Нагадаємо, що 17 липня 2014 року о 16:20 за київським часом біля міста Торез Донецької області ракетою системи «СА-11 Бук» було збито літак компанії «Malaysia Airlines» «Boeing 777», який виконував політ рейсом MH17 із Амстердама в Куала-Лумпур. Тоді загинули всі 298 пасажирів та екіпаж, що були на борту лайнера. Згодом до Ради Безпеки ООН звернулися з клопотанням Малайзія, Нідерланди, Австралія, Бельгія та Україна, щоби створити міжнародний трибунал для встановлення винних у цій катастрофі та подальшого їх притягнення до відповідальності.
У цьому злочині підозрюють військових РФ, які незаконно перебували на Донбасі й виконали вказівку вищого керівництва. У своїй багатоходівці стратеги Кремля, щоби мати підставу для повномасштабної війни з Україною та співчуття міжнародної спільноти, планували збити власний лайнер AFL-2074 Москва – Ларнака, який у той же час перебував у тому ж місці в небі над Торезом: AFL-2074 виконував політ на висоті 10600 метрів, а МН17 – 10100 метрів. Тепер Росія свою причетність заперечує, мовляв, Кремль не хотів убивати своїх громадян заради подальшої збройної ескалації, це все вигадки. Однак найправдивіший телеканал «LifeNews» уже через дві години після цієї трагедії підтвердив російську опосередковану дотичність.
Агентство «Рейтер» повідомило, що 11 країн із 15 членів Ради Безпеки ООН проголосували за пропозицію створити трибунал, тоді як три країни – Китай, Ангола й Венесуела – утрималися. Ухвалення резолюції вимагає дев'яти голосів «за» і відсутність вето з боку Росії, США, Китаю, Великобританії або Франції.
Джулія Бішоп, міністр закордонних справ Австралії, обурена цим вето, застерегла: «Винні втішаються, що тепер можуть сховатися за вето Російської Федерації, але даремно: вони не зможуть уникнути правосуддя. Для ухвалення резолюції буде знайдено іншу можливість». Її підтримала посол США в ООН Саманта Павер, яка наголосила, що міжнародній спільноті «жодне вето не завадить розслідувати цей жахливий злочин».
У відповідь посол Росії в ООН Чуркін бундючно зазначив, що міжнародний трибунал ніколи не буде створено, оскільки його задумали як проект розправи над РФ. Тим паче, що Малайзія та її прихильники вирішили просто попіаритися, знаючи наперед, що Росія не дозволить здійснити суд над собою.
Фактично, 29 липня в Нью-Йорку відбулась епохальна подія загальнолюдського значення: Росія остаточно скинула зі себе маску добропорядного лицедійства, показавши своє справжнє обличчя й достеменне політичне нутро – мізантропський рашизм.
Іншими словами, як зазначив кандидат політичних наук Сергій Постоловський: «Цивілізації потрібна була картинка. Ефект. Символізм рішення Москви. І цивілізація отримала таку картинку. Світ побачив справжнє обличчя Росії. Тепер маски знято, вже і без суду зрозуміло, хто винен у загибелі пасажирів малайзійського боїнга».
Окультизм путінського мозку
Після розпаду СРСР Росія безуспішно подалася шукати нову національну стратегію, щоб визначити: ким є насправді пострадянський етнос «рускі» й куди він прямує? Щоби заповнити цю прогалину, в 1996 році президент Єльцин організував групу вчених для спільної роботи з питань пошуку «рускої національної ідеї», проте знайти її не вдалося.
Єдине, що група вчених запропонувала, – етнічний радянський термін «рускіє» замінити на «росіяни». Тоді ж Єльцин розчаровано констатував: «В історії Росії були різні періоди: монархія, тоталітаризм, перебудова і, нарешті, демократичний шлях розвитку. Кожний етап мав свою ідеологію, але тепер у нас немає ніякої».
Приблизно в той же час зорганізувалася група «Згода в ім'я Росії», яка поставила собі за мету «повернути Росію до її колишньої законної слави» за посередництвом відновлення ідеї сильної центральної влади з обслуговуючою доктриною так званого неоправослав’я. Так склалося, що їхні напрацювання припали до душі й Путіну, який прийшов до влади зі всенародним мандатом здійснити економічну стабілізацію Росії. Завдяки періоду зростання світових цін на енергоносії він отримав потужні фінансові ресурси для свого імперсько-тоталітарного прожекту, мета якого – всесвітнє політико-економічне домінування РФ.
Росія, озвучував Путін свої тези, у минулому була своєрідною імперією, яка не підлягала ототожненню з європейськими стандартами, жила відповідно «до власних унікальних норм та моралі». Тому при співпраці з РПЦ, із її завуальованим антихристиянством, а головно з окультним осередком рашиста Дугіна, із його партією «Євразія», Путін зі своїм оточенням започаткував боротьбу проти європейських ідей, якими почали захоплюватися все більше сегментів федерального суспільства. Практичні дії Кремля у контексті засудження прозахідного розвитку РФ набули великої популярності серед російського населення, яке на генетичному рівні не сприймає цивілізовані народи.
Відродження московського панмонголізму
Після жовтневого перевороту в Санкт-Петербурзі 1917 року понад два мільйони підданих Російської імперії покинули її територію. За кордоном вони взялися за опрацювання теоретичних аспектів створення альтернативи більшовицькому проекту – євразійства, тобто так званого панмонголізму. Євразійці вважали Петра Великого, який намагався європеїзувати Росію, ворогом і зрадником. Натомість вони доброзичливо ставилися до монголо-татарського ярма, коли імперія Чингісхана згуртувала розпорошені угро-фінські племена в Московський улус, де зробила їх опричниками Золотої Орди, привчила до сильної централізованої структури, до підпорядкування диктату керівника та його контролю над цим об'єднанням.
