Життєва мудрість радить не обирати цукерку по обгортці. Проте симпатичне потойбічне створіння на обкладинці видання роману Джозефа Конрада «Ностромо» (Львів: видавництво «Астролябія», 2019. 704 с.) спокусило відкрити книгу, яку, як швидко з’ясувалося, годі було закрити, не дочитавши до кінця. Звісно, відчути щось схоже на щире дитяче захоплення творами Жюля Верна чи Вальтера Скотта не вдалося. Мабуть, вік таки дається взнаки.
Натомість вразило справді безкрає море майстерно зображених найрізноманітніших почуттів, які, немов у справжньому, а не вигаданому житті, напрочуд гармонійно взаємодіють між собою. Пристрасть і байдужість, вузький егоїзм і широта людської натури, незламна воля до боротьби та тваринний страх нерідко мирно сусідують в одному персонажі. За ліченими, мабуть, неуникненними для художнього твору винятками, герої роману — не чорно-білі позитивні чи негативні постаті, а люди з власними чеснотами й вадами, вельми схожі на тих, яких ми щодня зустрічаємо на своєму шляху.
Тож і не дивно, що цілком незалежно від роботи власної думки, немов мимохіть, виникають аналогії й паралелі між вигаданими Джозефом Конрадом персонажами та особами, яких добре знаєш. І не раз із задоволенням сплескуєш руками, подумки вигукуючи: «Справді, у такому становищі та чи інша людина саме так і вчинила б!». Або ж обурюєшся, що на сторінках роману все відбулося не зовсім так або зовсім не так, як гадалося. Наприклад, важко погодитися з останнім вибором інтелігентного й доволі симпатичного Мартіна Деку. Проте, визнавши неймовірну спостережливість автора, доходиш висновку, що йому на життєвому шляху, мабуть, трапився не один схожий тип.
Проникливий погляд Джозефа Конрада спромігся зазирнути не лише у пітьму людської душі, але й розгледіти приховану від пересічного спостерігача механіку суспільних процесів. Філософ війни Карл фон Кляузевіц шкодував, що не міг сформулювати свої погляди, не застосовуючи нічого іншого, окрім зрозумілих усім прикладів із минулого. З погляду воєнного історика, роман «Ностромо» можна вважати доволі вдалою спробою витлумачити явище громадянської війни за допомогою вигаданого прикладу.
Зрозуміло, такий підхід має власні переваги й недоліки, які іноді годі розділити, немов аверс медалі від реверса. Майстерне перо автора поступово й непомітно занурює в непевну атмосферу настільки, що незабаром уже цілком виразно уявляєш себе одним із відчайдушних оборонців будівлі елітного клубу, готових прикрити евакуацію з міста жінок і дітей навіть ціною власного життя, підсвідомо відчуваєш тривогу мешканців напередодні неминучої зміни влади або з головою пірнаєш у вир екзальтованого черговою «перемогою» натовпу. Та щоб досягнути такого справді вражаючого ефекту, Джозефові Конраду довелося «змарнувати» чимало сторінок, які холодний аналітик волів би заповнити якось раціональніше.
Утім, раціональна складова аж ніяк не поступається емоційній. Про це свідчить відповідь навіть на перше підставове запитання, чому у вигаданій країні Костаґуана спалахнула громадянська війна. Це не виступ «знизу» на кшталт повстання доведених до відчаю рабів. І хоч копальня срібла, цей символ безжальної експлуатації (згадаймо хоча б копальні Лавріона, заснований на рабській праці прибуток з яких неабияк сприяв блискучому розквітові стародавніх Атен), займає важливе місце в романі, та її робітників годі вважати нещасними. Тут діють цілком інші закони, а між працею і капіталом панує бодай тимчасова злагода.
Як і абсолютна більшість таких конфліктів, громадянська війна спалахнула «зверху» внаслідок боротьби за владу між президентом-диктатором Ріб’єрою та його військовим міністром Монтеро. Позаяк у першому зіткненні переможець не виявився, обидва супротивники доклали всіх можливих зусиль, аби розбурхати пристрасті серед загалом байдужого до їхньої гризні населення. Арсенал залучених засобів вражає і водночас до болю знайомий: звинувачення у зраді на користь могутніх іноземних держав і тотальній корупції, пророкування допомоги «нашої великої сестри, Північної Республіки», надання військових звань одним розбійникам і обіцянки легкої здобичі іншим, заклики винищувати аристократів тощо, тощо, тощо.
