Його розстріляли за 5 років до мого народження. У нього нема навіть могили – лежить він разом з тисячами невинно померлих в загальній могилі на Соловках. Ні разу не могли побувати там його рідні та друзі.
Від нього залишилась лише збірочка віршів „Форвард”, видана в 1932 році, та 500 віршів, зібраних директором інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, Сергієм Гальченком. Тільки ті вірші так і не знайшли видавця. Померли його друзі і знайомі, при Берії розстріляли його катів і тепер про нього не знає ніхто, крім рідних. Та й ті вже переважно відійшли у кращий світ. Щоб не щезла пам’ять про поета українського Відродження, я вирішив зробити те, що не зміг зробити Гальченко – видати збірник віршів Марка Вороного.
А далі проведення часу в архівах і бібліотеках, у пошуках потрібної інформації про Марка і його творчість. І тут вразило різне відношення держслужбовців, працівники бібліотек і архівів - це ж держслужбовці, до моєї роботи. Дівчатка з залу періодики Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка не тільки знайшли єдиний у Львові примірник Маркового „Форварду”, але й принесли лампи, щоб краще було фотографувати. Дівчатка з Чернігівської бібілотеки ім. Коцюбинскього знайшли й всі зшитки газет і журналів, в яких були публікації віршів Вороного чи спогади про нього. Наталочка Лисенко з архіву Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка допомогла знайти теки його архіву, які колись здала бабуся. Є люди, які з душею відносяться до свого діла. Та і інші є. Почерк у Марка не дуже, а в мене ще гірший. Питаю у дівчаток з архіву, чи можна фотографувати. Відповідають, що фотограф у відпустці, а мені особисто вони дозволять фотографувати лише з дозволу завідувачки відділом, Галини Бурмаки. Йду до неї. Дозволила, але з умовою оплати - за кожну сторінку по 10 гр. Слава богу, я як раз отримав гонорар, то ж на оплату вистачило. А бабуся ж за те, щоб Маркові вірші взяли в держархів, віддала всю спадкову порцеляну. А якби я не отримав той гонорар?... Та це ще квіточки. Ягідки були в залі рукописів бібліотеки ім.Вернадського. Спочатку я займався в залі періодики, де були старовинні газети і журнали з віршами Марка. Питаю у завідувача – у мене поганий почерк, можна я скористаюсь вашими комп’ютерами, адже не вході написано, що вносити фотоапарати – заборонено. Він розсміявся, та мало, що там написали ще за радянських часів. Фотографуйте все, що Вам треба. Збігав за цифровиком і за годину скопіював все, на що планував зробити кілька днів. На другий день пішов в зал рукописів. У них нічого, крім фото Миколи Ворного та пари фото Ганни Барвінок, не було. То ж спокійно собі фотографую предків, як раптом з сусіднього стола підбігає якась карла і верещить: « хто дозволив знімати!». Що ж, йду за дозволом до бібліотекаря. Це ж мої предки, в офіційному листі є прохання дозволити мені копіювати документи, то ж хто може заборонити це робити. Дістали той лист з печаткою, та все одно такий крик підняли, мовляв міліцію викличуть і віднімуть цифровик! У них, мовляв, мають право знімати тільки їх фотографи і за це треба платити по 10 гр за кожне фото. Скінчилось тим, що я залишив у цифровику стільки фото, скільки у мене було в кишені грошей, а всі інші стер. (згодом, мені їх надали в Чернігівському музеї ім.Тарновського та чернігівському обласному архіві, причому абсолюьтно безкоштовно). От це вже була трагедія, я не зміг оплатити готель. Добре, що у мене було 7 сигнальних примірників книжки «Легендарні напої Віктора Забіли». Сусіди, взнавши про мою біду, роскупили їх і мені вистачило і на готель, і на дорогу до Чернігова. Вибране Марка Ворного я випущу не скоро. З його почерком у мене на вірш витрачається день-два, їх близько півтисячі. То ж розповім вам про самого Марка, його життя і долю…
Народився Марко Вороний 19(5) березня 1904. Мати – корінна дворянка, дочка автора слів „Ще не вмерли України”, Віра Миколаївна Вербицька-Антіох. Батько – отаман тогочасного українського письменництва – Микола Вороний. Хрещеним батьком Марка був батьків побратим Михайло Коцюбинський. А назвали поета в честь друга-наставника діда – Афанасія Марковича, який свої „Українські оповідання” підписав родовим псевдо „Марко Вовчок”. Тяжке і гірке життя прожив Маркович. Ще гірше прийшлось названому в його честь Марку. Вже через кілька днів після хрестин Віра вигнала чоловіка. (Під час її вагітності їздив Микола по справах „Просвіти” до Львова, до свого друга Івана Франка . Завітав з ним до театру, в якому колись працював. Побували на вечорі в честь старої артистки Любові Ліницької, закінчилось все "весело". От їх фото, з оголеними артистками на колінах, і вислали львівські доброзичливці Вірі Вербицькій. Віра протрималась лише до хрестин, щоб син не ріс безбатченком, а потім показала Миколі на двері. Він навіть спробував покінчити життя самогубством. Та вона залишалась непохитною. Що правда, Микола Андрійович добився, щоб Микола мав право відвідувати сина. Мало того, коли він залишав чергову квартиру, свої речі він переносив до Вербицьких і жив у них, поки не знаходив нової квартири. Одна з таких ночівель закінчилась тим, що у 1908 році Віра народила ще одного сина – Дмитра. Та ріс він не Вороним, а Вербицьким!
