Продовжуємо публікацію про першого Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого у межах 130-річчя від дня народження.
У попередніх матеріалах «Вголос» розповідав про Йосифа Сліпого як ректора та вчителя. Два дні тому ми згадували про 130-річчя з дня народження Патріарха.
Старша за віком людина, добре знана у світі та в Україні, відбула безпідставні 18 років каторги, знущань і терпінь. Далеко не всі радянські табори, ув’язнення тут перераховані. Бог суддя тим слідчим, прокурорам, наглядачам, конвоїрам, що спричинилися до поневірянь українського в’язня Христа ради.
У в’язниці на Лонцького (Львів), Лук’янівській (Київ), на московській Луб’янці від Владики вимагали підписати сфальсифіковані протоколи допитів або ж пропонували очолити Київську митрополію. Усе це – аби домогтися зречення єдності з Католицькою церквою. ”Німий свідок Церкви” вистояв і переміг. Траплялося, мав листування з рідними, близькими людьми, писав пастирські послання. 1963-тій рік приніс Владиці (особистості планетарного масштабу!) визволення. Дивні дороги Господні !... «Вголос» писав про перший рік перебування митрополита Йосифа Сліпого на свободі Відтак, працівниця Львівського музею історії релігії магістр історії Оксана Боруцька видала брошуру “1963-ій: перший рік свободи. Статті. Документи. Матеріали”. – Львів, 2014.
Без перебільшення: в один день 1963-го в’язень Христа ради Йосиф Сліпий став у центрі уваги всіх світових мас-медіа як очільник найбільш переслідуваної в XX cт християнської Церкви. А він, 70-річний Владика, тут, у Римі знову береться за жертовну справу, всю свою енергію зосереджує на відновленні прав вірних УГКЦ в СРСР, єдності Церкви від України до Австралії, від Південної та Північної Америки до Європи.
Йосиф Сліпий старався об’єднати українців по всіх континентах. Упродовж 1968-1973 років відвідав українство у 14 країнах: Канаді, США, Перу, Австралії, Новій Зеландії, Англії, Індії… 14 жовтня 1963-го підвищено статус Української малої семінарії (Рим) до папської. Це відкрило її випускникам двері до вищих шкіл світу. Того ж року Владика започаткував роботу у Римі Українського католицького університету. Згодом реалізувалася велика мрія Патріарха – зведено храм Святої Софії (Рим), а біля нього запрацював потужний український науково-освітній та культурний центр апостольської столиці.
Заповіт в’язня Христа ради
Упродовж 11 років (1970-1981) Блаженніший Патріарх Йосиф укладав свій Заповіт “у молитві і роздумах”. До 100-ліття від дня його народження (1992) Заповіт видрукували у Філадельфії (CША) святковим виданням стараннями Товариства Святої Софії. Тоді ж невелика дещиця примірників видання дійшла в Україну. Її привезли водночас із прахом Патріарха, аби сповнилася заповітна воля покійного. ”А як воплотиться наше видіння і востане на волі наша Свята Церква, й наш Український Нарід, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея”.
27 серпня 1992-го волю Патріарха його вірні виконали. Нині Заповіт українського Патріарха Йосифа Сліпого порівнюють із “Повчанням Володимира Мономаха дітям”, “Заповітом” Тараса Шевченка, Три земні постаті, їх справи, життя і праця назавжди стоятимуть на “сторожі” кожного українця. Задамо і собі запитання - Чи виконуємо ми, українська спільнота, Заповіт Патріарха ?!
Однозначної відповіді дати не можемо. Так, маємо незалежну Україну, демократичну Конституцію, в якій задекларовані права і обов’язки українського народу. Розбудовуємо свою державу. Вибираємо її президентів, Верховну Раду – парламент, маємо ситуативні впливи на обрання місцевої влади. Плекаємо свою Українську Церкву – православну, греко-католицьку, католицьку, відповідні віросповідання протестантського напрямку, інші незалежні духовні інституції. Всі їхні вірні мають гарантовані рівні права і обов’язки перед законом.