Серед цього розмаїття особливе зацікавлення викликає погляд Джозефа Конрада на походження і використання ідей сепаратизму. Ним можна витлумачити як розвал Радянського Союзу, так і події на сході України. Мабуть, керівник будь-якої держави волів би, щоб такі знання були доступні лише йому.
Одіссеї громадянської війни завжди вражають. Багатьом щастить майже безболісно переходити з одного табору до другого, щоб у підсумку опинитись у лавах переможців (інколи навіть у передніх). Натомість ті, хто намагаються лишитися осторонь, зазнають ударів усіх ворогуючих сторін, і тому потерпають найбільше. А тих, у чиїх руках опинилася хоч дрібка влади, вагання веде до неминучої та безславної загибелі. Останнє твердження автор «Ностромо» яскраво проілюстрував долею полковника Сотільйо. Цей виходець зі шляхетної, але зубожілої родини уявляв себе «майстром інтриг, але його зіпсованість була так само проста, як тваринний інстинкт», тож у драматичній погоні за двома зайцями, як і слід було сподіватися, йому не пощастило впіймати жодного, хоча нагод схопити одного не бракувало.
…Різноманітні банди, організовані з метою самозахисту загони місцевих мешканців, нашвидкуруч створені формування добровольців і партизанів доволі часто відіграють неабияку роль у подіях громадянської війни. Тож не дивно, що існує стійка тенденція перебільшувати їхній внесок в остаточний результат протистояння, а також значення для історії. Яскравим прикладом може слугувати надмірно романтизована в нас епопея «батька» Махна.
Звісно, уважний спостерігач і блискучий аналітик Джозеф Конрад не міг потрапити в тенета такої спокуси. Наприклад, колишній селянин Ернандес, що перетворився на благородного розбійника, завдячував життям і кар’єрою не сумнівним «революційним» особливостям ведення бою, а тільки тій обставині, що його загін перевершив тактичним вишколом підрозділи регулярної кавалерії. Також не могло бути жодних сумнівів, що вирішальне слово у збройному протистоянні завжди належить регулярному війську. Останню крапку в боротьбі за Сулако поставили озброєні сучасними рушницями піхотинці генерала Барріоса, десятками викошуючи відчайдушних, але недисциплінованих вершників-монтеристів.
Водночас автор «Ностромо» зовсім не ідеалізував професійних вояків. Зокрема, генерал Барріос постає справжнім солдатом, особисту хоробрість якого ніхто не ставить під сумнів, нездатним «ницо продавати і купувати перемоги», чесним і людяним у ставленні до підлеглих. Та він провадив їх до бою з ціпком руці не тому, що копіював легендарного Наполеонового маршала Мюрата, а тому, що напередодні програв свою шаблю у карти. З тієї ж причини, а не зі скромності, носив не вишиті золотом, а старі протерті мундири. «Щодо товариства дам, то воно його втомлювало через обмеження, які накладало, не даючи, наскільки він розумів, нічого взамін». Зрештою, Джозеф Конрад слушно назвав цього, вочевидь, симпатичного йому героя «дивовижною рідкісною квіткою, яка несподівано розквітла на сприятливому ґрунті корумпованих революцій».
Цими стислими нотатками аналіз громадянської війни на вигаданому прикладі зовсім не вичерпується. Уважний читач знайде у романі «Ностромо» ще чимало важливих і цікавих аспектів, без знання яких годі охопити таке складне явище. Йому, безумовно, допоможе справді вишуканий переклад Олени О’Лір, якій вдалося майстерно передати українською силу слова Джозефа Конрада. Її непересічні зусилля вдало доповнюють дизайнерські рішення колективу видавництва «Астролябія». Зручний формат і читабельний шрифт дозволяють, за бажання, швидко «проковтнути» чималий за обсягом твір. А відтак, заплющивши очі, подумки ще і ще раз линути у світ його героїв, який вельми нагадує сьогодення, але, водночас, дозволяє відпочити від нього.
Северин Турчин, військовий історик, Львів
ІА "Вголос": НОВИНИ