Російську окупацію Криму і вторгнення на Донбас уможливила провальна національна політика української влади упродовж майже всіх років незалежності, що пояснюється неспроможністю населення України привести до влади національну еліту з державницьким мисленням. І як результат – війна ідентичностей, яка чекає на Україну у близькому майбутньому.
Так вважає український мовознавець, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Лариса Масенко.
«Вголос» поспілкувався з науковцем та розпитав про важливість мови та культури у формуванні держави, мовну політику нашої влади за роки незалежності, образ патріота, роль націоналістів у нашій державі та те, які головні виклики ще чекають на Україну у майбутньому.
Наскільки ефективною була мовна політика в Україні протягом років незалежності?
Нашій владі протягом цього часу потрібно було здійснювати послідовну державну мовну політику, якої де-факто у нас не було. Так, Верховна Рада попереднього скликання нарешті під тиском громадськості таки Закон про державну мову ухвалила, запровадила квоти на радіо та телебаченні для української мови, в країні розвинули українську кіноіндустрію тощо. Однак перед тим впродовж майже всіх років незалежності фактично продовжувалася русифікація. А от балтійські країни ще у 90-х роках ухвалили закони про державну мову – у Литві, Латвії, Естонії. Наше ж суспільство було значно більше совєтизоване, тому першим Президентом в Україні обрали не В’ячеслава Чорновола, а Леоніда Кравчука, а потім «червоного директора» Леоніда Кучму.
А якби обрали Чорновола, яку Україну ми мали б зараз?
Чорновіл і представники «Народного Руху», який він очолював, - це були люди україноцентричні. Зокрема, Чорновіл зробив багато не лише в сфері політики, а й культури. Звичайно і на посаді Президента для нього україноцентризм, наша мова і культура були б пріоритетом.
От чехи, коли обрали очільником країни Вацлава Гавела, досить швидко подолали постсовєтський спадок. Так само і поляки при Лехові Валенсі. А все через те, що у цих країнах прийшли до влади люди, які чинили опір тоталітарній системі. А в Україні, на жаль, прийшли до влади ті, що пристосовувались до совєтської системи і не були здатні кардинально змінити ситуацію. Ба більше, за час другої каденції Леоніда Кучми у нас сформувалась олігархічна владна структура: основні промислові потуги прибрали до рук чотири олігархи. Щоб зберегти своє панівне становище вони придбали ще й ЗМІ, передусім телевізійні канали, через які здійснюють контроль над інформаційно-культурним полем країни.
А яка зараз роль націоналістів у суспільстві та творенні держави?
Якби при владі були націоналісти, то державна політика, безумовно, була б зовсім іншою – проукраїнськоюНа жаль, зараз націоналісти не потрапили до Парламенту (пройшла лише одна депутатка від «Свободи») – і це погано. Тим більше у такій країні, як наша, яка ще тільки формується як суверенна національна держава. У європейських країнах, коли вони засновувались, саме націоналізм був однією із рушійних сил побудови держави. Бо націоналізм – це рух, який об’єднує патріотів, які хочуть бачити свою країну незалежною і суверенною. У радянський період саме поняття «націоналізм» демонізували, бо комуністична доктрина передбачала майбутнє злиття всіх націй у єдину світову спільноту. Але ж в СРСР інструментом «злиття» була російська мова, тож фактично продовжувалась імперська асиміляційна політика, яка виявилась ефективнішою, ніж колишня царська. Тому націоналізм вважали загрозою для цієї радянської «єдності».
І якби зараз націоналісти були більше представлені у владних структурах, то державна політика була б іншою – проукраїнською. Держава має опікуватися своєю державною мовою, підтримувати її і сприяти її поширенню на всій території, оскільки це головний чинник об'єднання населення в межах своєї території.
А яка зараз мовна ситуація в українській столиці і якою була 10-20 років тому?
