Рік тому утворилась Православна церква України, у січні 2019 року вона отримала від Вселенського патріарха Варфоломія томос про автокефалію.
Православна церква України на час об'єднання налічувала близько 7000 парафій. Станом на грудень 2019 року Московський патріархат покинуло та приєдналось до ПЦУ 549 парафій.
Попри те церква Московського патріархату і далі має потужний вплив на Україну. Так, за даними дослідження центру Разумкова, станом на травень 2019 року до МП зараховують себе ~4,19 млн (16 %) православних українців. У сателіта Російської православної церкви й досі є 12 338 парафій.
То ж, які підсумки першого року діяльності Православної церкви України? Про це кореспондент ІА «Вголос» запитав у релігієзнавця Дмитра Горєвого, філософа, релігієзнавця, завідувачки Відділу філософії та історії релігії Інституту філософії імені Г. С. Сковороди Національної Академії наук України, професорки Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Людмили Филипович та політтехнолога Ярослава Макітри.
Наскільки важливим було отримання томосу?
Цей рік засвідчив про те, що Православна церква України відбулася. Вона встояла, її не зміг розхитати навіть Філарет. Багато хто заявляв, що якщо піде Порошенко від влади, ця церква зникне. Цього не сталось. ПЦУ здобуває визнання в усьому світі. Єдине, чого Православна церква України ще не встигла зробити – це розбудувати церковну структуру, тобто створити синодальні комісії. ПЦУ за рік також не встигла розробити нормальної інформаційної присутності, стратегії. Бо наразі в інформаційному плані ПЦУ програє МП.
Людмила Филипович:
З точки зору держави та інтересів українських православних, томос – це велика перемога. Єдині, кому це не вигідно – це Російська православна церква та її сателіт Московський патріархат. Тільки вони заявляють про «розкол», говорячи про неправильних православних. У мене питання, а що є спеціальний прилад, який визначає правильність чи не правильність християн?
Отримання томосу було логічним завершенням самовизначення, в якому український народ перебуває уже століття. Особливо це актуально за останні 100 років. Бо ще у 1917-1918 роках були зроблені дуже потужні кроки, щоб Київ отримав від Вселенського патріархату томос. Тоді у Константинополь навіть вислали делегацію з України і вони уже про все домовились. Проте на початку 20 століття у нас нічого не вийшло, бо була демонтована незалежність України. Питання про отримання томосу Українською церквою та відокремлення від Московського патріархату гостро стояло і у 1991 році. І усі ці 28 років незалежності так чи інакше були ініціативи та кроки для автокефалії Українській православній церкві. У 2008 році ми були буквально за півкроку від отримання томосу. І лише активність попів РПЦ, які тоді прискакали в Україну і залякали, купили чи переконали Вселенського патріарха, не дала можливість УПЦ КП отримати томос. Проте нарешті усе закінчилось і православні у 2019 році отримали томос. Тепер українці, як і болгари, румуни та інші православні християни, мають свою православну церкву.
Надання томосу Православній церкві України – це, без сумніву, величезний позитив для розбудови української церкви. Визнання автокефалії вирівняло ПЦУ із Московським патріархатом у питанні легітимності церковного органу.
У православ’ї зв’язок держави та церкви є вкрай важливимВарто зауважити, що у православ’ї зв’язок держави та церкви є вкрай важливим. Стратегічно – це може призвести до ментальних змін. У Московського патріархату вже не залишається аргументів пояснювати молодому поколінню, чому ПЦУ – це «не такі православні». Чому в Україні має бути філія Російської православної церкви, а не своя церква. Бо досі таким аргументом у Московського патріархату – це була «неканонічність» Київського патріархату і те, що ця церква не визнається ніде у світі. І це був серйозний аргумент. А тому велика частина абсолютно проукраїнських людей ходили до Московського патріархату, бо вони хотіли молитися в канонічній православній церкві. Зараз все змінилось. І у МП уже немає аргументів проти Української церкви.
Що із Московським патріархатом буде далі? Чому загальмувався процес переходу із МП в ПЦУ?
Ярослав Макітра:
По Московському патріархату дуже серйозно б’є те, що триває війна з Росією. А тому вже за кілька десятків років МП може стати маргінальною невеличкою групкою. І в принципі цей процес почався уже зараз.
Людмила Филипович:
Зараз РПЦ йде шляхом розколу православних. У Кіріла це роблять, бо хочуть очолити світове православ’я. Але, як на мене, у РПЦ це не вдасться.