“…Благаю вас усіх, а моє благання нехай буде моїм Заповітом: ”Друг друга обіймім ! Промовмо – Браття !.. Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям !...”.
4 травня 1990-го обласна Рада народних депутатів на першій сесії першого демократичного скликання прийняла Ухвалу ”Про релігійні конфесії на Львівщині”. Райміськвиконкомам у населених пунктах, де було по одному храму дозволялося передавати його більшій за кількістю членів релігійній громаді, при цьому конфесії, яка перебувала в меншості, надавати право на задоволення своїх духовних потреб у цьому ж храмі. Ієрархам усіх конфесій було запропоновано утворити міжцерковну комісію, а у райцентрах і містах – арбітражні комісії для вироблення рекомендацій у вирішенні спірних питань
На жаль, в перші роки Незалежності України ми пережили часто спровоковані суперечності між людьми у змаганні відстояти “свій” храм. Оскільки у відповідному населеному пункті замешкували люди різних конфесій, виникла проблема – кому належить сакральна споруда, хто має бути її власником, яка громада чи Церква. Власне, не йшлося про релігію, віру. А саме – було прагнення встановити – хто має володіти храмом, приміщенням. Місцева влада пропонувала громадам почергове користування храмом. Потім вирішили провести відповідні місцеві референдуми на предмет кількості вірних наявних конфесій у громадах. Однак, і така пропозиція не дала позитивного результату. Одним словом, перепробували різні варіанти, дійшли до судових рішень, але більшість з них не були втілені в життя.
Періодично в обласній державній адміністрації та в обласній Раді відбувалися спільні наради керівників єпархіальних управлінь, деканів (благочинних) районів області. Постійними стали виїзди працівників управління (відділу) у справах релігій у відповідні райони, населені пункти, в яких конфесійні конфлікти мали особливе загострення. Нині не варто далі перераховувати відповідні пропозиції, проєкти домовленостей, угод, які підписували представники місцевої влади, партійних і громадських осередків.
Одночасно йшло будівництво нових храмів, до сакральних споруд долучали звільнені приміщення, одним релігійним громадам передавали їх для користування, іншим - у власність або у почергове користування. Звісно, цьому передувала значна кількість перемовин, прохань, практичних обіцянок, навіть матеріально-фінансових, що були матеріалізовані. До них долучалися керівники церковних центрів, релігійних громад, місцева влада, культурно-освітні заклади, працівники правоохоронних установ, журналісти, громадськість області. Так, були помилки, певні порушення громадського порядку. Відверто – успіхи приходили вельми повільно, але головне було дотримуватися витримки, терпіння, через які робилися перші толерантні кроки назустріч релігійним громадам, враховуючи кожної можливості і духовні потреби. З часом бойкот толерантності поступово згасав. Натомість, відбувалося становлення більш-менш розумно-виваженої ситуації стосовно вирішення конфліктів чи непорозумінь на підставі майнових претензій релігійних громад. Нині все це та інше в минулому.
Тому можна сказати, що тут українська спільнота, звичайно, не без проблем, та все ж зуміла упорядкувати свої духовні (основне - матеріальні, майнові) питання. Так, на жаль, хтось був незадоволений, когось образили словом чи певним вчинком. У кожній сім’ї, родині всяке буває, але люди миряться, працюють… Інколи певна незгода лікується часом, зрештою, людською мудрістю. Колись навіть у середовищі вельми духовних людей траплялися певні неузгодження, але час все поставив на своє місце.
Прикро, що і сьогодні частина українських православних ідентифікує себе складовою частиною зарубіжної Церкви. Натомість, радіємо, що Православна Церква України (Предстоятель - митрополит Єпіфаній (Думенко) отримала Томос від Константинопольського Патріарха. Надіємося, що у найближчий час вона увійде у традиційний диптих Вселенського православ’я і стане диптихіальною Помісною Церквою та рівноправною сестрою-Церквою інших православних Церков.
