Екс-президент Грузії, екс-керівник Одеської області Михеїл Саакашвілі є модератором у ток-шоу на іншому телеканалі. При цьому, як стверджують медіаексперти, цей парад «політичних» телеведучих вочевидь набуватиме ще більшого розмаху.
Здавалося б, у цьому немає нічого негативного, адже у такий спосіб політики лише намагаються нарощувати собі рейтинг. Однак, чи справді тут усе так просто, як може видатися на перший погляд? Про це «Вголос» запитав у політолога Олександра Солонька, політичного аналітика Олександра Кочеткова, філософа Сергій Дацюка, виконавчого директора Інституту масової інформації Оксану Романюк та правозахисника, президента Асоціації психіатрів України Семена Глузмана.
Політик-телеведучий - це якась нова політтехнологія?
Олександр Солонько:
Так. Адже усі політики живуть у режимі перманентних виборів. І присутність політиків на телебаченні – це складова політичного піару, задля отримання дивідендів на виборах. Також в Україні є такі виборці, які готові голосувати за політиків-популістів, котрі відверто обманюють з екранів телебачення. Бо тут спрацьовує ефект впізнаваності: якщо він постійно на телебаченні, навіть має свою програму, у народу складається враження, нібито це політик дуже відомий та авторитетний. Далі – спрацьовує ефект нібито успішності та високих рейтингів у конкретного політика. Адже за допомогою телешоу ці політики формують враження, що вони є професіоналами, затребуваними фахівцями. І от завжди є певний відсоток виборців, яких за допомогою хибного уявлення про того чи іншого політика можна переконати голосувати так, як потрібно. І очевидно, що мало хто з виборців зрозуміє, що це лише політична технологія, що його так обманюють.
А тому це все можна назвати прихованою політичною рекламою з метою введення в оману виборця. Адже ми вже бачили таку ситуацію, коли ці всі групи виборців, які голосують «за успіх», керуючись принципом «стадного інстинкту», за допомогою телебачення переконали голосувати так, як потрібно. Власне, це ми спостерігали у 2014 році під час виборів президента України. А тому очевидно, що якщо політики не можуть запропонувати якусь змістовну політичну стратегію або вони мають якісь деструктивні наміри та не можуть донести їх до виборців, вони застосовують рекламний телевізійний підхід.
«Програми політиків на телебаченні – це ніщо не інше, як політична реклама, обман глядача і симуляція роботи»
Олександр Кочетков:
Те, що українські політики мають свої ток-шоу на телебаченні – це означає, що вони готуються до дострокових президентських чи парламентських виборів. І деякі політики, на прикладі російської пропаганди, зрозуміли, що вибори можна виграти, будучи постійно на телеекранах, звідки безапеляційно доносити свою думку до виборців. За допомогою телебачення у короткий проміжок часу за порівняно невеликі кошти та за допомогою маніпуляцій можна отримати велику кількість голосів. Це є набагато простіше, ніж проводити повноцінну передвиборчу кампанію. Тобто те, що політики на телебаченні мають свої програми – це ніщо не інше, як політична технологія. А тим більше, якщо пан Саакашвілі чи Рабінович вільно почуваються у прямому ефірі – це стає для них економ-варіантом з пошуку свого електорату. Тобто це новий тренд в умовах українських політичних реалій.
По-друге, усі ці політики, які зараз мають свої програми на телебаченні, вони є такими собі нарцисами. Їм подобається бачити картинку із собою на телебаченні. Ці люди думають, що таким чином вони формують та впливають на суспільну думку. Тобто це не більше, ніж самолюбування. Адже зустрічатися із реальними людьми, розробляти свої програми та робити якісь конкретні дії – значно важче, ніж займатись популізмом з екранів телебачення. А тому ці політики, які нам з екранів телебачення розповідають про себе лише хороше, про те, як вони змінюватимуть країну – це популізм і брехня. Ми ж маємо розуміти, що в реальності вони або робитимуть усе навпаки, або ж зовсім нічого не робитимуть.
Таке собі зомбування населення?
Олександр Солонько:
Так, адже ще зрозумілою є ситуація, якщо людина працювала журналістом, звільнилася із посади та пішла в політику чи на державну службу. Але коли професійний політик на певний час нібито стає журналістом – це неправильно і нечесно у його стосунках з виборцями. Те, що українські політики уже відверто агітують за себе з екранів телебачення, як ведучі та експерти, може свідчити про падіння довіри до них. А тому вони намагаються скористатись авторитетом журналіста. Таким чином політики вдаються до крайніх хитрощів з метою зберегти впізнаваність та мати бодай якийсь вплив на формування громадської думки. А тому погоджуюсь, що цей нинішній тренд, коли політики стають ведучими – це чергова хитрість та маніпуляція.
