Вони ховались в укриттях, а потім поспіхом тікали зі своїх домівок, забуваючи найулюбленіші іграшки. Вони плачуть за татами, які залишилися у містах бойових дій. Вони сумують за друзями, яких розкидало по світу, а самі починають вчитися, починають гратися, починають жити по-новому… У свої 6, 10, 12 рочків вони вже прожили доросле життя, яке багатьом навіть не снилося.
За даними ЮНІСЕФ з початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну понад 4,3 млн українських дітей залишили свої домівки, 2,5 млн з яких на цей час є внутрішньо переміщеними особами.
Чим займаються вимушено переселені діти на Львівщині та як вони вмить подорослішали читайте у матеріалі ІА «Вголос».
Вони ще зовсім юні, але в думках зовсім не дитячі думки. Вони вже знають як потрібно реагувати на «Увага! Повітряна тривога!», де в будинку краще сховатися і як відрізнити звук української техніки від російської. Вони знають як це, коли ти змушений переїхати, залишившись без друзів та чим займатися в «чужому» місті, щоб не опускати руки.
Матвій, якому 10 років, з мамою та сестрою евакуювався з рідного Покровського району на Львівщину, щоб залишатися у безпеці. Життя хлопчика до війни було таке, як у більшості дітей його віку: він ходив до школи, займався волейболом та дуже любив кататися на велосипеді, якого вже немає. Зараз хлопчина адаптовується до нового ритму – волонтерить та дистанційно навчається у новому класі, бігає у футбол і підтримує маму, яка моментами опускає руки.
«Кожного дня я маю уроки, як в моїй школі, хоча мама каже, що це тепер і є моя школа, мій новий клас і нові вчителі… Після обіду ми з сестрою ходимо у дитячий садок плести сітку для воїнів. В моїй старій школі ми такого не робили, а зараз я навчився і вчора показував мамі, бо вона прийшла сюди перший раз. Ввечері я люблю побігати футбол з хлопцями, які живуть з нами. Було б ще круто поганяти на вєліку, але він залишився вдома і його вже розбомбили…», - поділився хлопчик.
Такі маленькі, але такі дорослі – вони не думають про ляльки чи машинки, а думають про те, як допомогти. Вони днями плетуть сітки, тому що розуміють, що їхня праця може вберегти життя військовослужбовців, які захищають волю, гідність та незалежність України.
Вони не хочуть гуляти, а хочуть краще вивчати та пізнавати рідну мову, тож проводять по кілька годин на день за підручниками з української мови.
Ліза, якій 14 років, розповідає, що вона з села Малинівка (Донецька область), все життя розмовляла російською, але зараз хоче вільно спілкуватися українською, тому що вважає, що мова – це фундамент країни.
«Оскільки зараз я у Львові - це прекрасне місце перейти на українську. Коли я чую її на вулиці, я розумію, що хочу говорити так само. Кожного дня я вчу правила з мови, читаю українською і розвиваюся, адже мова – це фундамент країни», - розповіла дівчинка.
Найменші – граються, але вже розуміють, що таке війна. На своїх малюнках вони не зображають природу чи тваринок, а будинок у синьо – жовтому кольорі, розповідаючи, що так має виглядати кожна будівля в Україні.
Вони пізнають край та вивчають традиції Львівщини. Відвідують музеї. Вони навчаються. Вони допомагають.
Артем, який 6 років тому народився в Борисполі (Київська область), ходить з мамою у волонтерське об’єднання та допомагає складати продукти й засоби гігієни для воїнів.
«Мама бере мене з собою і ми складаємо різні продукти, які приносять люди в коробки, а потім інші їх відправляють дядькам на війну. Мені трохи важко деколи, але подобається то робити», - розповів Артем.
Вони намагаються жити по – новому. Жити так, як підказує доля. Вони не опускають руки та точно знають, що Україна переможе. Вони вірять в те, що скоро повернуться, додому. І вони вже точно знають, що таке війна, яка проросла назавжди у їхніх дитячих серцях.
Вікторія Вітер для ІА «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