Жили вони в садибі Вербицьких по вул. Успенській (тепер Антонова-Овсієнко).З-за кованих воріт, виглядав, оточений заростями бузку та троянд, старовинний дім. За ним величезний сад. Весною, у заметі вишневого та яблуневого квоту, спускався до озера, в якому плавали дикі качки та міряли воду величні чаплі. Жили дружньо. Дідусь з бабусею, їх незаміжня дочка Ольга та сімейство Федора Миколайовича – сестри Марка Талюся та Муся. Микола Миколайович Вербицький-Антіох одружився і жив окремо, але його дочка Ната, а згодом і друга дочка Ірина (моя мати), фактично росли теж у Вербицьких. Вже в 6 років, бабуся Катерина по Шевченковому „Букварю” навчила Марка читати. В 7 років його віддали до гімназії. Це треба було бачити, як вдягнений в шинель до п’ят, круглий, рум’яний Марко поважно котиться до гімназії по одній стороні вулиці, а по протилежній дріботить, оглядаючись на всі боки, тітка Ольга. Побачить пса і кидається до Марка. Він негайно починає репетувати так, що та бідна псина кидається навтьоки, а тітка Ольга на свій бік вулиці...
Свого хрещеника регулярно відвідував Михайло Коцюбинський з почтом своїх літерату4рних вечорів. Був там і вічно переляканий, худезно-довжелезний Павлусь Тичина і на потіху малого Марка завивав, неначе псалми, свої вірші. Та куди було його віршам до співучих рядків Маркової ровесниці, Ладі Могилянської. Вона, а не Тичина була для нього з раннього дитинства взірцем поезії. В 1914 переїхали в Чернігів з Варшави Юркови. На художній виставці в Дворянських зборах вони познайомились з сімейством Вербицьких. Федір Миколайович допоміг їм орендувати садибу свого вуйка Петра Крашевського по сусідній вулиці Лісковицькій. Юркови стали частими гостями Вербицьких. Була у них дочка, Ольга, ровесниця Марка та Син Ігор, на два роки старший. Спочатку Марко тільки й знав, що битись з Ігорем. Та от як все закінчилось. Весною 1915, під час розливу, вони вирішили битись один на один до перемоги на острівці, що в озері біля садиби. Вкрали у сусіда човен, переплили на острів, розмітили ринг і стали боксувати. Сусід помітив зникнення човна і на другому підпливши до острова, тихенько забрав свого човна. Хлопці добряче від гамселили один одного так і не вирішивши, хто ж переміг, стали збиратись додому. Пішли до човна, а його нема. На дворі ще досить прохолодно. От і чимчикували по острову, доки їх не помітила там сусідка Люся Пустосмєхова. З того часу Марко і Ігор стали побратимами, а Люся Пустосмєхова – коханням Ігоря.
Якщо Марко був першим учнем у класі ( ще б пак, дід навчав всіх його вчителів), то Ігор чи не останнім в класі, зате першим в гімназійному літгуртку. Його вірші переписувались і блукали по всьому місту. Ніхто не повірить, що маючи такого друга, як Ігор Юрков і таку подругу, як Ладя Могилянська, Марко нічого не писав. На свій день народження у 1915 він, разом з сестрами Талюсею, Натою та Мусею і молодшим братом Дмитром випустили сімейний журнал, який ілюструвала Муся (сторінку додаю).
