Значення слова Україна з найдавніших часів і до наших днів.
834 роки і чотири місяці тому, а саме 1187-го “місяця квітня у вісімнадцятий день” у Київському літописі (1118-1198) -частині рукописного збірника літописів, відомого як Іпатіївський літопис, вперше вжито слово Оукраина.
Безпосереднім приводом до цієї події стала сумна звістка про передчасне завершення земного життя молодого переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців. Водночас автор-літописець зазначив, що він (князь) “покладений був у церкві святого Михайла і “плакалися по немь вся Переяславци...о немь же Оукраина много постона” (“За ним же Україна багато потужила”).
За матеріалами літопису Михайло Грушевський.
Автор фундаментальної праці (Історія України-Руси. - В 11 т. 12 книгах) стверджує, що руські князі вважали його князя Володимира Глібовича своєрідним спеціалістом в половецькій борні, як і Володимира Мономаха та його сина Ярополка. Князь Володимир Глібович мав славу великого лицаря “бь мужь бодрь и дерзокь и крьпок на рати, всегда бо тосня ся на добра дьла” (бо він був муж добрий, відважний і сильний в бою, і на всяке добре діло готовий”). Український вчений-історик наголошує про особливу популярність князя у своїй землі (на Переяславщині), “бо се князь-дружинник, князь войовничий, а його печаливість для своєї землі підкреслило “Слово о полку Ігоревім коротенькою фразою - У Римах крик під шаблями половецькими, а Володимир у ранах - туга та жаль Глібовому сину”.
Ще через два роки - 1189-го у тому ж літописі йдеться про приїзд князя Ростислава Берладника в Галичину: “приьхавшю же ему ко Оукраинь Галичькой”. Під 1217-1218 рр. У Галицько-Волинському літописі (1205-1264) розповідається, що князь данило Романович у поході проти польського князя Лестька “забрав Берестій. І Угровськ, і Верещин. І Смолп’є, і Комов, і всю Україну”. Тут же знаходимо слова “на Вкраинь” (1280) та “на Вкраиници” (1282). Ці терміни М.Грушевський відносить до галицького Забужжя (на лівому боці Буга) - до пограниччя із Польщею. Нарешті, під 1268 р. маємо термін “Ляхове Украинянь” - на тім же Забузьків пограниччі; сі україненяни перестерігають холм’ян про напад польського війська, і, можливо, що тут треба розуміти русинів Польського князівства, себто ляхів по політичній, а не етнографічній приналежності”.
Вчений-історик висновує: “В усіх оцих текстах “Україна” значить пограниччя, чи руської (української), чи іншої землі” (Історія України-Руси. - Т.2).
Такої ж думки дотримується українська учена-філолог Зіновія Франко. Вона, зокрема, зазначає, що тоді це була ще теренова назва, не локалізована чіткими просторовими межами. У розумінні країни це геть пізніше, фактично десь в XIV-XVII ст. До того ж закріплюється в основному за Середньою та Нижньою Наддніпрянщиною. Тобто за територією, пов’язаною з її виникненням.
Натомість професор, доктор історії Степан Макарчук стверджував, що польські та російські історики надали літописним назвам Оукраина значення окраїни. Відтак цього дотримувалося чимало українських вчених. У тому числі й Михайло Грушевський. Проте, на його думку, таке тлумачення нині видається необгрунтованим. Кожного разу зміст літописного тексту стає зрозумілим тільки тоді, коли слову Оукраина надано значення країни (польського kraj, російською - страна). (Макарчук С. Писемні джерела з історії України: Курс лекцій. - Львів: Світ, 1999). Тут же вчений-історик зауважив, що нині в українській історіографії висловлено припущення, що вже у княжі часи термін Оукраина стосовно Середнього Подніпров’я набуло етнічного значення як власна назва центрального регіону південної Русі, на зразок Волині, Сівера, Поділля та ін. Назва Україна стосовно згаданого регіону виступала як власна аж до кінця XVIII ст., коли після поділів Польщі почала вживатися і до західних українських земель (Там само).
В іншій публікації, зокрема у матеріалі на Другому міжнародному конгресі україністів (Львів, 1994) С.Макарчук, посилаючись на “Пересопницьке євангеліє” (1556-1561), де термін “Оукраина” перекладається словом “страна”, категорично стверджує: “Виведення багатьма польськими, російськими, а також українськими авторами походження етнотопоніма “Україна” від слів “Оукраїна”, “край” в розумінні пограниччя, кінця якоїсь землі і таке інше вступає в глибоку суперечність з національною психологією українського народу”.
Чітку і однозначну позицію у вирішенні цієї проблеми висловив А.Русанівський: Зокрема, на його думку, “назва Україна означає “внутрішня земля”, “земля населена своїм народом”. Саме про це говорила перша фіксація цього слова в Іпатіївському літописі.
Борис Грінченко у “Словнику української мови” першим значенням терміну “Україна” дає “країна” і не наводить жодного значення, подібного до “околиці” чи “кордону”. Славіст мовознавець, науковий і громадський діяч, професор, дійсний член НТШ Ярослав-Богдан Рудницький обгрунтовано довів, що “значенєвий розвиток слова “Україна” в напрямку “землі. Країни взагалі” почерез проміжну стадію “меншої просторової одиниці, частини землі” ішов з первісного значення “межівської землі, пограниччя”.