Далі: з точки зору моральності, такі екс-регіонали, як Анна Герман (а це одна із будівничих режиму Януковича), не мають права розмірковувати про нинішню політичну ситуацію в країні. Вона, як мінімум, має відповідати за свої минулі діяння відповідно до Кримінального кодексу. І взагалі, якщо мова йде про представників Партії регіонів, які призвели до трагедії на Майдані, до війни, то це нонсенс. Але ці люди знову отримують трибуну для того, щоб промивати мізки українцям, щоб на фоні невдач сьогоднішньої влади відбілювати свою репутацію. Вони навіть наважуються говорити, що режим Януковича був корисним для України! Ці люди, користуючись авторитетом журналістики як професії, насправді просто знущаються над ЗМІ. Бо, очевидно, що таким чином нечесні політики отримують платформу для зомбування виборців. А це не є позитивним явищем для країни.
«З точки зору психіатрії те, що політики уже мають свої програми на телебаченні – це ознака психічно хворої нації»
А що скаже з цього приводу фахівець з психіатрії?
Семен Глузман:
З точки зору психіатра те, що політики мають свої програми на телебаченні – це дуже погана ознака для психічного здоров’я нації. Це показує, що наше суспільство є серйозно психічно хворим, бо воно дозволило, щоб ці політики буквально звідусюди нав'язували їм свою думку. Це навіть не зомбування, це поступовий розвал довіри до української політики, до держави, як інституції. Коли політик стає ведучим – це призводить до абсурду. З точки зору психіатрії, ці політики, які мають свої політичні програми на телебаченні, вони цим самим показують українцям, що абсолютно не думають про майбутнє країни. Навпаки – вони думають лише про свої посади, перемогу на виборах та про те, як поповнити свої кишені. А це перша ознака розвалу країни.
«Якщо проятгом максимум двох років не буде виборів, то старання цих політиків, які працюють на телебаченні, виявляться марними. Бо «годувати» популізмом населення протягом тривалого часу не вдається нікому»
Як ця політична технологія може вплинути на результати виборів?
Семен Глузман:
Щодо впливу на виборців, то вони можуть якось впливати тільки на тих, хто уже є їхнім потенційним електоратом. А на людей думаючих, освічених, ні Рабінович, ні Саакашвілі не можуть ніяк вплинути. Хіба навпаки – це відштовхує розумного виборця від таких нібито політиків. Українцям слід розуміти, що зараз є мало каналів, яким можна довіряти. От такий політик, як Вадим Рабінович для того, щоб впливати на українців, навіть собі канал купив. Щодо Саакашвілі – то він людина не бідна, може собі дозволити власну програму.
Сергій Дацюк:
Основна причина того, що такі програми у нас з’являються – це довіра до олігархічного телебачення. Тобто у нас в обхід журналістів та справжніх експертів задля прибутків, рейтингів телеканалу чи з метою політичної пропаганди, ведучими та авторами ток-шоу стають політики. Але я вас потішу, це в подальшому не матиме розвитку, оскільки таке явище, як політик в ефірі телебачення, спочатку й справді приводить до якогось підвищення його рейтингу. Але згодом, коли глядачі усвідомлять, навіщо цей політик пішов на телебачення – це спричинить різке падіння його електорату. Навіть якщо такий політик-популіст і переможе на виборах, в подальшому він не зможе фахово працювати. А тому зараз, в період гібридного телебачення, ми бачимо, що журналістську професію політики, наближені до олігархів, банально використовують, щоб в подальшому сподобатись виборцю та отримати голоси на виборах. Але щодо популярності цієї технології серед виборців, то ця перспектива має термін дії – максимум два роки. І якщо на протягом двох років не буде виборів, то старання цих політиків виявляться марними. Бо «годувати» популізмом населення упродовж тривалого часу не вдасться нікому. В подальшому будуть потрібні якісь інноваційні рішення, які в силу свого інтелекту, ці політики не продумають.
Олександр Кочетков:
На жаль, дана політтехнологія й справді матиме якийсь вплив на певну частину виборців. Зараз до виборів їхня діяльність на телебаченні й справді має вплив на глядачів, адже вони там говорять те, що усім подобається. А от під час виборів – ситуація буде зовсім іншою. Бо й справді, популізм має «термін придатності».
«Програми політиків на українському телебаченні – це обман глядача»
Чи є у розвинених країнах світу такі випадки, коли діючі політики стають ведучими на телебаченні, де відверто «просувають» свою політичну силу?