Вже помер хрещений, тому журнал поніс він на рецензію до художника-поета Михайла Жука, який прийняв у Коцюбинського літгурток. Після цього вся молодь Вербицьких стала членами цього гуртка, а разом з ними і Ігор Юрков. Зіркою гуртка була краща подруга Талюсі Ладя Могилянська. У гімназійному альбомчику Талюсі тих днів зберігся її віршик, який закінчується словами „ Десь там кінчається небо і починаюся я”. На все життя сестри Вербицькі запам’ятали її вірша:”
«Щоденно тануть голубi простори. Щодня все бiльш замріяна печаль. Дерева обнялись — i хтось смертельно хворий дістав в останній раз бурштини i кораль. Ти не моя, ти тільки осінь, осінь. Не хочу я твоєї глибини. Нехай ранками скам’янили роси розкажуть пошепки мої мрійливі сни»...
В тогочасному Чернігові розмовляли російською, а от інтелігенція писала виключно українською. Панство, чиновники жили своїм життям, а Вербицькі залишались у світі Поезії. Та от спалахнула Лютнева революція. Місто заполонили веселі люди у червоних бантах. Росія визнала незалежність України. Та на цьому все і залишилось. А потім їх світ і долю висадив в повітря жовтневий переворот.
В Києві створили УНР , а на Галичині ЗУНР. Вони об’єднались і до Чернігова приперлись львівські січовики. Розмовляли вони галицькою говіркою, так не схожою на полтавський діалект, звичний для Чернігівців. Ще й вимагали, щоб всі так говорили й писали. Вони настільки остогиділи міщанам, що ті раділи, коли до міста підступили загони їх земляків Миколи Щорса та Юрка Коцюбинського. Знали б вони, що їх чекає. Замість Юрка, в Чернігів, вирізавши під Крутами нечисленний загін хлопчаків-гімназистів (дебелі січовики спокійно дивились, як п’яна матросня ріже дітей) влетіла „залізна дивізія” Муравйова. Почались грабунки. Почалось знищення „гнилої інтелігенції”. Порубали на куски вуйка Григорія Вербицького, поміщика з Ріпок. Біля садиби Вербицьких п’яні патрульні закололи штиками красуню-гімназистку Тому Мещерську. 14-річний Марко пише:
„Господи, в день твого гніву неспинного
Дай мені мужність і віру в небеснеє,
Дай чути в шепоті саду звіриного
Царство Ісусове Хрестовоскреснеє
О пам’ятаю, розкинувши косами
Впала вона під рукою ворожою
Вкрито її сніговими покосами
Я усій зграї звірячій загрожую
Господи, дай мені сили помститися
За її душу - за синєокую
Господи Боже! Не можу молитися -
Кров її кров – борозною глибокою...”
Майже рік косила Чернігів червона чума. Та на початку жовтня 1919 у Чернігів стрункими рядами увійшов офіцерський батальйон генерала Драгомирова. В його обозі їхав тяжко поранений при Льодовому поході Лавра Корнилова штабс-капітан Микола Миколайович Вербицький. Його комісували за станом здоров’я. На місто вуйка став Олександр Вербицький, якому виповнилось 20. Добровольцями в Білу Гвардію записались і Ігор Юрков з Марком Вороним. Їх зразу ж направили на військове навчання до Єкатеринодару. А там виявилось, що Марку нема 16. Дітей в Білу Гвардію приймали тільки за розпорядженням особисто Денікіна. Марку він відмовив. Дали хлопцю місячне утримання, гроші на одяг та дорогу і порадили добиратись через фронти додому. Та Марко лишився у Катеринодарі у свого вуйка Григорія Вербицького, відомого земського лікаря. Коли Катеринодар зайняли червоні і вішали буржуїв, професорів та поранених денікінців, сім’ю відомого лікаря не зачепили.
В 1920 Марко повернувся в батьківський Чернігів. Та це вже було чуже, вороже місто. Друзі були вбиті, або далеко. Юрков вже воював на боці червоних з басмачами в Туркестані. Михайло Жук виїхав. Ладя вийшла заміж і сховалась в своїй сім’ї. Ледь-ледь за допомогою залишків гуртка Жука влаштувався вантажником в річковому порту. Сім’ю Вербицьких ущільнили, підселивши п’яницю чоботаря та механіка Млина. Рідна домівка стала чужою...