Що ми, Чиї сини, Яких батьків ?
Не менш важливою є думка, що слово “Україна” упродовж багатьох віків виплекане в народних історичних піснях і думах. Скажімо, Валентин Мороз, український вчений світового рівня вважав, що термін “Україна” безпосередньо пов’язаний з історичним фольклором нашого народу. Зрештою, всім зацікавленим цією проблемою, а вона дає відповіді на відоме нам Шевченкове: “ Що ми?.. Чиї сини? Яких батьків ?”, раджу прочитати з олівцем наукову працю ученого-бібліографа Євгена Наконечного “Украдене ім’я: чому русини стали українцями / Передмова Я.Дашкевича. - 3-є доп. і випр. вид. - Львів, 2001. - 400 с.
Можна тільки додати до запропонованої праці ще декілька прикладів. Скажімо, слова із листа Гетьмана Петра Сагайдачного до короля Сигізмунда IV у відповідь на королівську грамоту (12 січня 1622) з нагоди перемоги польсько-козацького війська над турками під Хотином (1621): “ А хіба гречно те, що високодумні, милостиві пани коронні Вишневецькі, Конецпольські, Потоцькі, Калиновські та інші на Україні, владній, предковічній вітчизні нашій, владу свою силоміць насаджують, на нас, військо запорізьке, холодними, неприязними вітрами повивають, славу нашу спустошити прагнуть і нас, братію, в підданство і ярмо рабське собі безбожно примушують ? І не так нам кривдно через панів уродзоних, як через їхніх старостків, нецнотливих синів і п’яничок, котрі ані Бога не бояться, ані премоцних вашої найяснішої величності монарших мандатів. Тільки-но я, гетьман, на хотинську військову службу з України з козаками вийшов, як вони, старостки, одразу козачок бідних почали на всіляку роботизну, без розбору і співчуття, часто виганяти. А за непослуг бити й ув’язненням мордувати. А нам, козакам, котрі повернулися із служби вашої монаршої, воєнної, з ранами невигойними і червами розятрюваними, важко й гірко було від дружин і матерів своїх про їхні поневіряння чути і сльози, з їхніх очей струмуючи, зріти” (Яворницький).
Особливого політичного значення назва “Україна” набула в роки національно-визвольної боротьби (1648 - 1654) українського народу під приводом Богдана Хмельницького. Хоча офіційна назва Козацько-Гетьманської держави (XVI-XVII) була “Войсько Запорозьке” (з різними варіантами), але її територія була “козацька земля”, яка зазвичай в українській і в польській практиці називалася Україною.
Назви Україна, український
Зустрічаємо ці слова в актах і документах Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Самойловича, Івана Мазепи, Пилипа Орлика. Старшина Дорошенка в листі до Запоріжжя (1671) писала про “всю Україну”, “народ наш український”, “українські міста”. Про “отчизну Україну” згадував чернігівський полковий писар, сотник і наказний полковник, генерал-бунчужний, генерал-осавул Леонтій Полуботок у листі до державного діяча мазепинської доби генерального писаря, генерального судді Василя Кочубея.
Антигетьман Петро Іваненко (Петро Іванович Петрик), політичний діяч кінця XVII- поч. XVIII ст. Родом із Полтави, старший канцелярний Генеральної військової Канцелярії за часів гетьманства Івана Мазепи, укладаючи (1692) союзний договір із Кримським ханством, вчинив це “для одобрання од московское власти милое отчизни свое Украини”, а у своїх універсалах і листах писав: “наша Україна”.
Таке ж ймення залюбки вживав і в офіційних актах і в приватних листах екзильний гетьман Пилип Орлик. Обидва тексти (латинський і український) Бендерівської конституції (1710) згадують “Ucraina” і “in Ukrainam”. “на Украйні”, “Кіев и иние украинскіе городи”. У договорі з Кримом (1711) П.Орлик титулується “dux Ukrainae”. Тому закономірно, що ця назва тоді стала відомою і популярною в західній Європі (завдяки також 2-у виданню “Description d’Ukrainie Г.Л. Боплана (1661). Нарешті, після Андрусівської угоди (1667) й поділу України між Москвою і Польщею виникають назви “сьогобічна” й “потойбічна” Україна.
Автори редакційного матеріалу (Р.М.) енциклопедії Українознавства (Е.У.) вважають, що, починаючи з другої половини XIX ст., назва Україна вживається в українському громадському й приватному житті, визначаючи всю територію українського народу й усуваючи всі інші назви, незалежно від їх походження й історичного вжитку.
