Андрій та Тарас – вуличні музиканти, спів яких можна почути на вулиці Кобилянської чи в парку ім. Тараса Шевченка в Чернівцях.. Вже близько 5 років, вони грають разом. Обрали музику, тому що вона підбадьорює, надихає, допомагає повірити у свої сили. Андрій взагалі пішов всупереч волі батьків, обравши шлях музиканта. Про вуличну музику із середини, українську пісню в умовах війни, страхи та відчуття виконавців читайте далі.

То чого починається ваша історія? Розкажіть, будь ласка, як ви познайомились?

Андрій: Ми познайомились десь у 2018-19 роках. Тарас грав з іншими хлопцями, я - також. В нас була, можна сказати, невеличка конкуренція, хоча ми грали різну  музику. Я грав більше рок, а він - реп.

Тарас: На той час я грав хіти, які співали Макс Корж, гурт «Градуси», гурт «Нерви».

Андрій: Я грав в основному закордонні пісні. А якщо брати з українських -  це був гурт «СКАЙ», гурт «Океан Ельзи».  Але ми часто повторювали один за одним. Тобто, я чув, що Тарас грає «Спи собі сама» Скрябіна,  і я такий:«О, тепер я граю!». Або я грав пісню «Батарейка» - і він повторював.

Тарас: А потім я посварився зі своїми хлопцями, Андрій - зі своїми. Це були внутрішні конфлікти. Одного разу я грав  взимку, перед Новим роком. Справи були не дуже. Андрій такий підходить і каже: «Привіт! Давай познайомимося...» і пішло-поїхало.

Андрій: Потім я запропонував Тарасу зіграти разом. В нас справді дуже схожі голоси і вокальні дані. І пам’ятаю, тоді ми близько 600-700 грн заробили десь за 1.5 години.

Конкуренція між вами зберігається зараз? Чи вже немає?

Андрій: Ні, зараз конкуренції немає, але раніше ми дуже сильно експериментували. Наприклад, десь хотів заспівати Тарас, а десь - я. Ми почали ділити пісні. Потім якось звикли, що Тарас співає перший куплет, а я – приспів, а потім навпаки. Так зараз і співаємо.

Тарас: Але бувають моменти, що ми забуваємо про правила і починаємо імпровізувати. В такі моменти народжується щось нове. Стара пісня звучить зовсім по-іншому. Це круто!

Як вам легше співати в дуеті чи наодинці? Як комфортніше???

Андрій: Бували моменти, що я грав сам… Але зараз звичка грати з кимось. Самому незвично. Коли ти не один, то ще можна порадитись про те, яку пісню співати чи ще щось. А наодинці ти сидиш і думаєш грати чи не грати, а якщо грати, то що…

Тарас: Я звик грати з кимось. В дуеті завжди відчувається підтримка. Особливо важливою вона є тоді, коли співаєш нові пісні.

Можливо хтось з вас має музичну освіту?

Андрій: Так, я маю. Закінчив університет ім. Юрія Федьковича, здобув вищу музичну освіту. Зараз викладаю естрадний вокал та навчаю грати на гітарі.

Тарас: Я сам навчився грати на гітарі, мені це подобалося з дитинства. До музики любов привила мама. Вона дуже гарно співає.  Та й загалом, сім’я  у мене творча.

Як змінилась музика з того часу, як розпочалась війна?

Андрій: Музика дуже сильно змінилась. До війни в нас було три візитні пісні: «Солдат», «Батарейка» і «Самый дорогой человек». Їх ми грали найчастіше.

Тарас: Це ми знали двоє. А потім я почав грати Макса Коржа "Тает дым», «Ну что ты братишка притих» і таке інше. Ми дуже багато людей збирали на той час, особливо дівчат (сміється).

Андрій: Після початку війни ми не граємо пісню «Батарейка», не співаємо пісень гурту «Градуси» і Макса Коржа.  Взагалі, ми відкрили для себе багато нових українських рок-гуртів: «Скай», «Димна Суміш». І  я помітив, що ми з Тарасом були перші, хто вийшов на вулицю грати у воєнний час. Тут ніхто не грав.