Зараз у столиці я значно частіше чую українську мову, ніж раніше, і що позитивно – від молоді, хоча назагал Київ лишається переважно російськомовним. Дерусифікація мала відбутися передусім через освіту, велика роль тут належить школі — середній і вищій, яка мала б виховати мовно й національно свідоме молодше покоління. Але, на жаль, надії не справдилися, бо склад вчителів залишався значною мірою совєтизованим. І досі у київських школах поширене явище, коли вчителька говорить українською лише на уроці, а на перервах і позаурочних заходах спілкується з учнями російською мовою. А у дітей таким чином формується сприйняття української як нудної офіційної мови, а російської — як мови розваг і відпочинку. З таким вихованням у поєднанні з впливом телевізійних каналів, що належать олігархам, де розважальні програми й серіали російськомовні, а нерідко ще й застосовують практику приниження української, мовну ситуацію не зміниш.
Чи є загроза, що українська мова може опинитися у такому ж критичному стані, у якому зараз перебуває білоруська?
Ні, адже у нас є Західна Україна – територія, де українська мова поширена в усіх середовищах — і міських, і сільських, культурний простір український, відповідно людність має належний рівень національного самоусвідомлення, Зрештою і в зросійщених містах в інших областях, на відміну від Білорусі, за час незалежності сформувались осередки, громадські організації захисників державної мови, які активно відстоюють свої права на отримання інформації, культурної продукції і обслуговування українською мовою. Цей рух став особливо потужним під час і після Революції Гідності. Варто порівняти і те, що ми маємо вже шостого президента, а в Білорусі Лукашенко буде, очевидно, президентом довічним.
Чому українська влада не достатньо контролювала наш інформпростір і не боролася з російською пропагандою?
За совєтської доби була зросійщена й денаціоналізована значна частина населення. І за демократичної виборчої системи такі люди голосували за кандидатів зі свого середовища. Звичайно, велику роль мало й втручання Росії у наші виборчі процеси. Тому на посаді президентів опинялись Л.Кучма, В.Янукович, а нині — В.Зеленський.
Багатьом чиновникам, що перебували на керівних посадах, була властива ідеалізація двомовності. Тезу «гармонійної російсько-української двомовності» активно пропагували в радянський час, натомість вона лише прикривала реальні процеси витіснення української мови російською. Насправді масова двомовність, яка поширилась на території нашої країни за доби тоталітаризму, – це стан нестійкої рівноваги, велика загроза цілісності держави. У таких постколоніальних ситуаціях конфлікт між двома мовами — своєю й нав'язаною імперією — передбачає два варіанти його розв'язання: або переможе одна з мов, або країна розпадеться за мовною ознакою. Тому в Україні ще з перших років незалежності треба було дбати про те, щоб українська мова вживалась в усіх визначених її держаним статусом сферах на всій території країни. Від цього залежить доля держави. У минулому році закон, який це забезпечував, був нарешті ухвалений. Але бачимо, який опір він зустрічає з боку проросійських сил і всередині країни, і зовні. У Верховній Раді вже зареєстрували законопроєкт нардепа від «Слуги народу» Бужанського про скасування закону про державну мову.
Чи обов’язково патріот України має бути україномовним?
Це досить складне питання, оскільки справді є російськомовні громадяни з україноцентричною позицією. Чимало їх брали участь у Революції Гідності, серед захисників України на Донбасі також вони присутні. Треба сказати, що не кожна людина у дорослому віці легко може змінити мову спілкування. Для цього мали бути організовані курси з вивчення української мови ще на початку 90-х, як це передбачено у нинішньому законі. Щоправда, таку ініціативу кілька років тому виявила громадська організація «Безкоштовні курси української мови», які відкрили в багатьох містах. Можна бачити, як дехто з популярних російськомовних блогерів переходить на українську, що є дуже позитивним прикладом.
Образ патріота України на сході і на заході країни відрізняється?
У Галичині дуже легко бути українським патріотом і вживати українську мову, бо середовище відповідне. Важче бути українським патріотом і дотримуватись мовної стійкості в усіх ситуаціях спілкування у Запоріжжі, Дніпрі, Харкові та інших мегаполісах. Але знаю одне: ті громадяни, які виховувалися у російськомовних родинах, але свідомо перейшли на українську мову, виявляють тверду й послідовну позицію у захисті й розповсюдженні державної мови.
А чи можна змінити мислення мешканців України з радянською ментальністю?
