У неділю ввечері, у день президентських виборів в Україні, Володимир Путін не взяв телефон, щоб привітати переможця. Не зробив він цього і досі. Путін зайняв вичікувальну позицію. Можливо тому, що те, чого досягла Україна – вільних, чесних і по-справжньому конкурентних виборів, а також перспективи демократичної передачі влади, – президент Росії ніколи не зможе прийняти у своїй країні, – вважають у редакції «The Gurdian».
Але, безумовно, ніщо не вжалило Путіна більше, ніж слова новообраного українського президента, Володимира Зеленського, які він виголосив у вечір своєї перемоги: Усі пострадянські країни, погляньте на нас. Усе можливо!». Цей заклик до змін і повалення старих владних структур навряд чи добре був сприйнятий у Кремлі.
Тож 41-річний український Володимир виступає проти 66-річного російського Владіміра. Володимир Зеленський, колишній комедійний актор і телевізійний продюсер не має жодного досвіду роботи на державній службі. Путін, колишній офіцер КДБ, буде безупинно управляти Росією протягом 25 років – як президент або прем'єр-міністр – доти, коли в 2024 році завершиться його поточний президентський термін. У Путіна немає чіткого плану передачі влади, тоді як в Україні цей демократичний процес протікає досить гладко. Після розпаду СРСР 28 років тому в Україні було 6 президентів, а в Росії – лише 3.
Після перемоги Зеленського на виборах російські активісти постали перед питанням: який урок Україна може нам дати? Чому росіяни теж не можуть порвати зі старими й віддати перевагу новим?
У будь-якому разі результати президентських виборів в Україні стали ще одним беззаперечним доказом, наскільки виросла ця країна порівняно з колись братською республікою після краху комунізму. Війна на сході України, спричинена російською агресією у 2014 році, звісно, є частиною пояснення. Але важливо також звернути увагу на те, як кожна з країн трактує історію. Є величезний контраст між поглядами путінської Росії та сучасної України на радянське минуле. Спільна тоталітарна спадщина і те, яка оцінка їй дається, є причиною, чому порівнювати українську політику із популізмом західного штибу недоречно.
Якщо коротко, то Росія під керівництвом Путіна набула форми радянського режиму без комунізму: наратив про перетворення Росії в жертву Заходу, реабілітація спадщини Сталіна, зображення СРСР переважно як позитивного параграфу в історії Росії. Тим часом пострадянська Україна, особливо після Революції на Майдані у 2014 році, закріпила зовсім інший наратив: напрям в Європу, засудження масових злочинів радянської епохи, але водночас визнання радянської жертви, яка привела до поразки нацизму.
В якомусь сенсі Україна – це Росія, якої ніколи не було. Таке пояснення допомагає зрозуміти, чому Путін після революції на Майдані розв’язав війну на Донбасі, яка призвела до загибелі 13 тисяч людей, а також до вимушеного залишення своєї домівки ще 3 мільйонами. І чому проєвропейський, демократичний вибір українців, підтвердженням якому стала перемога Зеленського на виборах, є анафемою для Путіна.
Україна ніколи не була імперією. Пострадянська Росія, можливо, насправді так і не відмовилася від імперських амбіцій як у думках, так і в діях (пригадайте хоча б її неоколоніальні війни в Чечні та Грузії). Пам'ятаю, що під час моєї поїздки в середині 1990-х років до Східної України я чула, як російськомовні жителі говорили, що вони щасливі жити з країні, незалежній від Росії: «Принаймні наших синів не відправляють на війну в Чечні», – пише оглядач «The Gurdian» Наталі Нуґаред. – Звичайно, Україна – складна країна з численними проблемами. Але в цьому столітті її громадяни позбулися промивання мізків, якому піддаються російські громадяни щодня, що покликане створити «нове покоління переможців» (слова Путіна).
У своїй книзі «Безсмертний полк» паризький історик Галя Акерман пише про ментальну пастку, створену Путіним. Його інтерпретація історії ХХ століття призвела до гарячкового бачення Росії, яка бореться із «фашизмом» в Україні – так, ніби постійно переживання «Великої вітчизняної війни» 1941–1945 років – це єдиний спосіб згуртувати росіян.
Після оголошення результатів виборів в Україні я зателефонувала Акерман, і вона сказала мені: Існує цивілізаційний розрив між Росією і Україною. І річ не в проєвропейському чи антиєвропейському курсі. Причина значно глибша і вказує на ту брехню, яку Путін вибудував навколо радянського минулого, брехню, яку майже всі українці відкинули». Чинний президент Петро Порошенко програв на виборах не через ідеологічні причини: «Він, програв тому, що люди втомилися жити в бідності.
Доля України має велике значення для майбутнього Європи, як і в минулому. Україна може здаватися таким собі відщепенцем, але вона стоїть у центрі багатьох викликів континенту. Мир і стабільність не гарантовані, як і європейська єдність, особливо в таких стратегічних питаннях, як будівництво газопроводів, у якому позиція Німеччини, на жаль, неоднозначна.
Звісно, багато невідомого пов’язано із Зеленським, оскільки він профан у політиці, чий метеоричний підйом супроводжувався майже нульовими політичними пропозиціями (коментуючи ситуацію на Донбасі, він зазначив, що хоче розв’язати «інформаційну війну»). Але в демократичній системі України немає сумнівів, як і в її виборі зблизитись з Європою. І, будьте певні, саме це й турбує Путіна.
Цього тижня російський політик Гліб Павловський, колишній інсайдер Кремля, спрогнозував, що Кремлю не робитиме «подарунків» Зеленському. «Путін уважає його слабким президентом». А ще нагадав, як Путін процитував Сталіна: «Слабких б’ють».
Після цього коментаря Кремль оголосив, що видаватиме російські паспорти жителям Донбасу, що є очевидним застереженням, адресованим Зеленському. Коли читатиме заголовки про Україну, згадайте історію.
Нагадаємо, глава Росії відмовився вітати Володимира Зеленського з президентством.
Читайте також: «Паспортний удар» по Зеленському.
ІА "Вголос": НОВИНИ