресій. Історія України 1930-х років, замість трагічної сторінки Голодомору, ГУЛАГу, та «Розстріляного відродження» нагадувала б історію США, де найсумнішою подією була б економічна депресія 1929-1933 років. За підрахунками істориків, якби не Голодомор, який призвів до загибелі величезної кількості дітей і підірвав демографічний потенціал українців на наступні десятиліття, то в кінці ХХ століття українців мало б бути не менше 80 мільйонів. А якою би була сучасна економічна та геополітична роль багатої 80-мільйонної держави в центрі Європі зі столітньою традицією стабільного державотворення?
Цілком можливо, що ми б сьогодні не мали й проблеми російської агресії та проросійського сепаратизму, як і навряд чи мали б Росію серед своїх сусідів. Скоріше за все, на сході Українська держава межувала б з Великим військом Донським — федерацією населення Північного Кавказу, та зі Сполученими Штатами Уралу та Поволжя – республікою, яка була проголошена в 1918 році. Та й сама більшовицька Росія, яка за Брестським миром 1918 року втратила 25 % європейської території площею 1,5 млн. кв. км, без українського хліба, металу, вугілля перетворилася б на відсталу, азійську державу, витіснену в північні євразійські ліси, яка після більшовицького перевороту скоріше за все розпалася б на Сибір, Дон, Північний Кавказ, Далекосхідну республіку й інші безпечні для цивілізації утворення.
Найбільша дилема українців
Однак історія розпорядилася по-іншому і гетьманат був повалений не стільки внаслідок поразки Німеччини у Першій світовій війні, скільки своїми ж українськими революційними силами під проводом Директорії УНР, яка у поваленні Скоропадського не поцуралася діяти спільно навіть з комуністами та більшовиками. Щоправда, в ході антигетьманського повстання проти Скоропадського виступили й перейшли на бік повстанців навіть його кращі та власноручно створені військові частини, а його повалення підтримали широкі народні маси, що засвідчує не лише неоднозначність, але й недосконалість епохи його гетьманування. Проблема належної оцінки ролі Скоропадського в нашій історії і досі залишається дискусійною. А на питання «Чи варто було українцям в 1918 році піднімати повстання проти Гетьмана?» навіть більшість українських істориків та політологів досі не мають однозначної відповіді.
Проте проблема повалення гетьмана Скоропадського в 1918 році, який став одним з поворотних пунктів нашої історії, є більше аніж історичною дискусією. Адже якщо українці не знають достеменно, чи правильно було починати революцію та скидати главу держави за тих критичних обставин агресії Росії та внутрішньої нестабільності, то чи вчинить наш народ правильно з державотворчої точки зору тоді, коли подібна кризова ситуація повториться в наші дні? Чи варто піднімати революцію проти поганого правителя в умовах війни, кризи та внутрішнього розколу держави? Буде це кроком вперед для розвитку країни, чи призведе до гірших наслідків?
Від відповіді на цю історико-політологічну дилему залежить не лише питання збереження сучасної української державності, але й саме існування української нації в непередбачуваному ХХІ столітті.
Валерій Майданюк, політолог
ІА "Вголос": НОВИНИ