Розмова з мером Ізмаїла про мову: "Про мову? А що це?"

Як ми опинилися в Ізмаїлі? Це продовження нашої мовної експедиції на південь.

Отже, мерія. Кабінет Голови міста. Мер і нас троє: Лариса Ніцой, Павло Гриценко — професор, Павло Кишкар — нардеп.

— У нас переважно все російською, бо «русскій язик — язик мєжнаціональнава абщенія», — каже на наші розпитування мер Ізмаїлу.

Я питаю:

— А як же стаття 10 Конституції України «Держава забезпечує функціонування української мови у всіх сферах життя»? Ви і є ця держава. Ви і є той, хто забезпечує!

— Але ж Закон про мову ще не прийнятий, — каже мер. О, то виявляється він у курсі теми)) Конституції йому мало.

— Але ж вступив у дію закон про державну службу, — апелює нардеп Кишкар. — Чому у вас в Адміністрації всі розмовляють російською? Оголошення висять російською?

— Бо так в Ізмаїлі історично склалося. Тут всі російськомовні.

— Та нічого подібного! — заперечує Гриценко. — Я ж не російськомовний! Я вчився в українській школі. Тут завжди жило багато українців!

Мер кліпає, народний депутат пояснює:

— Видатна людина, яка зараз сидить перед Вами, Павло Юхимович, професор, директор інституту мови Національної академії наук України, про зустріч з яким було з вами домовлено, ваш — місцевий.

— То ви наш? — дивується мер, але не тому, що ця відома людина, їхня. З усього видно, думав, що приїхав якийсь дядько із Києва, а виявляється цей дядько тут колись жив.

— Ваш, — відповідає Гриценко. — Я закінчував тоді єдину на весь регіон українську школу в Ізмаїлі. Скільки у вас зараз українських шкіл?

— У нас все в школах українською! — заявляє мер і вилітає кулею на якусь зустріч.

У приймальні наштовхнулися на керівницю департаменту освіти. Мер здихується нас — переходимо в кабінет до неї.

— Скільки у вас шкіл в місті? — питаю.

— 13.

— Скільки з них українські?

— О! У нас чудова ситуація! Три з них українські.

— Чудова ситуація?! — перепитую я.

— А мер сказав усі українські! — кепкує Кишкар.

Керівниця мовчить.

— Це не чудова ситуація, — зауважує Гриценко.

— Ну не можна ж так одразу одним розчерком раз — і всі українські.

— Одразу, це як? Одна школа у вас була, її закінчував Гриценко. З’явилося ще дві. Дві за 26 років незалежності! Одна школа на 13 років! Це одразу?

— Якщо ми їх переведемо на українську, це буде насильство. Тим більше, що в нас не тільки російська, у нас ще є румунські школи, болгарські.

— Насильство?! — вигукуємо ми. — Ваші випускники змушені після вашої освіти їхати вступати у виші Болгарії та Румунії, а не України! Оце насильство!

— В українські виші вони теж вступають.

— І якою мовою вони вчаться у наших вишах?

— Українською, — відповідає керівниця. — Їм, звісно, важко, а потім вони надолужують.

— Тобто, ви їх вчите болгарською, румунською, російською, а у вишах їм треба надолужувати українську мову. Ви НЕ ДАЄТЕ їм освіту українською, ви їх обмежуєте у виборі, ви створюєте їм труднощі в навчанні, ви примушуєте цих дітей їхати з країни і кажете, що освіта українською — це насильство. Насильство якраз у тому, що робите ви, у відсутності освіти українською мовою.

Керівниця сидить, кліпає.

— Які ви заходи проводите, запроваджені мерією, на популяризацію української мови? — питаю я.

— Проводимо.

— Які?

— Проводимо.

— Чи є у вас якісь конкурси, може є запроваджена мерією премія за українську мову?

Мовчить.

— Чому у вас кругом в адміністрації російські вивіски? — питає Кишкар.

— О! А ми тут при чому! Ми ж не відповідаємо за всіх, це начальство нехай…

— Та ви ж гуманітарний блок! — не витримує Гриценко.

— Ви ж авангард, ви веде за собою! — вигукую й я.

— Не економістам же стежити за мовою, — каже Кишкар.

В очах у керівниці така туга: «Де взялися ці люди? Що вони хочуть?»…

Ці керівники і керівниці нічого не розуміють. Вони не розуміють, що є закон — ну то й що? Вони не розуміють, що його треба дотримуватися — ой ладно вам. Вони не можуть осягнути, що шлях до процвітання країни, утвердження нації лежить у тому числі через мову — ой, ідіть не заважайте. Вони нічого не розуміють.

Над головою в керівниці висить мапа України, український герб. Нащо вони там? Бо так сказали. Бо є таке розпорядження повісити в усіх адміністраціях.

Оце й уся їхня державність.

Ідемо містом. Містечко чисте, охайне. Пане мер, але цього замало! Ви ж державний муж. Мало відповідати тільки за віники, граблі й покошені газони! Це рівень завгоспа!

Ресторан «Хуторок» — а як було б класно «Хутірець», дискоклуб «Фасоль» — а як же ж класно, якби було «Квасоля»! Гарний Ізмаїл, його б іще наповнити українським змістом.

Поїхали на завершення в Ізмаїльський гуманітарний університет, почесним професором якого є Павло Гриценко. Зустрілися з ректором. Нардеп Павло Кишкар, запропонував університетові, який є острівцем українськості в Ізмаїлі, провести в місті український конкурс імені Гриценка (у Павла Юхимовича аж подих перехопило від несподіванки). «Ох і круто! — подумала я. — Хоч так дізнаються, що в них є земляк всеукраїнського й міжнародного масштабу». Домовилися пізніше обговорити умови конкурсу. У подарунок переможцю нардеп пообіцяв ноутбук.

Рушили на Київ. Покрутили радіо, три хвилі — румунською. Як же ж у нас усе запущено!