У 1923 повернувся з Туркестану Ігор Юрков. Не схотів жити в Чернігові і влаштувався в „Пролетарську правду” в Київ. В цей же час Микола Вороний переїхав з Варшави до Львова і став друкуватись у виданнях, які потрапляли і до Чернігова. У Марка з’явилась можливість пересилати батьку вісточки та давати вірші для друку. Юрков теж друкує його вірші у „Пролетарській правді”. При цій газеті він створює літературне об’єднання, для якого Марко придумав назву „ Майна”. Серед поетів, які входили в це об’єднання був і відомий у майбутньому радянський поет Микола Ушаков...
У 1926 році, коли у Польщі до влади повернувся Пілсудський, Микола Вороний, повіривши запевненням Скрипника, що зможе писати, що хоче і як хоче, прийняв пропозицію Радянської влади і повернувся на Україну. Поселився він спочатку в тодішній столиці Харкові і очолив музичну частину оперного театру. Він запропонував Марку переїхати до нього. Марко з задоволенням кинув такий ворожий нині Чернігів і переїхав до батька. Харків здався йому настільки романтичним, що в його віршах „ трамваї сині линуть в вирій”... Батько допомагає йому поступити в Інститут Народної просвіти, дає змогу підробляти в театрі. Все ж Вороні не прижились у Харкові. Познайомився тут Марко з Бажаном, Сосюрою, та їм далеко було до друга сім’ї Вербицьких – Рильського і інших київських друзів. Раз Микола взяв сина на літовисько на авіаційний парад. Марко написав:
„ Родились ми робити з казки дійсність
Долати простір і скоряти час
І окрім рук у нас є крила міцні
І окрім серця є мотор у нас
Все вище і вище, і вище
Прямуємо лет наших птиць
І в кожнім моторі їх дише
Безпека і спокій границь.”
З цією піснею він переїхав до Києва, куди перевели батька. Тут їм виділили шикарну трьохкімнатну квартиру по вул. Львівській 16. Марко, вперше в житті отримав тут окрему кімнату, яку зразу ж заповнив свистульками, книжками та особистим причандаллям. Цю його пісню стали наспівувати всі знайомі, а сусіди євреї Хайт та Герман переклали російською і зробили з неї „марш сталінських авіаторів”. Та не тільки вони переклали Марка. Німецький студент Хорст Вессель теж переклав „Родились ми робити з казки дійсність”. Так народився фашистський гімн люфтваффе...
В цей час Київська громада вирішила помпезно відмітити 35-річний ювілей літературної діяльності Вороного. Йому шлють вітальні листи з усієї України: Рильський, Бажан, Тичина, Дмитро Тась (брат Могилянської) і ще десяток менш відомих поетів. Видають стотисячним накладом грубезну книгу його вибраного. „Поезія”(1929), гонорар від якої робить його тогочасним багатієм. Сестра Муся пише:
"Я тоді вчилась в художньому. Жила в квартирі на горищі по вул. Львівській 14. У нас на горищі завжди було багатолюдно, а мені потрібно було вчитись. Мені Марк дав ключа то ж я спокійно приходила до Марка, відкривала двері і займалась у нього. Якось приходить старший Вороний, а я його терпіти не могла з-за його вічного «Чому ти не цілуєшся з Мариком?» А я: «Чого це я буду с ним цілуватися, он ж мій брат!» А він тоді і каже -«Добре. От у мене тут стара-стара картина, так ти її обнови!» Ну взяла я фарби і обновила її. Зробила все яскравим-яскравим, вона засяяла фарбами, як дорогоцінним камінням. Приходить Вороний: «Господи! Що ти наробила”! Ти ж зовсім зіпсувала старовину картину! А я і говорю : « Ви б сказали, що це старовинна картина , так я б зовсім її не чіпала, а так дивіться на мою картину!... Не любила я його. Я тоді студенткою була. До зими ходила в сандалях, була у мене кофта та плаття. И більше нічого. А вони ходили в модних пальтах, їли завжди такі смачно пахучі цукерки, якими почастувати не здогадувались. От якось ми йдемо з ними, а назустріч якийсь інтелігентний дядечко йде. Він і каже їм: « Така красива дівчина з такими панами йде. Ви що, не бачите, що сніг падає, а вона в сандалях. Ви самі шуби нап’яли, а вона в якійсь сіренькій кофтині!» Ой, як вони обидва почервоніли…Взагалі-то, мені вуйко Борис Свєчников присилав з Москви по 10 карбованців на місяць и на ці гроші я і фарби купляла, і їла, і за квартиру платила. Іноді, правда, і Марко давав мені книжку почитати, а в ній, потайки від батька, передавав п’ятірку - десятку…»
Батько допомагає Марку вступити на режисерський факультет Музично-драматичного інституту ім. Лисенка і перевестись з Харківського до Київського інституту КомНарПросу. Він навіть влаштовує його на кіностудію, де Марко дублює фільми з російської на українську.
