Напередодні 76-ї річниці створення Української повстанської армії «Вголос» вирішив з’ясувати: якою була б Україна, якби її будували саме націоналісти? Чи є в Україні сьогодні сили, які можна вважати спадкоємцями героїчних надбань і звитяг ОУН-УПА?
Про це — у розмові з директором Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олегом Баганом, Головою ОУН Богданом Черваком, доктором історичних наук Сергієм Адамовичем і директором Національного Науково-дослідного інституту українознавства МОН України Богданом Галайком.
Якби сьогоднішню Україну будувала ОУН, якою була б ця держава?
Богдан Червак:
1929 року у Відні на установчому Конгресі українських націоналістів була проголошена ОУН і закладена модель Української держави в програмних засадах. Першим завданням націоналісти ставили собі здобути цю державу, а другим — закріпити її як державу української нації.
Відтак уже тоді українські націоналісти запропонували національну ідею української державності, яка була розвинута у Конституції Миколи Сціборського 1940 року. Йшлося про Україну як націократичну державу, тобто, державу української нації, національну за формою, змістом і духом.
У такій Україні в різних сферах життя домінує інтерес української нації. В гуманітарній сфері — це домінування української мови, української церкви та традиції. В економічній сфері — економічний націоналізм (чи економічний прагматизм, як його називають у світі), тобто захист свого в будь-яких галузях). В зовнішньополітичній сфері — це орієнтація винятково на власні сили та суб’єктність, а не об’єктність у зовнішній політиці.
Сергій Адамович:
Якщо б державу будували націоналісти, то сьогодні б ми мали кращі умови для життя українців і міцнішу державу, ніж здобули тепер балтійські держави. На жаль, з 1991 року українські уряди проводять половинчасту політику, яка швидше сприяє повзучій русифікації, ніж творенню Української державності
Тезу про «українську Україну» противники націоналізму часто позначають як шовіністичну, мовляв, у такій Україні не буде місця представникам іншої національності…
Богдан Галайко:
По-перше, домінування інтересу української нації в державі Україна — це очевидна норма. Так є в більшості розвинених країн Європи. Франція, скажімо, — це країна французів, Італія — італійців, Польща — поляків тощо. І це, до речі, зовсім не означає, що національні меншини в Україні мають бути якось принижені, цього ви не знайдете в жодній законодавчій ініціативі націоналістів. Йдеться тільки про те, що представники нацменшини повинні шанувати культуру і традицію нації, в державі якої вони живуть.
По-друге: сьогодні з’являється багато маніпуляцій довкола того, що Україна — нібито багатонаціональна держава, що тут живуть багато національностей, що треба поважати всіх. Але ж зараз усі соцопитування засвідчують, що понад 90 % громадян України вважають себе українцями і мають українське коріння, тобто є українцями за етнічною ознакою!
Водночас таким показником зараз не може похвалитися жодна інша країна Європи. Навіть уже згадана Польща, яка вважає себе мононаціональною країною, не має такого показника.
Більше того, в Конституції України записано, що ми національна країна і мусимо будувати свою діяльність на основі цього. Тому єдиний варіант розвитку цієї держави — бути українською. За формою, за змістом, за назвою і за наповненням.
Ми бачимо, що з 2010 року рівень підтримки діяльності ОУН-УПА виріс у 2,5 рази, втім, сьогодні це — лише половина громадян України. Чому за 27 років незалежності українці не спромоглися остаточно сприйняти традицію ОУН-УПА?