Процес переходу дуже не простий. До ПЦУ одразу долучились ті 500 парафій МП, з якими попередньо була проведена робота, працювали єпископи. Ті, хто приєднався – це люди високої моральної та патріотичної свідомості. Бо як можна ходити до церкви, котра благословляє цих всіх терористів «ДНР/ЛНР» на вбивство українців! Портрет Кіріла висить у кабінеті Онуфрія. Якщо б МП були такі незалежні, то нехай Онуфрій у себе повісить свій портрет чи зображення очільників усіх православних церков.
Зараз є парафії, котрі хочуть перейти в ПЦУ, але зробити це їм заважають їхні ж священики та єпархіальні начальники, яким дана вказівка не відпускати нікого. Зараз МП робить абсолютно все, щоб не допустити відхід своїх парафій. Людям погрожують, їх залякують. У мене навіть є інформація, що представники МП пропонують сільським священикам доплати по тисячі доларів в обмін на співпрацю. Це свідчить про те, що у Новинського є ще багато грошей. Процес переходу без свідомих людей не розпочнеться.
Дмитро Горєвой:
Нейтралізувати вплив Московського патріархату на релігійне життя в Україні частково вдалося. Бо тепер в Україні є своя автокефальна церква, громади таки приєднуються до ПЦУ. Але це довгий процес.
Зменшення переходів пов’язано із малою інформаційною активністю ПЦУ. Натомість у МП є свої сайти, канали, газети. РПЦ в Україні переконують людей не переходити в ПЦУ.
Що можна зробити із цим?
Людмила Филипович:
Я проти насильства і того, щоб завтра хтось видав указ і нас усіх змусили ходити в одну церкву. Людям потрібно розповідати історичну правду про нашу церкву, нашу історію: пояснювати все по телебаченню, пояснювати у школі. Натомість у наших шкільних підручниках і досі йдеться про те, що українці та росіяни пішли від одного племені. Це – абсолютно радянська парадигма.
Українську історію потрібно перезавантажити нановоУкраїнську історію потрібно перезавантажити наново. Науковці теж повинні працювати над відновленням історичної правди. Проте у наших науковців є стільки дурості в головах, що я інколи дивуюсь. От у мене був випадок із священиком МП Віктором із Рівненщини. Він займається відкритою антиукраїнською пропагандою. Так, нещодавно він поїхав у Константинополь, де місцевим роздав листівки із написом: «ПЦУ – ето церков раскольніков». Він явно працює на ФСБ та РПЦ. І коли в Україні проти нього розпочали кримінальну справу, до нас звернулися правоохоронці, щоб ми, подивившись величезну кількість матеріалів, дали експертний висновок. Вивчивши усі матеріали, ми дійшли до висновку, що це – поширення антидержавної пропаганди. У цей час наші колеги із Київського національного університету пишуть протилежний висновок, розповідаючи, що не можна релігію змішувати з політикою. І тепер у суду є два експертних висновки: наш об’єктивний та їхній, ймовірно, куплений. То що ми можемо хотіти від звичайних людей, якщо науковці не знають, де біле, а де – чорне.
Держава має втручатись у церковні справи?
Ярослав Макітра:
Втручання Петра Порошенка у церковні питання – це палка з двох кінців. З одного боку, це дало Порошенку ресурс для формування його іміджу та найзатятіших прихильників. Але водночас – це відбило інших потенційних виборців, здебільшого молоді, котрі вважають, що президент має цікавитись не релігійними справами, а державними. І піар на цій темі шкідливо вплинув на рейтинг Порошенка.
Володимир Зеленський демонструє абсолютну відстороненість від церковного життя в Україні. І в принципі – це нормально, бо так записано в Конституції. Теперішній президент відсторонився від усіх релігійних громад. Він з’являється хіба на деяких ритуальних заходах, проводить цілком формальні зустрічі із релігійними діячами.
Добре це чи погано? Мабуть, тут є дві точки зору: для релігійних людей – це мінус, для держави – мабуть, позитив. Бо церкви мають розвиватися органічно і не повинно бути якоїсь привілейованої релігії. Наявність «державної» церкви, як ми це бачили за часів Порошенка чи Януковича, – це дуже небезпечні речі. Разом з тим, держава не повинна відсторонюватись у випадку якихось серйозних релігійних конфліктів.
Марія Бойко, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