Яскраво, на повний голос зазвучало ймення Україна в поезії Тараса Шевченка. Згадаймо: “ Та про Украйну мені заспівай”, “У нас в Україні”. “Зажурилась Україна”, “Моя Україно”, “В Україну ідіть, діти ! (В нашу Україну…/Там найдете щире серце / і слово ласкаве , / Там найдете щиру правду, / А ще, може, й славу... / Привітай же, моя ненько. / Моя Україно, / Моїх діток нерозумних, / Як свою дитину “, “наша дума, наша пісня / Не вмре, не загине…/ От де, люде, наша слава, / Слава України”, “ Нехай душі козацькії / В Україні витають - / Там широко, там весело / Од краю до краю...”.
Після проголошення Української Народної Республіки (універсали Центральної Ради III (20 листопада 1917) і IV (22 січня 1918), Української (Гетьманської) Держави (29 квітня 1918) і Західно-Української Народної Республіки (1 листопада 1918), назви Україна і український народ остаточно усталюються як офіційні назви Української держави та її народу.
До слова, саме 1 листопада 1918-го січовий стрілець Степан Паньківський вперше вивісив на міській Ратуші Львова синьо-жовтий прапор ЗУНР. 3 квітня 1990-го над нею урочисто підняли український Національний прапор. Нарешті, офіційне прийняття назви Карпатська Україна (15 березня 1939-го) поклало край ваганням щодо властивої назви й цієї частини української землі.
Україна у складі СРСР мала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР, 6 січня 1919), а із 31 січня 1937-го Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Втім, перестановка окремих слів в абревіатурі нічого практичного не внесла в життя українців та їхньої країни - України.
24 серпня 1991-го Верховна Рада УРСР урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної української держави - України.
Ця назва, яка стала офіційним найменуванням великого краю, облямованого на півдні схилами Карпат, горішньою течією Тиси, басейном Дністра аж до Чорного моря, а на півночі Прип’ яттю та Десною. Простертою із заходу на схід, назавжди утвердилася у світовому співтоваристві як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Вітання від Папи
Згадаймо нині упереддень 30-річчя Незалежності у новій історії нашої держави щирі слова вітання і господнього благословення Україні, українському народові від Святішого Отця Івана Павла II (23-27 червня 2001) “приходжу до вас, дорогі жителі України, як друг вашого благородного народу. Приходжу, як брат у вірі, щоб обняти стількох християн, які серед найважчих страждань зберегли вірність Христові. Приходжу, спонуканий любов’ю. щоб усім дітям цієї Землі, українцям кожної культурної та релігійної приналежності висловити свою пошану та щиру приязнь.
Вітаю тебе, Україно, відважний та стійкий свідку приєднання до цінностей віри. Скільки ти вистраждала, щоб у важкі хвилини відстояти свободу віросповідання ! Мені спадають на думку слова Святого Апостола Андрія, який, як каже традиція, побачив над київськими горами сяйво Божої слави. І це сталося з бігом століть через Хрещення князя Володимира та його народу.
Дорогі українці, обіймаю вас усіх, від Донецька до Львова, від Харкова до Одеси та Сімферополя ! У слові Україна є заклик до величі вашої Батьківщини, яка своєю історією засвідчує особливе покликання бути межею та дверима між Сходом і Заходом... Нема на світі України. Немає другого Дніпра. Нехай господь благословить тебе, дорогий народе України, й нехай завжди береже твою улюблену Батьківщину !”
Верховний архиєпископ Української Греко-Католицької Церкви, Блаженніший Святослав (Шевчук): “... Що ми маємо на увазі, коли вживаємо слово Україна ? У це слово ми вкладаємо насамперед розуміння присутності в ній народу з власною історією, своїми ранами і, водночас, надіями. Ми думаємо про державу як суб’єкт міжнародного права з чітко визначеними кордонами, визначеними міжнародним співтовариством. Це держава, яка є спільним благом нашого народу в його багатонаціональному багаторелігійному вимірі і яка переживає період деколонізації. Тобто намагається вийти з периферії свого існування, щоб стати суб’єктом діалогу з країнами Центральної та Східної Європи.
Натомість агресор - Російська Федерація у поняття Україна вкладає територію, що є предметом переговорів і геополітичних інтересів. Росіяни заперечують існування народу і розглядають Україну як тимчасову державу. Вони хочуть продемонструвати, що радше, ідеться про “державу-невдаху”, державу, що “провалилася”. Це абсолютно різні поняття.
Війна в Україні є колоніальною війною, що ведеться в самому серці Європи з наміром відновити імперію. Щоб охарактеризувати сучасну ситуацію в нашій країні - вживаю таке порівняння: Україна - це в’язень, який провів багато років у в’язниці і щойно звільнений. А тому почувається з одного боку вільним. Але з іншого - поставши перед потребою реінтегруватися у вільне суспільство, залишається невільником тюремної ментальності”.
Сім літер, що палають у слові Україна. / Сім літер, що вогнем лягли на Монпарнас, / і відступних куль на вулиці Расіна - / Призначенння, мементо і наказ ! / Горять палким трикутником криваві сімки / Над простором і над часом у хаосі й пітьмі, / І серце вгору йде все вище, стрімко, стрімко / Шляхом твоїх голгоф, Народе мій “. ( авторка Н.Лівицька-Холодна).
З іменинами Тебе, Україно !
Степан Боруцький.
ІА "Вголос": НОВИНИ