Олег Баган:
Проблема осмислення ідейно-політичної спадщини ОУН і УПА є однією з найважливіших і водночас найскладніших у сучасній українській історіографії (історіософії) й політології. Це зумовлено трьома значущими факторами. По-перше, загальною настороженістю в українському суспільстві й українській науці до ідей та досвіду вольового націоналізму 1920–1940-х рр., що є наслідком збереження в них постсовєтських і малоросійських стереотипів у сприйнятті української історії. По-друге, низьким рівнем розвитку націософської теоретичної думки в Україні, який не дозволяє адекватно сприйняти й проінтерпретувати ідеологію вольового націоналізму, загалом ідейну традицію консерватизму — як українського, так і європейського. По-третє, потужними впливами ліберальних ідей і політологічних теорій, які «заганяють» сприйняття націоналізму у такі трафарети трактувань, які фальшують його історію, викривлюють ідеї, підмінюють поняття і вартощі.
Перший і третій фактори, думаю, є очевидними і зрозумілими для кожного, а щодо другого уточню: в Україні зараз майже немає ні правих ґрунтовних теоретичних журналів (хоча такі були від початку 1990-х рр., але вони або спримітивізувалися, або «вмерли»), ні потужних науково-дослідницьких центрів, які б видавали й осмислювали традицію консерватизму і націоналізму, відповідно в країні не ведуться чесні і відкриті наукові дискусії, немає системної праці з вивчення і перекладання творів закордонних правих ідеологів і теоретиків націоналізму-традиціоналізму, а це дуже потрібно!
За 27 років існування української незалежної держави (!) ми не спромоглися видати твори провідних ідеологів вольового націоналізму 1920–1940-х рр. (а це 20...30 імен!), крім творів кількох найвідоміших — С. Бандери, Д. Донцова, М. Міхновського, С. Ленкавського, П. Полтави, — твори різних теоретиків право-консервативної думки від кінця ХІХ ст. до періоду української діаспори 1960-1970-х рр. (а це — ще 40...50 авторів!), не кажучи вже про видання творів світових класичних правих теоретиків.
«Критикуючи під впливом лібералів націоналізм за його нібито «нетерпимість», ми до кінця не розуміємо його світоглядних ідей, морально-духовних основ»Інакше кажучи, сьогодні, критикуючи під впливом лібералів націоналізм за його нібито «нетерпимість», «тоталітаризм в тенденціях», «агресивність і злочини» тощо, ми до кінця не розуміємо його світоглядних ідей, морально-духовних основ, складних стосунків із іншими політичними таборами.
Сьогодні відбувся колосальний прорив у вивченні фактології передусім із історії УПА, завдяки діяльності Центру досліджень визвольного руху, Благодійного фонду «Літопис УПА», творчості таких талановитих істориків, як І. Патриляк, В. Мороз, О. Іщук, О. Дарованець, І. Деревяний, І. Марчук та ін. Однак на рівні ідеології є суттєва прогалина. Тому відбувається дещо парадоксальна інтерпретаційна тенденція: паралельно в українському суспільстві наростає щораз більша героїзація воїнів УПА і їхньої боротьби і водночас зберігаються значні застороги до ідей ОУН як нібито «занадто мілітаристських», «профашистських» тощо.
Це ненормальна ситуація, бо суспільство має зрозуміти, що націоналістична ідеологія у своїх засадах експансивності, безкомпромісності, волюнтаризму й ідеологічної посвяти, сформульована насамперед Д. Донцовим, була тим морально, емоційно-вітальним, світоглядним «наріжним каменем», на якому постала т. зв. бандерівська людина — людина з твердими переконаннями, войовнича, дисциплінована, перейнята ідеєю святої жертовності та максималізму. Без цього «каменю» не було б героїки УПА.
«Суспільство залишається дуже розбалансованим, безхарактерним, анархізованим щодо усвідомлення своїх національних засад і цінностей»Тож тепер патріотична частина суспільства, відзначаючи день УПА, вшановуючи героїв, повинна пам’ятати, що ще потрібна велика робота з ідеологічного перевиховання решти суспільства, з налагодження системної пропагандивної роботи, розбудови науково-ідеологічних програм вивчення й актуалізації ідей вольового націоналізму. Адже, погодьмося, наше суспільство залишається ще дуже розбалансованим, безхарактерним, анархізованим щодо усвідомлення своїх національних засад і цінностей, щодо розуміння стратегічних цілей розвитку нації та держави. Погляньмо, як воно легко купується на будь-які «подачки», які йому пропонують різні ліберально-демократичні середовища, зваблюючи українця теоріями про «примирення ворожих таборів», «політичну націю», «пошуки компромісу» тощо, а насправді підсовуючи йому чергову програму космополітизму та соціал-прагматизму замість програми боротьби за чіткі національні інтереси.