Тарас: Коли ми прийшли, витягли гітари, то перші 15 хвилин було страшно. Ми просто стояли й оглядались навколо. Ну воєнний час, комендантська година і так далі… А потім я такий кажу:«Ну чому боятись? Ми ж настрій підіймаємо. Будемо грати українські пісні.» І в перший день  ми зібрали близько 1000 грн. Андрій  тоді запропонував віднести ці гроші у військову частину. Я погодився. Ще від початку війни я твердо вирішив, що співати мовою агресора не буду і все…

А яке взагалі ваше ставлення до українських пісень і української музики?

Андрій: Я помітив, що дуже багато українських пісень сумні. Таке відчуття, ніби Україна і незалежна, і незламна, але самотня і сумна. Можливо,  це пов’язано з тим, що більшість пісень були написані під час революцій, а можливо цьому є інше пояснення.

Тарас: Як на мене, українська музика була і є актуальною, навіть сумна. Кожна пісня несе щось своє, по-справжньому особливе. І я з впевненістю можу сказати, що українська музика з часом стане тільки кращою.

Скажіть, будь ласка, серед пісень, які вийшли після початку війни, яку пісню найчастіше просять заспівати ?

Андрій: «Ой, у лузі червона калина…» Дуже просять.. Постійно… Найсмішніше, що всі знають тільки перший куплет, а пісня дуже велика. Це, ніби пісня «Обійми» Океану Ельзи. Всі співають тільки

« Обійми мене, обійми…», але ж вона і продовження має.(сміється) Ще такими ходовими є пісні «Біля тополі» гурту «Enej»  і «Човен» Святослава Вакарчука.

Тарас: Мені ще була сподобалась пісня «Українська лють». Я її вивчив. Це наша візитівка тепер. Принаймні я не чув, щоб тут хтось її ще грав. І ще співаємо пісню «Місто Марії» Святослава Вакарчука. Їх на Кобилянській ніде більше не почути.

Скажіть, будь ласка, чи співаєте ви якісь авторські пісні ?

Тарас: Так, ось я написав одну. Початок її такий: «Нашим людям все одно на ракети і сирени…». Людям дуже подобається. Вони навіть підходять і запитують: «Хто автор?». В такі моменти стає особливо приємно.

Тобто різниці немає між авторським піснями і каверами? Якщо ви, наприклад, починаєте грати авторські пісні, то люди однаково підходять і слухають? Чи кавери краще заходять?    

Тарас: Ні, немає різниці. Люди все одно підходять, слухають і т.д.

Андрій: Але є конкуренція між музикантами. Раніше музиканти мали повагу, ставали далеко один від одного, кожен міг заспівати. Тепер багато з’явилось недобросовісних співаків, які, наприклад, вдягають вишиванки, пишуть інстаграм сторінки або щось на зразок «збираємо на ЗСУ». Але це все неправда. (Ну в більшості випадків) Вони збирають для себе. Бувало навіть таке, що музиканти викликали поліцію, щоб вона  розібралась з нами, бо ми  «нібито»  заважали збирати гроші на ЗСУ.

Чи є якісь поради для вуличних музикантів?

Андрій : Просто забивати на правила, які тобі диктують. Якщо тобі дійсно подобається грати  і співати для людей, то чому б це не робити?! Мене батьки взагалі музикантом не вважають, але це їхня думка. Я ж роблю те, що приносить мені задоволення. Всім майбутнім музикантам бажаю вірити у власні сили і в будь-якому випадку залишатись людьми.

Тарас: До того ж ніколи не пізно вийти на вулицю, щоб поділитися своєю творчістю з іншими людьми. Нехай тобі 60 чи навіть 15, якщо подобається - твори, бери від життя все!

Розмовляла Ангеліна Маланюк

Читайте також на сайті ІА «Вголос»: 

 

ІА "Вголос": НОВИНИ

Всі свіжі новини на нашому Telegram-каналі Приєднуйся!