Це вже нереально, якщо говорити про представників старшого покоління. З ними навіть немає сенсу працювати, але варто переконувати байдужих, тих, яким здається, що не важливо, якою мовою говорити, кого вважати героєм, біля яких пам’ятників призначати побачення. Дуже важливо розширювати український культурний простір, пропагувати нашу культуру — і класичну, і сучасну — у різних її формах через засоби масової інформації. Добре працює в цьому напрямі державне радіо, всі три програми, особливо канал «Культура». На жаль, більшість телевізійних каналів продовжує просувати «русскій мір», деякі з них взагалі належать кремлівським агентам.
Чи є суттєва різниця між українцями і росіянами: ментальна, патріотична, державницька?
Ментально різниця між цими двома етносами дуже велика. Психологічно росіяни – колективісти, в їхній селянській традиції — общинне співжиття. Натомість українці – індивідуалісти, які люблять особисту свободу та свій приватний простір. Типовий українець – це самодостатній господар, згадаймо нашу приказку «Сам собі пан». Саме такі міцні господарі, здатні своєю працею самостійно, незалежно від держави, забезпечити себе і свої родини, створюють в кожній країні основу матеріального добробуту. Своїх дітей вони відправляють здобувати вищу освіту і так вони «завойовують» міста.
У такий спосіб відбувалась деколонізація міст у Литві й Латвії. Цей соціальний прошарок заможних селян почав формуватися в Україні ще на початку ХХ ст., але цей процес був перерваний більшовиками. Каральна «Куркульська операція» була спрямована на знищення цього класу, а голодомор 30-х років нищив уже всіх — і куркулів, і так званих «середняків» і «незаможників». Після знищення мільйонів людських життів, що підірвало й соціальну базу української мови, більшовики зробили селян колгоспними рабами. Наслідки цього страшного злочину ми спостерігаємо досі. Цілком виправдано незабутній Джеймс Мейс назвав українське суспільство навіть не постколоніальним, а постгеноцидним.
Доля нашої держави також залежить від здатності української спільноти солідаризуватися перед загрозою подальшої агресії РосіїКардинально відрізняється і ставлення українців та росіян до влади. Росіяни як імперська нація визнають лише одноосібну царську владу — єдиного царя, чи зветься він царем, чи генеральним секретарем ЦК КПРС, чи президентом. В українців такої традиції не було. Козаки обирали гетьмана, але могли його й скинути. Ми довго були бездержавним народом, тому у нас сформувалось негативне ставлення до влади загалом. Відтак у наших провінційних середовищах часом спостерігається досить сильний нахил до анархії. Це одна з причин поразки УНР — неспроможність об'єднатися всім перед загрозою більшовицької навали. Роль Нестора Махна виявилась деструктивною.
Нині доля нашої держави також залежить від здатності української спільноти солідаризуватися перед загрозою подальшої агресії Росії, адже в неоімперських планах Путіна та його оточення завдання ліквідації Української держави є першочерговим.
Якою має бути справжня керівна еліта України?
Президентом та політичною елітою мають бути особистості, що, за словами видатного економіста Богдана Гаврилишина, поєднують три «п»: патріотизм, професіоналізм та порядність». От коли нам вдасться привести таких людей до влади, тоді Україна отримає шанс швидко змінитися і стати сильною суверенною державою.
Які головні виклики та випробування чекають на українців та Україну у найближчі роки?
Зараз головне – зміцнювати армію, бо дуже реальною є загроза подальшого російського наступу на наші території. Не можна допустити надання окупованій території Донбасу особливого статусу, перетворення ОРДЛО на таке собі Придністров'я.
А загалом, аби у нашій країні все змінилося на краще, треба привести до влади носіїв українських національних вартостей, тих, хто дбатиме про загальнодержавні інтереси, а не приватні. Часто бачимо популістів, які виголошують правильні проукраїнські гасла, але коли потрапляють до влади, то починають використовувати її лише для власного збагачення. Але, на жаль, такою є особливість демократії, що результати виборів вирішує більшість і часто обирає не тих.
Марія Волошин, ІА «Вголос"
ІА "Вголос": НОВИНИ