Кого Ви маєте на увазі?
Олег Баган:
Кажу про сучасну ідеологію таких проектів, як БПП, «Самопоміч» та ін., в минулому — «Нашої України», партії «Реформи і порядок» тощо, які раз по раз апелюють до народницьких архетипів в українській національній свідомості, одягаючись в ідеологічні «вишивані сорочки» солодкого пацифізму й удаваного патріотизму, відволікаючи націю від реальних завдань до повноцінного самоствердження.
Що можна зробити конкретно для поглибленого входження націоналістичних ідей у свідомість нації?
Олег Баган:
Загалом у суспільстві поволі виробляється нібито консенсус щодо історії й ідей ОУН і УПА, і це підтверджується тим, як доволі легко після Майдану 2013-2014 рр. поза межами Галичини (Галичина ще 1990-го однозначно визнала історичну правду ОУН-УПА) почали називати вулиці іменами С.Бандери і Р.Шухевича, інших націоналістів, прийняли ініціативу вивішування націоналістичного червоно-чорного прапора, підтримують вшанування та меморіальне відзначення окремих націоналістів тощо. Проте це лише поверхові зміни (хоч вони можуть бути і корисними).
Насправді в країні йде широка та наполеглива пропаганда на різних рівнях проти ОУН-УПА, проти загалом ідей консерватизму-націоналізму (наголошую на такому формулюванні, бо ці дві ідеологічні системи переплітаються і взаємозалежать). Тут не кажу про антинаціоналістичну агітацію, примітивну та шалену, з боку проросійських і малоросійських середовищ. Це самозрозуміло. Маю на увазі ліберальні і ліві українські середовища, які мають свою традицію, свою стратегію (орієнтації на Захід як незаперечну вартість і стратегічну мету), свою добре розпрацьовану методологію ідеологічно-пропагандивної боротьби з націоналізмом.
Чим відрізняються ці «проросійська» та «ліберальна» пропаганди проти ОУН-УПА?
Олег Баган:
Проросійський табір заперечує традицію ОУН-УПА в контексті свого цілісного несприйняття української ідентичності, і тоді в їхній пропаганді націоналізм виступає таким собі «страховищем», «останнім виявом абсолютного Зла» і на таке вже не реагують нові покоління українців, а тільки постсовєтські пенсіонери й абсолютні російські шовіністи. Натомість ліберальна критика є концептуальною, методологічно вивіреною і підступною.
Особливо сильні впливи ліберали справляють на молодь, яка орієнтується на західні цінності, а вони є переважно ліберальними, яка живе в сфері маскультури, яка є за духом космополітичною. І тут треба дорікнути націоналістичним теоретикам, науковцям, які є або непідготовленими до аргументованої полеміки з лібералами, або не мають сміливості їх атакувати (дається взнаки загальна безхарактерність нашої нації). Скажімо, є багато книжок і статей ліберальних авторів — І.-П. Химки, Я. Грицака, Т. Возняка, Г. Касьянова, А. Портнова, В. Расевича та ін. — в яких виявлені очевидні фальсифікації історичних фактів, підмінювання понять, тенденційність в оцінках націоналізму, історії ОУН-УПА, але критики на них — обмаль, часто навіть бояться назвати їхні імена в контексті якихось історіософських полемік.