Хоч Марко почав друкуватись в „Пролетарській правді” ще з 1923( „Лягає тінню довгий вечір”)і до 26 року було надруковано кілька десятків його віршів, та після приїзду в Київ публікації доходять до сотні. Саме тут він пише„Физкультурную шутейную”.
” Щоб довіку міцним був, як із молоду, як із молоду,як із молоду, не лякайся ні жари, ані холоду, ані холоду, ані холоду, закаляйся, як сталь!"
Цю пісню переробив вже Лєюєдєв-Кумач і вона увійшла в фільм «Вратарь». Та коли переробляли пісні, Марко вже їв баланду на Соловках...
Перший тривожний дзвінок долі пролунав ще в 1929, коли за участь у „Союзі визволення селян” заарештували Мусю, разом з подругами – Галею Левицькою та Ладею Могилянською, у яких знайшли листівки проти колективізації. Заарештували тоді 140 Чернігівців і всім впаяли десятку концтаборів. Марко зразу ж переключається на безпечні дитячі книжки і багатотисячним накладом у 1930 виходять вони. ”Будівники”, ”Коники”,”Носоріг”,”Ставок”. Щоб показати, що він вже перекувався і став свідомим будівником комунізму, по пораді Бажана і Рильського, Марко видає збірку віршів „Форвард”(1932), квінтесенцією якої є :
Зросли в нас
тривалість,
Азарт
І жадоба.
Чистим озоном
Дихнули ніздрі,
Бо становимо
Шосту частину глобусу,
Нетрі суші
Й сторіччя побуту
На рельси
Комунізму!
Та написане без душі, викликає зворотній ефект. 23.03.1932, в „Літературній газеті” партсексот Микола Шеремет(1906-1986) поздоровляє його з днем народження статтею „ Створимо бойову більшовицьку лірику”, в якій пише:”... поруч з відвертою контрреволюційною вилазкою таких поетів, як Фомін, до радянської літератури приносять свій ворожий крам, старанно маскуючись та пристосовуючись, типово буржуазні поети, наприклад, Марко Вороний („Форвард”), для якого наша класова боротьба є не що інше, як гра в футбол, а всесвіт - площадка для гри: „Виходить Жовтнева команда/бутси втискають в пісок”. Класовій боротьбі, ліквідації ворожих класів Марко Вороний протиставляє „вічно-живі” закони боротьби старості з молодістю, тобто біологією підміняє класову боротьбу: „ Наша молодість – м’язи добрі/Тривалі нерви і здоровий апетит”
Цим насмішкам класового ворога над героїчною боротьбою пролетарської революції треба покласти край, викриваючи й жорстоко б’ючи знахабнілу буржуазну молодь, що маскуючись пролазить інколи до літератури!...”.
В ті часи українське НКВД ворогувало з російським. За порадою друзів Марко в 1933 переїжджає до Москви і влаштовується в журнал „Наши достижения”.
Ревнивий Миронов вбиває кращого друга Сталіна – Сергія Мироновича Кірова. Над країною опускається ніч червоного терору. Весною 1934 приходять за Миколою Вороним. Класик радянської української літератури Іван Ле доносить на допиті 28.03.1934: „ Микола Вороний. В минулому білоемігрант. Святкував при Петлюрі свій ювілей і випивав з Петлюрою: „Гетьман української поезії з гетьманом української армії”! На похоронах письменника С. Васильченка, Вороний у промові сказав таку контрреволюційну фразу: „За життя небіжчик любив українське сало і перед смертю його бажав, на жаль, не дали й перед смертю йому кришеника того сала”...Син його Марко чомусь виїхав до Москви й там працює в журналі „Наши достижения”. Гадаю, що це є демонстрація перед громадськістю: дивіться, мовляв, як нам, українцям, тяжко на Україні. Мусимо свою культуру кидати й працювати на руську. І безперечно, Марко зробив це з найближчої і батьківської поради. Марко перетяг до Москви і Антонечка-Давидовича ( теж прихований фашист)”.
