Ще донедавна багато українців були переконані, що санкції Заходу призведуть до колапсу російської економіки, а голодні бунти та бюджетна криза все-таки спричинять еволюційну зміну російського керівництва. В Україні плекали надію, що на вільних виборах Путіна переможе демократичний кандидат, який поверне Росію обличчям до світу, відновить громадянські свободи, проведе ліберальні реформи і поверне незаконно анексовані Путіним території інших держав. Після цього світ зніме свої санкції і РФ стане вільною та миролюбною країною.
Проте, перебуваючи під домашнім арештом, найімовірніший головний суперник Путіна Олексій Навальний у нещодавньому інтерв’ю зазначив: «Незважаючи на те що Крим був захоплений з кричущим порушенням усіх міжнародних норм, реалії такі, що Крим зараз є частиною Російської Федерації. І давайте не будемо обманювати себе. І українцям я теж сильно раджу не обманювати себе». Він також висловив упевненість, що Крим «залишиться частиною Росії, і ніколи в осяжному майбутньому більше не стане частиною України».
Інший популярний російських опозиціонер та ліберал, екс-олігарх Михаіл Ходорковський, у випадку свого президентства також висловив небажання повертати Крим Україні. Також він висловив впевненість, що в Україні притісняють російську мову.
Подібні сентенції можна порівняти з ситуацією, в якій, наприклад, у Третьому Рейху виникла б опозиція Гітлеру на чолі з ліберально-демократичним лідером, яка б засуджувала політику фюрера, однак підтримувала «остаточне вирішення єврейського питання».
Отож, мабуть правду говорив Володимир Винниченко: російська демократія закінчується, там, де починається українське питання. Ключовим терміном у цій фразі класика є слово «демократія», як репрезентація електоральних настроїв більшості народу. А більшість росіян – переконані шовіністи. Тому російські ліберали, якщо хочуть бути демократичними і дослухатися до волі народу, мусять бути фашистами й підтримувати всі імперсько-шовіністичні гасла.
Якщо б раптом в Росії дійсно відбувалися демократичні вибори, то і Навальний, і Ходорковський та й інші російські ліберали, мусіли б йти на повідку у розбурханих націоналістичними пристрастями простих росіян, яких «хлібом не годуй, а дай тільки приєднати до Росії-матушки нові землі іноземних держав».
Президентська кампанія Навального чи Ходорковського, обов’язково б супроводжувалася б гаслами «Крим – наш!» та «Севастополь-Севастополь – город русских моряков», які б на ура сприймалися переважною більшістю російських виборців. Проведені «Левада-центром» соціологічні опитування свідчать, що для понад 70% росіян могутність та сила своєї держави більш пріоритетні, аніж власний матеріальний добробут. Тобто почуття стадного колективізму та відчуття величі власної правлячої верхівки для цього народу – сильніші, за здоровий індивідуалізм, турботу про матеріальне становище власної сімї й дітей. В Росії це сьогодні називається патріотизмом.
Росіяни, у своїй більшості, ніяк не можуть звикнути до того, що Україна є незалежною державою, а українці – окремий народ, бажаючи нас інтегрувати у свій ідеологічний аналог залізної завіси – «русский мир». Імперська свідомість і завоювання чужих земель стало невід’ємною частиною російської «любові до батьківщини».
Причини такого менталітету слід шукати в історії деспотизму московських князів, імперського царизму, або ще глибше – у жорстокості монголо-татарського іга та суворому способі життя мисливських угро-фінських племен Залісся, які не знали землеробства. Ще Геродот, відвідавши Північне Причорномор’я, записав розповіді місцевих скіфів та еллінів, які говорили, що на північ від Скіфії, живуть «андрофаги», в перекладі з грецької – людоїди. В ставці монгольського хана в Сарай-Бату, приїжджим на поклон за ярликами московським та володимиро-суздальським князям говорили, що в Орді тільки той щось значить як людина, коли розмовляє з ханом, і лише тоді, коли розмовляє.
Переймаючи золотоординські порядки, московські князі, прагнули встановити у своїх землях таку ж необмежену владу над людьми, як і їхні сюзерени – монголо-татарські хани. Деспотизм Івана Грозного і Петра І, які вчинили перші в історії Росії геноциди, а також поширення кріпацтва Катерини ІІ, більшовицька диктатура, сталінізм – подавалися росіянам як «ефективний менеджмент» та «зміцнення держави» і прощалися, якщо ці правителі збільшували кордони імперії.
Російська нація формувалася в симбіозі з державним деспотизмом, а шовінізм став необхідним атрибутом державотворення та формою патріотизму, який в умовах збереження росіянами статусу титульної нації над 200 народами РФ дозволяв тримати підкоренні етноси в покорі. Демократія та свобода в Росії завжди означали посилення відцентрових тенденцій та ріст сепаратизму серед завойованих кавказьких, тюркських та слов’янських народів. Тому демократичні політики, такі як Керенський чи Горбачов, прагнучи дати Росії громадянські права та свободи, сприяли розпаду держави на національні окраїни.
Українцям не слід будувати ілюзій щодо ліберальності російських демократів, які щодо України набагато кращі за російських правих радикалів. Зрештою, агресію проти Молдови, Грузії та першу чеченську війну розпочала демократична Росія, очолювана лібералом Борисом Єльциним, що ще раз підтверджує імперську сутність російської демократії.
Російські ліберальні демократи бачать Росію централізованою шовіністичною імперією з агресивною зовнішньою політикою та прагненням до гегемонії на основі ідеї «національної вищості» над іншими народами, водночас з широкою свободою для капіталу та демократичного індивідуалізму. В політології такий світогляд називається ліберал-фашизмом.
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