Наприклад, Центр досліджень визвольного руху у Львові видав два десятки своїх наукових збірників (загалом дуже якісних), але там немає жодної значної статті проти ліберальних критиків і фальсифікаторів, навпаки, є статті ліберальних істориків, в яких паплюжиться ідеологія українського націоналізму, зокрема тенденційно оцінюється спадщина Д. Донцова як нібито «фашистська». Ось вам рівень «націоналістичної принциповості»!
Чому лібералам вдається паплюжити націоналізм і зміцнювати свої позиції?
Олег Баган:
Для посилення своїх ідейних і моральних позицій ліберали вдало використовують дисидентський рух 1960-1980-х рр. Переважно суспільство не розуміє, що дисидентство було ліберально-демократичною альтернативою, запереченням до вольового націоналізму 1920-1940-х рр. У нас панує загальна думка, що і ті, і ті були «націоналістами» (на тій основі, що всі вони боролися за самостійність України).
У 1990-ті роки саме дисиденти — В. Чорновіл, Є. Сверстюк, брати Горині, Л. Лук'яненко, М. Маринович та ін. — дуже багато зробили для того, аби загальмувати розвиток націоналізму. У цьому моменті ліберали вдалися до грандіозної фальсифікації: вони з усіх боків доводять, що «дисидентство було новим етапом українського націоналізму і запропонувало якісно інші, покликані новими історичними умовами, форми та методи політичної боротьби, інші цінності».
Так відбувається хитра і тактично вигідна дезорієнтація українства: воно починає щиро вірити, що вольовий націоналізм «віджив», «втратив вартість та ідейне звучання», що він є лише набутком для істориків, а правдивий «націоналізм сучасності» — це лібералізм. Абсурд! Але цей абсурд є у головах мас, є у нас нормою.
«Ліберали постійно брешуть, що вони визнають ідеали ОУН і УПА, а потім, прийшовши до парламенту, голосують проти всього, що зміцнює українську ідентичність»Така політична логіка плутає людей, сіє хаос, не дає їм змоги правильно голосувати: мільйони українців, регулярно голосуючи за ліберальні проекти (від Руху до «Народного фронту»), думають, що вони голосують за «націоналістів». До речі, самі ліберальні політики, щоб сподобатися виборцеві, постійно брешуть, що вони визнають ідеали ОУН і УПА, а потім, прийшовши до парламенту, голосують проти всього, що зміцнює українську ідентичність, прикладів цьому — тисячі. Найяскравіший із них — партія О. Ляшка, до якої «записався» навіть сам Ю. Шухевич!
Найчастіше українських націоналістів звинувачують в тому, що вони — проект Москви. Чому?
Богдан Червак:Найбільше, кого боїться Кремль в сучасній Україні, — це якраз українських націоналістів, бо саме націоналісти з часу створення ОУН були найпослідовнішими у своїй боротьбі з Москвою. При тому націоналісти дуже добре розуміли і розуміють сьогодні, що половинчастих рішень у боротьбі з Кремлем бути не може. Націоналісти ставлять собі за мету розвал Російської імперії, бо тільки так можна забезпечити в історичній перспективі існування України як незалежної держави. Тому звинувачувати українських націоналістів у тому, що вони підігрують Кремлю, — означає поширювати російську пропаганду, й близько не розуміючи, що таке український націоналізм.
Богдан Галайко:
Для дискредитації ворога в його ж тилу найефективніше — звинуватити цього ворога в роботі на себе. От і вся суть. Таку методику активно застосовували російські царські власті, а потім совєти. Сьогоднішня влада в РФ активно наслідує своїх попередників.
Проте загрозу в націоналістах бачать і українські політичні партії. Не зумівши знайти реальних аргументів, аби втопити опонента, вони застосовують такі маніпуляції і шукають серед борців за Україну «агентів Кремля».
Все це свідчить тільки про одне: антиукраїнські кола в Україні, п’ята колона і сам Кремль відчувають найбільшу загрозу собі саме в українських націоналістах.
