Четвертий рік волонтери фонду «Там, де живе надія» пригощають їжею у Львові усіх, хто потребує. Локацію обрали на Сихові, у парку імені Івана Павла II. Всіх осіб, які приходять сюди поїсти, впізнають і знають їхні потреби. Проте з початком широкомасштабного вторгнення росії в Україну, волонтери побачили незнайомих осіб – вимушених переселенців.
Чоловікам пропонуємо роботу
Як розповів «Вголосу» директор благодійного фонду Сергій Канюка, ці люди проходили повз і побачили як роздають їжу. Спитали, чи і їм можна пригоститися.
«Якщо ви голодні, то будь ласка», - відповів він.
На той час на Сихові у різних локаціях отримали прилисток понад півтори тисячі осіб. Так до звичних клієнтів фонду – безхатьків, самотніх пенсіонерів та інших осіб у потребі, додалися ще й переселенці. Тепер кожної п’ятниці вони приходять і отримують їжу.
![](/uploads/media/fb/32/fb323786bbf379287a74d423a608626b_w640.jpg)
Львівські волонтери пробують спілкуватися з ними. Проте помічають, що ці люди не охочі до розмов. Можливо, це психологічний захист спрацьовує.
«До нас ніколи не приходили роми. А тут – прийшли. Ми спитали звідки вони. Відповіли російською, що з Донецька», - каже Сергій Канюка.
Волонтер запевняє, що їжі вистачає усім. Згадуючи перше годування після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, він каже, що того дня прийшло трохи менше осіб. Але все одно прийшли.
Вторгнення розпочалося 24 лютого, у четвер. А 25 лютого особи, які потребують допомоги, як завжди, вже займали чергу за їжею. У них навіть сумнівів не виникло, що їх залишать напризволяще.
Проте є одна категорія переселенців, яким відмовляють у їжі. Це – чоловіки призовного віку. У благодійному фонді переконані, що такі чоловіки можуть самі подбати по себе.
Для них тут є допомога іншого роду: їм пропонують роботу. Нещодавно до фонду звернулося підприємство, яке потребує 200 пар робочих рук. Працевлаштування – офіційне, зарплату обіцяють плати вчасно. То ж чоловікам, які приходять за їжею чи продуктами, пропонують заробити собі на прожиття.
А ось жінок завжди питають де їхні чоловіки. І коли чують що у ЗСУ чи теробороні, то питають вже про потреби чоловікам: шоломи, біоніки або і їжу чи ще щось інше.
Від їжі до бронежилетів та іншого військового спорядження
Сам Сергій Канюка згадує, що 24 лютого перебував у Тернополі на семінарі.
«Вже ввечері йшли розмови про вторгнення. Але я не вірив цьому. Мій мозок не хотів це сприймати. Але о 5 ранку мене збудив колега, з яким ми мешкали в одному номері у готелі: війна!», - згадує він.
Волонтери терміново повернулися до Львова, провели термінову нараду і вирішили додати до своєї діяльності ще допомогу військовим та мешканцям міст, які обстрілюють. А також окремо допомагають переселенцям, які втекли до Львова з окупованих міст чи міст, які під обстрілами.
![](/uploads/media/db/29/db29334f044fc54a7c53d3b882c73a1d_w960.jpg)
Перші поїздки до Києва до бійців ЗСУ та тероборони відбулися вже через два тижні після віроломного нападу росії на Україну.
«Ми поїхали в Київ. Місто було абсолютно порожнє. Тільки військові на вулицях, поліція та техніка», - каже волонтер.
Тоді запитів від наших захисників було дуже багато. Волонтери віддавали все, що привезли, та відразу поверталися до Львова. Аби за кілька днів знову їхати.
Знекровлена Буча
Також одними з першим приїхали в Бучу. Дорогою туди бачили розбиту та розстріляну техніку.
На в'їзді до міста ще не було блокпостів. Люди, які вижили, почали виходити з підвалів. Волонтери поставили бус на одній з вулиць і почали роздавати що привезли тим, хто прийшов.
«Люди просили батарейки, ліхтарики, свічки, цигарки, молоко, хліб. У них не було нічого», - згадує він.
Місто було повністю знищеним, розбомбленим, автомобілі - розстріляні. Але про звірства рашистів львівські волонтери дізналися вже набагато пізніше.
«Вже коли ми поверталися з Бучі, то побачили блокпости. І нам на зустріч їхали колони гуманітарної допомоги. Реально - колони. Я такого ще не бачив. Ми зрозуміли, що у Бучу заїхало багато гуманітарної допомоги. І більше вже туди не їздили», - говорить чоловік.
За його словами, він досі підтримує зв'язок з волонтерами, які мешкають у Бучі. Вони розповідають, що туди повертаються люди і там відновлюється життя.
Люди живуть в метро
Після того вже побували у Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та Одесі. За словами Сергія Канюка, більшість харків'ян ще тиждень тому мешкали у метро.
«Харків – порожній. Реально порожній. Там їздять тільки військові та поліція. Де-не-де проїжджає цивільне авто», - каже він.
Цього разу волонтери привезли до медичної клініки Харкова гуманітарну допомогу з Німеччини. Прийшли під двері, стукають. А там - не відчиняють. Раптом озвався телефон і медики попросили заїхати з іншого боку.
«Ми переїхали на інший бік, а вони виходять з підвалу і кажуть: тут небезпечно, тут можуть обстріляти», - згадує волонтер.
З Харковом пов'язана і деяка майже кумедна історія поїздки волонтерів. Кумедна, бо завершилося все щасливо. За словами Сергія Канюки, їм раніше не доводилося бувати в тих краях. То ж їхали за навігатором. А навігатор повів їх в невідомий бік.
«Ми їхали хвилин двадцять. І нас насторожило, що на трасі немає жодного авто. Попереду - блокпост без прапора. На щастя, виявився наш. Вони теж дуже здивувалися, коли побачили нас», - говорить Сергій Канюка.
І додає, що найбільше зараз нашим військовим і у визволених містах бракує українських прапорів.
Українці з деокупованих міст
Попри майже постійні поїздки на схід України, волонтери допомагають переселенцям у своєму штабі у Львові.
Так, тільки цього дня, коли ми розмовляємо, у штаб фонду приходять за продуктовими наборами та засобами гігієни переселенці, які знайшли тимчасове помешкання у Львові.
Це і переселенці з Маріуполя, які вдесятьох виїхали з Маріуполя на бусику та вивезли песика. Попросили продукти та постільну білизну. Переселенці з Запоріжжя попросили памперси та візочок для немовляти.
![](/uploads/media/58/75/58750421916b3b0a329e4b00a330c6ef_w1600.jpg)
Були також кияни, мешканці Миколаєва, Чернігова, Запорізької області.
«Спілкуючись, ми намагаємося визначити їхні потреби. Не всім треба памперси чи візочки. Але щоб знати що вони потребують, ми з ними розмовляємо. Часто вимушені переселенці, розговорившись, починають плакати. У всіх них дуже важкі історії порятунку», - каже Сергій Канюка.
Він переконаний, що цим українцям, попри те, що вони розмовляють російською, треба допомагати. Адже вони обрали Україну, залишилися в Україні і мають намір повернутися додому, у свої деокуповані українські міста.
Хоча, на жаль, дуже багатьом уже нема куди повертатися: їхні домівки зруйнували рашисти
Нагадаємо, як повідомляв «Вголос», на Сихові у Львові щоп’ятниці годують тих, хто потребує
ІА "Вголос": НОВИНИ