Ідеї прихильників панмонголізму набули чималого поширення серед політично активної частини євразійськи налаштованої емігрантської громади та білогвардійців, які прагнули реалізувати фактично будь-яку альтернативу більшовизму. Емігранти навіть посприяли через білогвардійський рух, щоб у Читі в 1919 році було проведено панмонгольську конференцію, яка відверто затаврувала комуно-більшовицьку ідеологію. У 1920 році більшовики розгромили цей рух, а його ідеї перебували у стані консервації до середини 90-х років ХХ століття, коли на грифельну дошку пострадянської доби, начисто ідеологічно стертої, почали наносити призабуті панмонгольські карби.
Рашизм як найвища стадія розвинутого фашизму
На початку 2000 років Путін створив умови, щоб ідеї Дугіна набули популярності, а відтак узяв їх собі на озброєння, щоб обґрунтувати свій перехід від начебто демократа до тепер уже відвертого авторитарного правителя. Оновлена панмонгольська концепція Дугіна, як ніяка інша, надала кремлівському лідерові такі бажані для нього псевдокультурні, історичні, окультні й тоталітарні засоби керування російським охлосом, як також геополітичні претензії для всесвітнього домінування.
Рашизм Дугіна-Путіна значно відрізняється від світобачення попередніх теоретиків євразійства. Теперішні адепти панмонголізму бачать Євразію територіально значно більшою, ніж її уявляли їхні попередники. Наприклад, якщо головний ідеолог концепції євразійства Петро Савицький (1895-1968 рр.) вважав, що московська-євразійська держава має простягтися від Великої китайської стіни до Карпатських гір, то Путін-Дугін переконані, що Неоєвразійська імперія повинна мати у своєму складі всі колишні радянські республіки та весь колишній соціалістичний блок, а над рештою країнами ЄС встановити щонайменше політико-економічний протекторат. На сході Дугін пропонує долучити до імперії не тільки Маньчжурію і Монголію, а й Тибет, Індію, Африку, Австралію та Нову Зеландію.
Щоби теоретично обґрунтувати залучення Європи в московську Неоафроєвразію, Дугіну довелося змінити уявного супротивника. У класичній євразійській філософії опонентом Росії завжди була романо-саксонська Європа. Однак тепер, за версією Дугіна, ворогом московитів стали Сполучені Штати як новітній Вавилон, який необхідно знищити. Така зміна акцентів і супротивника припала Путіну до серця, адже дрезденські сосиски з пивом він полюбив із часів п’ятирічного відвідування пивної «Am Thor», де вербував інформаторів для КДБ.
Дугін повчав Путіна: «Отже, «праве» розуміння Нового Великого Простору (на відміну від «лівого») втілилося в наших політичних програмах. Ми вважаємо, що в рамках РФ Росія є не лише територіально недостатнім геополітичним утворенням, а й принципово недостатнім у контексті захисту своїх стратегічних інтересів величної держави. «Праве» євразійство виходить із суто імперського розуміння історичної місії Росії, яка або має бути самостійним автаркічним континентом, або ж відхилиться від свого історичного і геополітичного призначення».
Українська національна ідея
У лютому 2010 року Юрій Сидоренко, менеджер з роботи з діаспорою УВКР (Української Всесвітньої Координаційної Ради), переймався фактом, що чіткого визначення української національної ідеї й досі немає. І навіть запевняв: якщо комусь удасться її сформулювати, то ця особа отримає Нобелівську премію миру.
Екстраполюючи сучасну ситуацію в Україні на післявоєнну Німеччину, Юрій Сидоренко проводить правильну аналогію: засудивши фашизм, німецька національна ідея, німецьке суспільство подолали всі повоєнні негаразди і збудували успішну демократичну країну. Подібне відбулося і з Японією після антимілітарного Токійського процесу.
Однак зазначена аналогія стосується народів цивілізованих, до яких Росія не належить, оскільки цивілізовані етноси не знищують своїх громадян задля тієї чи іншої мети. Мова про навмисний підрив житлових будинків у Волгодонську, Буйнакську, Москві, як також навмисне знищення трьох з половиною сотень бесланських школярів.
Отже, так історично склалося, що українська національна ідея повинна превалювати не лише на території України, а й стати суголосною з цінностями всього цивілізованого світу. І вона, ця ідея, полягає в тому, щоби спільними міжнародними зусиллями накласти остаточне вето на функціонування монгольсько-китайського проекту Московський улус, який нині відомий під назвою Росія. Без такого вето, без утилізації наслідків злодіяльності неоулусників та її інфекційного поширення мир не настане ні в Україні, ні в усьому світі. Ще Микола Гоголь закликав рішуче відмежуватися від Москви, пишучи відомому українському вченому-енциклопедисту Михайлові Максимовичу: «Бросьте, в самом деле, эту Кацапию да поезжайте в Гетьманщину. Туда, туда в Киев! В древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их, не правда ли?»
Щодо Нобелівської премії миру за формулювання національної ідеї «Добре там, де кацапів нема», то прийму її не користі ради, а токмо задля додаткових ресурсів для активнішого поширення загальнолюдських моральних цінностей.
Ярослав Левків, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