Адже термін “православ’я” практично всі богослови визначають, виходячи із слів – правильне вчення, правдива думка про Бога і Його творіння. Нині їх - 15. У такому статусі-кво (є таке переконання) активізуються перемовини між Православною Церквою України (ПЦУ) і Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ).
Позитивні перемовини кращі, ніж окремі непорозуміння чи певні недоречності. Наприклад, вже зараз можна обговорити спільне відзначення (із одною датою) “свята усіх свят, торжества усіх торжеств”. Адже це найбільше і найвеличніше свято всіх християн і східних, і західних.
Нині ніхто не може обґрунтовано довести - який хліб смакував Ісус Христос – прісний чи квасний, в якому саме місці Йордану Він прийняв водне Хрещення, де саме хрестили киян. І подібних запитань маємо чимало, як і відповідей на них. Християнство – це віра радісна для кожного християнина і нехристиянина. Вона ґрунтується на любові до Бога, до людини – Божого творіння.
Митрополит Іларіон (Іван Огієнко): ”Кожен християнський народ сприйняв Христову Віру по-своєму, - хоч у головному в Науці Христовій всі народи мають цю Віру більш-менш однакову, але кожен народ не конче сходиться з іншими в розумінні й виконанні буденних звичаїв християнського життя”.
Йосиф Сліпий: ”Ми пропонуємо Київсько-Галицьку митрополію піднести до гідності Патріархату”
Такими словами завершив свою промову 10 жовтня 1963-го кир Йосиф на другій сесії Другого Ватиканського собору (1962-1965). Синоди українських греко-католицьких єпископів упродовж 1963 і 1969 роках зверталися до Святішого Отця із проханням присвоїти титул патріарха Йосифові Сліпому. Двічі папська курія відмовляла. Нарешті, 1975-го Верховний архиєпископ, кардинал Йосиф Сліпий самостійно прийняв титул Патріарха УГКЦ. Через це стався дипломатичний скандал між Москвою і Ватиканом. Москва, Російська православна церква вимагали від Папи Павла VI відмовитися від визнання патріархату УГКЦ, погрожували розірвати стосунки між Москвою і Ватиканом. Синод Католицької церкви під впливом Папи все-таки відхилив рішення українських католицьких єпископів щодо патріархату УГКЦ. У той же час Патріархат УГКЦ кардинал Сліпий розглядав як перший крок до ”великого бажання” – Патріархату для єдиної Української церкви. ”Отож заповідаю вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь український народ і просіть Всемогутнього Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне об’єднання у постанні Патріархату Української Церкви!”
Ватикан і визнання права Верховного Архиєпископа
Констатуємо: донині офіційно патріархат УГКЦ Ватиканом не визнається. І все ж згадаємо ще одну подію.
23 грудня 1963-го Папа Павло VI признав Архиєпископові Сліпому, митрополитові Києво-Галицькому, права Верховного Архиєпископа. Тоді Блаженніший Йосиф Сліпий втішався, що він, одинокий, в цілому католицькому світі, мав права майже такі самі, як в Патріарха.
Права майже такі самі… Хоча церковно-народна традиція стосовно ймення найвищої церковної посади в Українській Греко-Католицькій Церкві від часів кир Сліпого збереглася. Так вірні йменували наступників Патріарха Йосифа – кардинала Мирослава-Івана Любачівського, кардинала Любомира Гузара, як і сьогодні йменують нинішнього Главу УГКЦ, Його Блаженство Святослава Шевчука.
Що далі ? Молитви, прохання, листи… і надія… А голос народу – Голос Божий. Так, Патріархат не панацея і все ж. Не так вже часто народжуються у нас генії, духовні провідники – рівноапостольні князь свв. Володимир Великий, княгиня Ольга, Тарас Шевченко, Іван Франко, о. Маркіян Шашкевич, письменник Євген Сверстюк, митрополити Петро Могила, Василь Липківский, Мстислав (Скрипник), Іларіон (Огієнко), Філарет (Денисенко), Андрей (Шептицький), Йосиф Сліпий…
Підготував Степан Боруцький.
ІА "Вголос": НОВИНИ