Друзів Миколи Вороного вже розстріляли. Та всесвітньо відомого письменника, друга Франка, ще не можна було розстрілювати. Дали йому три роки таборів, які по дзвінку з Москви, замінили на 3 роки заслання. З „Укртеатрвидаву” його звільнили, а куди треба їхати у заслання, так і не сказали. Дізнавшись про батькове нещастя Марко звільняється з редакції і їде до Києва, щоб разом з ним вже поїхати до столиці - Харкова і там добитись перегляду справи. В Харкові таки справу переглянули і постановили вислати Вороного до села Вороне ( тепер Новоукраїнка) Одеської області. Коли повернулись до своєї квартири по вул. Львівській у Києві, через кілька днів прийшли молодики у шкірянках і повезли кудись Миколу. Цілих 5 місяців Марко не знав, де він і що з ним. А на день народження 19.03.1935 взяли і Марка. НКВД фабрикувало справу про терористичну організацію „ Всеукраїнський центральний блок”. Заарештований по цій справі одночасно з Марком, педагог Леонід Міцкевич писав до Верховного Суду УРСР 19.07.1956: „від мене вимагали, щоб я оббрехав себе та інших, нібито я належав до „Терористичної організації”, на чолі якої стояв Максим Рильський... Я твердо вирішив померти, але не підписувати жахливої брехні на себе та інших... Я на суді винним себе не визнав, як не визнав себе і Лебідь А.Д. Решта визнали себе винними, але коли ставились питання конкретно, то нічого конкретно сказано не було... Мені зараз зрозумілий процес суду. Це була ставка на знищення української інтелігенції...”.
Заарештований по цій же справі Антонечко-Давидович звертаючись 15.08.1955 до військового Прокурора СРСР пише: « Следователь Проскуряков в июле месяце 1935 в процес се следствия положил передо мной на столе объёмистую папку с надписую „Дело Миколы Бажана- «Украинская военная организация” и тут же начал допрашивать меня о Бажане и читать мне клеветнические показания на Бажана других репрессированных лиц».
От від такої теки з брехливих показами своїх друзів Пилипенко та Філіповича і зламався Марко. Через 20 діб тортур і написав:” «Заявляю о том, что со дня моего ареста 19 марта в течение 20 суток, уже находясь в стенах НКВД, я вёл себя как предатель, как классовый враг, ни одного слова правду не говорил, но с 8 апреля я решил ещё раз навсегда порвать с моим националистическим прошлым, и начал говорить искренне, ничего о себе не утаивая, отдавал всего себя, какой я есть, на руки пролетарского правосудия. И с указанного времени ни одного слова лжи мной не было сказано”.
Він слухняно пише те, що диктує йому слідчий Бондаренко : «В руководстве нашей контрреволюционной националистической организации были Бажан, Яновский, Рыльский… В беседе со мной Бажан говорил, что дальше так продолжаться не может - или фашизм, или Союз Советских республик. Это была открытая ориентация на фашизм»…
Рильського та Бажана врятувало особисте звернення Хрущова до Сталіна. Керівником контрреволюційної організації визнали Миколу Зерова, а його помічниками – А.Лебедя, Пилипенка, П.Філиповича, М.Вороного і Л.Митькевича. Військовий трибунал Київського округу на закритому судовому засіданні 1-4.02.1936 присудив Марка Вороного до 8 років виправно-трудових таборів. Перший лист до матері він написав з пересильного табору Кемі: «Ріднесенька моя! Я ще досі на Морсплаві- біля самого Білого моря. Крига розстала и погода така тепла, що ми на рожевому карельському камінні приймаємо сонячні ванни...” Він сподівається, що їй дозволять побачення з ним і молить помиритись з батьком і приїхати разом. Передає вітання вуйку Феді, братам Дмитру, Сергію та Євгену і сестрам Мусі та Ірині(моя мати) , які зараз в Чернігові. Просить вислати зошити і блокноти для віршів, сімейні фото, конверти та поштові картки. Прохає взнати в Москві адреси інститутів, в яких він мав би право вчитись заочно...