Оксана Романюк:
На нашу думку, така ситуація, коли політики у ролі журналістів намагаються коментувати ті чи інші події – це порушення усіх журналістських стандартів. Це ніщо не інше, як прихована реклама політиків та політичних партій. І за кордоном, в розвинених країнах, така ситуація є неприпустимою. Там навпаки стежать, щоб ведучий якоїсь програми був неупереджений, щоб він міг опитати кілька джерел інформації. Маємо приклад Дональда Трампа, який з 2005 по 2015 мав свою, причому економічну програму на телебаченні. Але ведучим Трамп був до того часу, поки він не заявив про наміри балотуватися у президенти США від Республіканської партії - потім канал закрив його програму.
Те, що в Україні політики ведуть політичні шоу – це підриває авторитет не лише конкретного каналу, а й загалом ЗМІ. Насправді, у журналістиці є такий принцип, як баланс та неупередженість. Цей принцип було виведено практичним шляхом більше, ніж сто років тому. Так, саме у США рекламодавці звернули увагу на те, що якщо у ЗМІ простежується підтримка якоїсь одної політичної сили, то зникає довіра до видання, відповідно і зменшуються рекламні бюджети. А для української журналістики – це дуже неприємна ситуація, коли політики засоби масової інформації використовують з метою політичної реклами. Власне, Інститут масової інформації в подальшому звертатиме на це увагу. Бо суто з етичної точки зору – це обман глядача.
Політики платять телеканалу за ефірний час?
Оксана Романюк:
Те, що той чи інший політик виступає на телеканалі у ролі ведучого – це може бути позицією власника телеканалу, який таким чином «просуває» конкретну політичну силу. Так само це може мати і фінансові причини, коли політики купують ефірний час.
Олександр Солонько:
Більшість каналів у нас належить представникам великих фінансово-промислових груп. І, очевидно, що без їхнього схвалення чи навіть ініціативи ці політики не мали б ефірного часу на телеканалах. Очевидно, що це або оплачується по «тіньовому», або ініціаторами є власники каналів, які з тих чи інших міркувань надають політикам ефірний час. Також часто цими ведучими є самі власники каналів, як от Вадим Рабінович.
Звичайно, що в правовій державі ці політичні ток-шоу мали б офіційно оплачуватись, як політична реклама. І якщо у нас політики займаються пропагандою, це мало би бути якимось чином прописано у законодавстві. Такі речі мали б оплачуватись з партійного бюджету, дані витрати мали б оприлюднюватись. Щоб виборець знав, що такий то політик за конкретне політичне шоу заплатив каналу стільки то коштів. А наразі– це все «тіньові» схеми.
Тобто будь-який політик, не заплативши податки, може купити собі ефірний час, щоб таким чином вести свою політичну пропаганду?
Сергій Дацюк:
Не будь-який. Те, що на українських телеканалах політики мають свої програми – це лише підтверджує олігархічний статус такого телеканалу. Тобто за гроші чи безкоштовно конкретному політику на каналах олігархів дається ефірний час. При цьому, у таких ЗМІ ніколи не з’явиться політик, який критикує власника телеканалу. Тобто з одного боку, на цих каналах політики ніби і критикують корупцію, своїх політичних опонентів, але там ніколи не критикують джерело корупції – олігархічну систему управління Україною. Бо критикувати купленого олігархом політика – це одне. А критикувати джерело корупції – олігархат – це заборонена тема. І саме цей момент викриває усю брехню та цинізм політиканів, які на олігархічних телеканалах мають свої програми.
А якщо вони все ж платять телеканалам тіньові кошти, чи є це порушенням закону?
Оксана Романюк:
Це може бути порушенням закону про рекламу. Проте, у законі пункт про політичну рекламу у міжвиборчий період не прописаний, що є неприпустимим і ми звертатимемо на це увагу. Додам, що відповідно до українського законодавства, якщо в передвиборчий період політик виступає зі своїм ток-шоу на телебаченні – це явне порушення закону. Тоді з заявою про правопорушення можна звернутись у НАЗК.
Олександр Кочетков:
Зараз ця їхня політична агітація жодним чином не корелюється із законом про політичну рекламу та ЗМІ . І саме Нацрада з питань телебачення та радіомовлення має цим зайнятися. Бо навіть якщо, для прикладу, Рабінович є власником одного з телеканалів, де він є ще і ведучим, він все ж офіційно має сплатити державі податки за політичну агітацію. Адже якщо у нас політик виступає не у якості запрошеного гостя чи експерта, а є ведучим чи модератором на телебаченні, він таким чином фактично рекламує себе та свою політичну силу, а тому повинен сплатити податки за політичну рекламу. І тут мене дивує мовчання Нацради. Бо цей формат відвертої політичної агітації має бути нарешті врегульований законом.
Марія Бойко, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