Олег Баган:
Це ідеологічний маневр для дискредитації націоналізму, придуманий різними провокаторами в діаспорі. Недавно на телеканалі ЗІК його озвучив єпископ УГКЦ о. Борис Гудзяк: «С. Бандера і його чин — це підступний проект Москви».
Тобто певні ліберальні групи, насамперед із середовища УКУ у Львові, наполегливо використовують авторитет Церкви для боротьби з націоналізмом. Загалом це робити легко, бо християнська етика й філософія спрямовані на неприйняття войовничості та злостивості в людині, тому кожну Церкву легко налаштувати проти націоналізму, який постійно каже про потребу боротьби (бо ж наша нація як постколоніальна постійно перебуває в оточенні антиукраїнських сил і деструктивних тенденцій).
Чи є в сучасному українському політикумі політичні сили, яких можна чітко ідентифікувати як продовжувачів лінії ОУН?
Богдан Галайко:
Тут, зважте, йдеться насамперед про спадкоємність від ОУН (б), адже ОУН (м) зараз офіційно зареєстрована як громадська організація.
Так, після відновлення Незалежності України 1991-го діяльність ОУН (б) була переведена на українські терени. На той час керівниця структури Слава Стецько офіційно зареєструвала партію Конгрес українських націоналістів як політичну структуру, що продовжувала діяльність ОУН (б).
Водночас й інші структури почали декларувати у своїх програмових документах правонаступність ОУН. Ще 1990 року з’явилася партія «Державна самостійність України», 1991-го — Соціал-національна партія України, тепер відома як «Свобода». 2003-го ДСУ припила діяльність. «Свобода» натомість почала активно розвиватися і 2012 року зуміла здійснити справжній прорив: націоналісти вперше сформували фракцію у ВРУ сьомого скликання. Взявши за основу напрацювання одного з ідеологів і чільних діячів ОУН (б) Ярослава Стецька, зокрема його працю «Дві революції», в якій описано соціальну і національну складові перетворень, що мають привести Україну до успіху, «Свобода» на власному прикладі показала, як слід слова підтверджувати діями. 37 депутатів-свободівців тоді показали активну діяльність, подавши чимало ініціатив, що йшли крізь призму власне програмових засад ОУН.«Свобода» на власному прикладі показала, як слід слова підтверджувати діями»
Олег Баган:
«Свобода» відіграла рятункову роль. Ця політсила зуміла об’єднати велику кількість людей на правій політичній програмі, зробити її привабливою, зуміла сформувати когорту якісних, активних політиків, котрі почали впливати на свідомість мас своєю індивідуалістичною поставою (О. Тягнибок, І. Фаріон, О. Сич, А. Іллєнко, Ю. Сиротюк, Ю. Левченко й інші). «Свобода» єдина повела широку атаку на масову українофобію, яка тоді процвітала в атмосфері «ющенківського» пацифізму та благодушності. Цей прорив, образно кажучи, протверезив українство, витягнув його з болота компромісності (згадаймо всілякі «Універсали», які підписував табір В. Ющенка з бандою В. Януковича!).
Богдан Червак:
Торік українські націоналісти («Свобода», «Національний корпус», «Правий Сектор», ОУН, КУН та С14) підписали Маніфест єдності. Це свідчить про те, що ідеологія ОУН та УПА витримала іспит життям, вона правильна, спрямована не лише на виборювання української державності, а й на закріплення її як держави національної, держави української нації, якій притаманні українська культура, традиція й усі форми економічного та соціального розвитку.
Наскільки практична діяльність сьогоднішніх націоналістичних політсил відтворює оунівське бачення побудови України?