В Червні він пише вже з Соловецького острова: „Зеленіють берези, квітують якісь кущі, схожі на наш верболози, в траві сяють жовтець та кульбаба... Живу я в монастирському Кремлі, за стіни виходжу тільки на роботу або на стадіон по вихідним. Працюю я до цього часу на ріллі: саджав буряки та полов моркву та ріпу. Погода стоїть тепла, сонячна, а ночі зовсім нема – цілу добу можна читати , як вдень! НЕ писав я так довго тому, що звідси дозволяють лише один лист на місяць...” Знову передає вітання Чернігівській рідні і просить прислати олівці та підручники англійської та французької мови та латині... Потім листи стають все рідше, та зате місткіше. Все більша туга за Батьківщиною: „Живеться ні добре, ні погано – сплю в теплі, не голодую. Життя таке рівне, день в день, що зовсім втрачаєш лік часу і від цього така туга! А якщо згадую про Вас, то зовсім стає погано...Ріднесенька моя, так би хотілось, щоб все це швидше проходило, та дні біжать швидко, а роки тягнуться довго. Подумаєш про майбутнє – і тривожно робиться – коли доведеться повернутись додому всі давним-давно знімуться зі своїх міст і будеш усім чужий...”
Останні листи він вимушений писати вже російською. Цензорів Ягоди розстріляв Єжов, а його поплічники знали тільки російську. Він пише у липні 1937: „...Я понемногу занимаюсь английским языком и стараюсь побольше читать. Теперь, когда пришло лето, ещё больше тянет домой на юг. На днях я получил посылку от отца, а в начале месяца получил и деньги. Очень прошу тебя, не поступай на работу и не подрывай здоровья. Единственное, что я прошу тебя выслать – это карточки. Снимись и пришли мне свою большую, хорошую карточку, я вставлю её в рамочку под стекло и повешу над моей койкой. Ты мне пишешь большие хорошие письма, и я не могу представить себе, как бы я здесь существовал без них, без твоего любимого сердца, без твоей заботливой памяти обо мне. Ведь мне остаётся только сесть у моря – ждать погоды. Отчего ж не ждать. Буд-то воды наши годы станут прибывать, поразвеет пыл горячий, проминут года, и под камень, под лежачий потечёт вода…Мамуся, как здоровье дяди Феди, как окончилась у тёти Жени (Кулишовой-Вербицкой - авт.) операция, как дела у её Ирочки и Евгения? Приехала ли Муся, что пишет Талюся? Я тебя очень люблю потому, что мама единственный человек в нашей жизни, а остальные для нас только люди…». Це був його останній лист. Далі було рішення особливої трійки УНКВД Ленінградської області від 9.10.1937 на 134 українських буржуазних націоналістів, засуджених на різні терміни, у тому числі і на Вороного Марка Миколайовича, 1904 р.н. українця, гр.СРСР, дворянина Ур.м.Чернігова, службовця, освіта вища, літератора-журналіста, служив добровольцем – рядовим в білій армії Денікіна. Останнє місце служби – член Спілки письменників у Києві. – Присудом Військтрибуналу КВО 1-4.2.36 до п/волі на 8 років – РОЗСТРІЛЯТИ! Через рік розстріляли і батька – Миколу Вороного.
Марко міг би стати українським Маяковським. Лада Могилянська могла б перевершити Анну Ахматову. Та ніхто навіть їх могил не знає. Померли їх друзі та недруги. Знищив Лаврентій Берія всіх їхніх катів. Разом з ними і архівами НКВД-ГПУ-КГБ щезла і сама пам’ять про них.
Колись Радянська влада майже винищила велику літературу Російської Імперії. Майже, та не всю. Тепер наше покоління відкидає Велику радянську Літературу. Відкидає, та не повертає втрачені імена розстріляного Відродження. Щезли десь вірші геніальної Лади Могилянської. Та навіть королева української поезії Ліна Костенко не може знайти видавця...
К.т.н. Володимир Сиротенко (Вербицький)
Племінник Марка Вороного
ІА "Вголос": НОВИНИ