Богдан Галайко:У баченні ОУН селяни, робітники й інтелігенція зможуть вільно, багато і культурно жити та розвиватися в Україні, в якій не буде «поміщиків, капіталістів і більшовицьких комісарів, службовців НКВС і партійних паразитів», а велика промисловість належатиме державі. Сьогодні українці мають таку загрозу розвитку в олігархаті, який монополізував ринок і підібгав під себе стратегічні підприємства. Яскравий приклад цьому — енергетична галузь. Мільйони киян місяцями сидять без гарячої води, адже генеруюча компанія «Київенерго» перебуває в руках олігарха Ахметова. Була б вона комунальною, міськарада давно вирішила б проблему. За це якраз і борються теперішні націоналістичні політсили. Вони виступають категорично проти приватизації стратегічних підприємств і за руйнацію олігархату як основної причини зубожіння українців (до ВРУ, до речі, ще взимку внесли Антиолігархічний пакет законів, який влада, на жаль, вперто ігнорує).
Так само ОУН чітко декларувала, що земля — це виняткова власність держави. Сьогодні ж «свободівці» не тільки підтримують мораторій на продаж землі сільськогосподарського призначення, а й наполягають на забороні торгівлі землею взагалі, натомість пропонуючи тільки надавати землю в довготермінову оренду.
Сергій Адамович:
Як у період боротьби проти польського поміщицького землеволодіння в Західній Україні в 20-30- х рр. ХХ століття, так і в сьогоднішній боротьбі проти олігархату, націоналісти захищають простого українця від економічної експлуатації. Не зійшла з порядку денного і проблема боротьби за українську історію, мову та культуру. Сучасні праві політичні партії — фактично єдині, що базують свою діяльність на ідеологічних засадах, а не на інтересах олігархічних клік чи вождів.
Богдан Червак:
Свого часу націоналісти мали велику фракцію у ВРУ (фракція «Свободи» у сьомому скликанні). Сьогодні націоналісти є успішними міськими головами по всій Україні, зокрема, очолюють три області центри — Тернопіль, Івано-Франківськ і Хмельницький. І це підтверджують соціологічні та рейтингові компанії. Тобто там, де можливість отримати владу була, вони скористалися сповна, показали, що український націоналізм може бути не лише визвольним, а й державотворчим. Сьогодні міста й області, в яких до влади прийшли націоналісти, показують величезні темпи розвитку і чи не найкращі результати в Україні.«Сьогодні міста та області, в яких до влади прийшли націоналісти, показують величезні темпи розвитку і чи не найкращі результати в Україні»
Проте ще ніколи не було такого, щоб націоналісти отримали більшість у ВРУ, мали можливість сформувати уряд і реалізовувати політику, спрямовану на утвердження національної моделі Української держави у загальнонаціональному масштабі.
Водночас у кількох скликаннях ВРУ націоналісти спродукували велику кількість державницьких законопроектів, більшість із яких владна верхівка роками ігнорувала, а тепер, напередодні виборів, починає видавати за свої, намагаючись здобути підтримку національно свідомого виборця. Тут як приклад варто згадати бодай затвердження гасла «Слава Україні!» у війську та поліції. Відповідний законопроект націоналісти зареєстрували у ВРУ ще 2014 року. Втім керівництво держави вперто ігнорувало його, й аж нещодавно вирішило написати «свій» законопроект, подавши цю ініціативу як власну перемогу.«У кількох скликаннях ВРУ націоналісти спродукували велику кількість державницьких законопроектів, більшість із яких владна верхівка ігнорувала, а тепер починає видавати за свої»
Все це свідчить про те, що ідеологія націоналізму актуальна. Ті, хто вчора засуджував націоналістів, звинувачував їх у різних «фобіях», бере ідеї націоналістів і видає їх за свої. Я б казав ставитися до цього спокійно. Головне, щоб ідея укарїнського націоналізму реалізовувалася.
Однак не треба забувати про одну важливу відмінність між людьми, які це роблять, та власне націоналістами: націоналісти не лише декларують те, що хочуть зробити. Коли вони приходять до влади, вони це роблять. Натомість у випадку політсил, які «позичають» їхні ідеї, ми бачимо протилежне: все робиться заради піару і в переважній більшості випадків суттєво спотворється, хоча обгортка й залишається «націоналістичною».
ІА "Вголос": НОВИНИ